Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Театр української традиції «Дзеркало»
Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.
За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та переживши нелегкий період перебудови, помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.
2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції «Дзеркало».
Офіційно театр «Дзеркало» відкрився у 1988 році, а фактично театр народився в 1981 році. Засновниками стали брати Володимир та Віталій Петранюки.
Театр «Дзеркало» першими в світі поставили виставу «Полум’яні автографи» про чорнобильську катастрофу, а його засновників – братів Володимира і було нагороджено як ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Понад 90 вистав було зіграно у Чорнобильській зоні протягом 1986-88 років!
Подорожуючи по різним містам і країнам колектив театру грав не лише в театрах, а й на вулицях та площах – в єврейському кабаре у Кракові, у Ковент Гардені в Лондоні. Театр також виступав в Варшаві, Новосибірську, Шервуді і Парижі.
Колектив театру «Дзеркало» небайдужий до воєнних дій на території України, саме тому у 2015 році було поставлено виставу «Блокпост України» за книжкою фронтовика АТО Бориса Гуменюка «Вірші з війни», присвячена загиблому бійцю Василю Кіндрацькому, який збирав військовий реквізит для театру.
У травні 2015 року, за підтримки Міністерства Культури України, єдиний з театрів нашої держави, брав участь у проекті «Зброя культури». Колектив зіграв вистави «Сон Кобзаря» та «Блокпост Україна» у зоні АТО у містах Сватово та Северодонецьк. Колектив був нагороджений медалями від УПЦ «За любов і жертовність до України».
У 2018 році Володимир Петранюк був нагороджений вагомою почесною відзнакою від Міністерства оброни України за виставу «Блокпост Україна» і премією імені Богдана Хмельницького «За краще висвітлення воєнної тематики у творах літератури та мистецтва». На сьогодні це єдиний театр у Києві, який отримав цю відзнаку.
Майданчик театру: Україна Київ вул. Алма-Атинська, 109
Вистава «Лохотрон по-українськи або 100 000 $» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого «Сто тисяч». - Хочете 100 тисяч? - А хто не хоче, кожен хоче. - Даєш п’ять, отримуєш 100 тисяч. Справжніх, справжнісіньких... майже... Безкоштовний сир є тільки у мишоловці. Про це оповідає неймовірно правдива історія, написана корифеєм українського театру Іваном Карпенком-Карим 100 років тому. Весело і сумно, що подібні ситуації повторюються і зараз. І український народ продовжує танцювати гопака на граблях. Давня історія, описана І. Карпенком – Карим в п’єсі «Сто тисяч», дивно повторюється і в новітній історії України. Моральні і політичні маніпуляції, які відбуваються у нас перед президентськими виборами, живо нагадують гру в наперстки вокзальних шахраїв, які розводять наївних пасажирів. Українець не хоче і не мусить бути ошуканим перехожим у своїй Вітчизні. Це і є головним посланням від Театру глядацькій аудиторії, якою і є 48 мільйонів українців.
Перша в світі вистава про гібридну війну. Героям АТО присвячується. Наше життя як рушник – вишите червоними і чорними нитками. «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Цим рушником як стежкою іде зараз Україна, цим рушником огорнуті долі героїв вистави «Блокпост Україна». Ніби на березі ріки, що віддаляє цей світ від того, життя від смерті, зібралися під старою шовковицею хлопці-вояки. Грім градів кличе їх на фронт, а українські чорнобриві дівчата в купальських віночках охоплюють їх полум’ям любові. Червоне і чорне. Схід і Захід. Вони дивляться один одному в очі з двох сторін фронту крізь оптичні приціли своїх гвинтівок. І раптом серед ненависті і полум’я боєць бачить, що той ворог – такий самий як він, ніби відбиток у дзеркалі, подібний до нього. Закляті вороги сходяться на нейтральній землі і, спілкуючись про любов і смерть, футбол і пиво, раптом розуміють абсурдність війни. Але наступного дня «…Знову стріляємо! Завтра знову чуємо якісь крики! Може це кричать поранені? Може то живі кричать над тілами загиблих?. Може це твій земляк з того боку запитує: «Який рахунок матчу «Шахтар» - «Карпати»? Це той випадок, коли найкращий рахунок сьогодні нульова нічия…» І єдиний свідок – стара шовковиця, як лялька-мотанка, як Покрова Богородиці летить над світом материнським вишиваним рушником. Вистава-пісня, вистава-молитва театру української традиції «Дзеркало» є посланням до кожного небайдужого серця, є видовищем, яке захоплює несамовитою акторською енергією, що безперечно викликає зворотній зв’язок і гасло, яке народжується в глядацьких грудях – «Слава Україні! Героям Слава!»
Ми ще іще раз вертаємося до Шевченка. Тепер це "Сон". Який месідж цієї поеми вимушує нас читати його наново через півтори сотні років. Воля! це те гасло яке передав нам Кобзар є найціннішим скарбом для людини ХХІ сторіччя. Прагнення волі збирало українців під прапори Хмельницького і Виговського, Мазепи і Коновальця. Врешті спрага по Волі зібрала Майдан в Україні, з`явилися нові герої Крут - Небесна Сотня. Шевченко є духовним гетьманом Майдана і його «дума, його пісня не вмре не загине». І тому ми мусимо перечитувати «Кобзаря», читати його наново, новими вольними очима, новими вольними вустами. Таким чином театр «Дзеркало» прочитує «Сон» Тараса Шевченка твір, за який сам Кобзар заплатив десятою роками неволі, а це значить життям. Актори театру «Дзеркало» на чолі з постановником вистави Дмитром Сторчоусом віддають на сцені краплини свого життя в скарбничку Української Свободи.
Захоплююча історія про новорічні пригоди у всесвітній інтернет мережі. Дівчинка Снігурка потрапляє в пастку Чорної королеви-володарки негативного інтернету. Темні сили перетворюють дівчинку у віртуальну троянду . Комп'ютерні віруси атакують календар і виникає загроза того,що Новий рік не наступить. Сміливі герої – друзі Снігурки, Морозко і Щедрівка відправляються ій на допомогу. Але на перешкоді їм з'являються страшні потвори-віруси. Чи вдасться Морозкові і Щедрівці врятувати Снігурку?,чи опанує Чорна королева весь світ,чи настануть довгоочікувані свята і де живе Святий Миколай? Про це юні глядачі довідаються подивившись казку « Снігурка-Христина і віртуальна троянда . Новорічні пригоди у всесвітньому павутинні.»
Захоплюючі пригоди Івася і Зоряни в пошуках чарівної квітки папороті. В ніч на Івана Купала маленьки герої зусрічають відьом, русалок, нетопирів та навіть триголового змія. Казкова подоріж проводит іх на сузір'я «Чумацький шлях». Чи зустрінуть герої Царівну Купалу? Чи знайдуть заповідну квітку папороті? Про це маленьки глядачі довідаються, побачивши нашу казку.
Kінива і примхлива принцеса Рися нічого не хоче робити: ні вчитися, ні чимось займатися. Вона тільки робить різні хуліганські вибрики, чим допроваджує своїх батьків Короля і Королеву до розпачу. Мудрий цвіркун пробує переконати дівчинку жити цікавим життям. Вчитися, творити, танцювати, малювати. Але вередлива принцеса проганяє цвіркуна і, переодягнувшись злодієм, вимагає від Короля і Королеви викуп за себе. Вона відкидає пропозицію Королевича летіти до зірок і заводить дружбу з гидким злодюжкою мисливцем Яном. Ян підбиває Рисю вбивати час. І вони удвох стріляють у час, вбиваючи години, хвилини і секунди. Годинник зупиняється, час застигає. А кожна вбита година зістарює принцесу. І врешті-решт красуня перетворюється в гидку потворну бабцю. Вона бачить себе монстром і впадає у відчай. Цвіркун каже страшний вирок, що час не рушить поки годинник не піде. А годинник не піде, поки хтось не зруйнує суцільної застиглості і рухом не пересіче золотий сонячний промінь. Страшну катастрофу рятує Королевич, який закоханий у Рисю, не дивлячись ні на що. Любов і праця рятує світ. Королевич разом із Рисею перетинають на повітряній кулі сонячний промінь. Час знову біжить і Рися стає чарівною принцесою. Королівство щасливе, бо їх принцеса стала дівчиною усіх можливих талантів. Весілля співпадає з 12 ударами королівського годинника. Настає новий день, новий час, Новий рік! А молода принцеса із красенем Королевичем є запорукою того, що майбутнє у королівстві буде багатим, здоровим і щасливим.
Гості зібралися на весілля. Радіймо! Одна перепона: у весільному коловороті жених не може знайти свою наречену. Серед радісних жіночих облич, він ніяк не може її впізнати… Тим більше, що після короткого знайомства в трамваї, наречений не бачив свою «чувиху» без капелюшка і пальта! Правду кажучи, він і жениться не на чувісі, а на її квартирі… Пошук нареченої є історією, яка лягла в основу п’єси Михайла Зощенка «Весілля», відомої також за культовим фільмом Леоніда Гайдая «Не може бути!» Шалена родина існує в своїй божевільній реальності сьогоднішнього дня і якщо ви не втратили почуття гумору – вимкніть телевізори і гайда на нашу виставу «шукать чувиху з хатою..»!
Казка-фентезі про те, як жило-було щасливе село, та потворний змій захопив вітчу землю, крав дітей та палив хати. Багато героїв намагалися його перемогти, але всі загинули… Та знайшовся маленький хлопчик Котигорошко, який мріяв подолати чудовисько. Чи вдасться йому здійснити мрію? Для цього Котигорошкові потрібна твоя допомога, наш юний глядачу.
А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, а-ка-де-міч-ним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна б було виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми допіро починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання живе тому підтвердження. Молодість і зрілість, простота і шарм, легковажність і суворість – все це міцним корінням переплелося на останньому році життя Кобзаря. Протягом всього життя він мріяв віднайти своє особисте кохання та сімейний затишок. Але все дарма, не судилося… Геніальні люди, зазвичай, одинокі люди! Йшло третє, після заслання, вільне поетове літо.. і останнє. Душа поета потребувала прекрасного захоплення, музи. І цією музою для нього стала дівчина з Ніжина – Ликера. Різне про них говорили, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» сварили за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не вірив тому, що знаменитий Тарас Шевченко закохався в служницю.
МАЗЕПА. Триста років це ім’я хвилює світ. Український гетьман та меценат, поет та палкий коханець, лицар, будівничий церков і університетів, людина, яка пішла проти московського царя. Хто він, таємничий вершник, після смерті якого були знищені усі його портрети, спаплюжена могила, віддане анафемі ім’я? На це питання намагалися відповісти Байрон і Віктор Гюго, Пушкін і Вольтер. Вистава Театру української традиції «Дзеркало» «Мазепа» Love-story» підіймає покров таємниці кохання великого гетьмана і його юної похресниці Мотрі Кочубівни. Глядачі поринуть у ті романтичні часи, де схрестили шаблі Любов і зрада, де світом править справжнє кохання, а Віра і Честь – дорожчі від золота.
Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році.
Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.
Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум‘яні автографи». Ця п‘єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед.
З виставою «Полум‘яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об‘їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п‘єсу «Де твої 17 років», присвячену пам‘яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років.
Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус професійного театру-студії.
Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України.
Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія» 2002 року стала етапною в його творчості.
З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор.
