Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Творча біографія актора розпочалася у 1978 році на сцені Київського театру юного глядача, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

З 1980 року Богдан Бенюк – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За час, що минув, актор створив галерею найрізноманітніших образів і по праву став одним з провідних митців колективу. Його акторській палітрі притаманний м'який гумор, вміння проникнути в глибинну сутність створеного образу. Тонке відчуття жанру драматичного театру, художня інтуїція стали запорукою того, що актор вільно почуває себе як в комедії, так і в драмі, а прекрасні вокальні дані дають можливість працювати у мюзиклах.

Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка не знайома із творчістю майстра. Адже ним створені ролі, що увійшли до «золотого фонду» сучасного українського сценічного мистецтва: Пастрона «Благочестива Марта» Тірсо де Моліно, Герасим Калитка «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Крістофер Мегон «Герой західного краю» Дж. Сінга, Бегемот «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Мотл «Тев'є-Тевель» Шолом-Алейхема, Цахес за однойменною казкою Є. Гофмана, Евріал «Енеїда» І. Котляревського, Юркевич «Талан» М. Старицького, Собакевич «Брате Чичиков» за М. Гоголем.

Кожна зустріч з Богданом Бенюком – це мистецьке потрясіння, це справжній бенкет акторської винахідливості, імпровізації та людяності. Актор володіє широким діапазоном: від ексцентричного Дулітла у «Пігмаліоні» Б. Шоу до – саркастичного Яна у «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали. Трагізмом безвиході і мудрості був сповнений його Езоп з однойменної п'єси Г. Фігейредо. Зворушливо-каскадний Швейк Я. Гашека перетворився на бенефіс Майстра.

Серед ролей Богдана Бенюка: авантюрно-ексцентричний, звабливо-привабливий жононенависник, гравець за натурою Кочкарьов у виставі «Одруження» за М. Гоголем (Гран-Прі за кращу чоловічу роль на Міжнародному театральному фестивалі імені А. Чехова, м. Ялта, 2010 р.), Муж («Жона є жона» за А. Чеховим): ця вистава за режисерським задумом побудована таким чином, що протягом дії актор проживає життя декількох персонажів, його миттєве перевтілення, філігранність найменших нюансів вражає органікою і мистецьким відбором. Образ Івана у виставі «Райське діло» І. Малковича відкрив нові якості таланту актора: пронизливу людяність, невимовну трагічну тугу за тим, якими стали українці у третьому тисячолітті. Іван-Бенюк, звертаючись до джерел нашої культури, традицій, прагнув повернути гідність і красу, якими живився наш народ, звідки він черпав сили вистояти заради життя, духовності, прийдешніх поколінь. І зовсім іншим постає актор у виставі «Квітка Будяк» Н. Ворожбит – його герой Магар є хазяїном життя, практиком і стратегом власної долі, який звик диктувати і нав'язувати своє розуміння сенсу буття всім і кожному.

Особливе місце в творчому доробку Митця займає звернення до драматургії В. Шекспіра. Серед ролей Б. Бенюка: парадоксальний у своїй людоненависті Яго з «Отелло»; у виставі «Буря» актор зіграв двох абсолютно різних персонажів: владного царедворця, інтригана Антоніо і життєрадісного гультяя Трінколо. Сьогоднішній Річард для багатьох прихильників творчості актора став справжнім відкриттям-потрясінням глибиною та багатогранністю невичерпного таланту актора, його мудрості у сприйнятті складної філософії Буття.

Любов до мистецтва, бажання говорити із глядачем близькою йому мовою, ініціатива та високопрофесійні організаторські здібності призвели до того, що (Б. М. Бенюк у 2009 році закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю організатор театральної справи, викладач) разом із Анатолієм Хостікоєвим актор створив власну «Театральну компанію». На їхньому творчому рахунку вистави: «Моя професія – синьйор з вищого світу» де Скарначчі, Р. Тарабузі (Б. М. Бенюк зіграв роль Велутто), «Задунаєць за порогом» за Г. Артемовським (Карась), «Люкс для іноземців» Д. Фрімена (Клод). Не один театральний сезон вони з успіхом виступають у численних містах України та за її межами, даруючи свій талант, свою закоханість в мистецтво людям.

Творчий шлях актриси розпочався на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).

На сьогодні ім’я Наталії Сумської є запорукою зустрічі із високим мистецтвом, яке вряд чи кого залишить байдужим.

Більшість образів, що їх створила актриса, увійшли до літопису сценічного мистецтва України. І це закономірно, адже ж Наталія В’ячеславівна Сумська – продовжувачка славнозвісної театральної династії Сумських-Опанасенко. Відчуття театру, сцени в неї існує на генетичному рівні. Саме тому, мабуть, актриса володіє тією психофізичною гнучкістю, для якої не існує поняття амплуа. Наталія Сумська абсолютно органічно існує в будь-якому жанрі: від психологічної драми до відверто демократичного м’юзиклу. Вона з будь-якої своєї появи на публіці здатна зробити, розіграти цілу виставу. Вона мінлива, рухлива, парадоксальна, привабливо-спокуслива, іронічно-задириста. Вона – Актриса.

На початку творчого життя актриса зіграла чимало юних дівчат української та зарубіжної драматургії. Неймовірна, всепоглинаюча любов до театру, азарт творчості сприяли тому, що на виконавицю одразу звернули увагу режисери і з задоволенням брали у свої вистави. Актриса кожну ситуацію, сценічну мить наповнювала дивовижно-правдивим життям. Так з’явилася Фйорелла («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі), Марі («Блез» К. Маньє), Павлінка з однойменної п’єси Янки Купали.
Згодом почали з’являтися більш глибокі цікаві образи: Людмила («Васса Железнова» М. Горького), Фея («Сон літньої ночі» Шекспіра), Тессала («Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо).

Переламною у творчості актриси стала робота над образами Дідони, Лавінії у славнозвісній, першій в Україні бурлеск-опері «Енеїда» за І. Котляревським, (інсценізація С. Данченка, І. Драча, музика С. Бедусенка). «Персуни», що їх створила актриса, ніби зійшли з-під пера самого автора, увібравши в себе народний колорит, іронію і самоіронію, бурхливу стихію ярмаркового дійства, з його споконвічним «перелицюванням» фантастичними перетвореннями і святою вірою у непересічну силу народної мудрості. Крім всього, для багатьох прихильників вперше на повну силу розкрився її фантастичний вокальний талант, який неодноразово буде дивувати у таких знакових м’юзиклах, як: «Крихітка Цахес» Е.-Т. А. Гофмана (п’єса Я. Стельмаха, музика С. Бедусенка), «Засватана-невінчана» В. Бегми, М. Ткача, І. Поклада, «Різдвяна ніч» за М. Гоголем. Особливою в житті актриси стала роль Жанни Д’Арк у м’юзиклі «Біла ворона» Г. Татарченка, Ю. Рибчинського. Їй, стоячи, аплодували у Польші та Австрії, а в Україні пісня «Свобода» у виконанні Наталії Сумської стала провісницею омріяної незалежності.

Про високу майстерність, абсолютне відчуття жанру і стилю, віртуозність імпровізації свідчили ролі, що їх створила актриса у виставах «Кін IV» Г. Горіна – Анна Дембі, «Три сестри» А. Чехова – Маша, «Пігмаліон» Б. Шоу – Еліза Дулітл. Різні за жанрами, за художніми засобами, вони були об’єднані непересічним талантом актриси.

Цілий каскад акторських знахідок, безмежність творчої фантазії демонструє Наталя Сумська в ролях останнього періоду: Кайдашиха у виставі «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гортензія у виставі «Грек Зорба» за Н. Казантзакісом. Якщо Кайдашиха – сильний, гонористий, соковито-народний характер, то Гортензія - ніби кимсь забута порцелянова лялечка, наївна мрійниця про велике кохання оживає лише у великих нічних обіймах Зорби. У виставі «Живий труп» за О. Толстим актриса за короткий проміжок сценічного часу створює два діаметрально-протилежні, життєво-правдиві образи: Анни Павлівни та Кареніної, кожен з яких являє художньо-мистецьку цінність. Славнозвісна Гурмижська з останньої прем’єри театру «Ліс» О. Островського вкотре примусила говорити про невичерпність творчого діапазону актриси. Кожен жест, кожне слово Майстрині буквально заворожує граничною правдою, внутрішньою силою персонажу, якоюсь особливою тайною цієї звабливої і мудрої жінки.

Наталія В’ячеславівна Сумська - не лише Актриса, вона – Митець, Громадянин із яскраво вираженою патріотичною позицією. В будь-яких починаннях вона є постійним лідером і це лідерство в неї в крові. Її активна непосидюча натура не знає зупину, будь то зйомки кіно, виступи на радіо, телебаченні чи в шпиталях перед нашими славними військовими. Для неї ніколи не існувало великого чи маленького сценічного майданчику. Її їство завжди прагне говорити правду, високу правду духовності, волелюбства, воно пройняте істинною народністю, болем і святою вірою у життєдайність української нації.

Творча біографія артиста розпочалася 1984 року на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (педагоги Л. А. Олійник, А. М. Роговцева).

За час роботи у франківському колективі, Олексій Богданович по праву став одним із провідних акторів театру. Його творчому почерку притаманне неординарне, інколи парадоксальне заглиблення у сутність психології персонажа. Він прискіпливий як до зорового образу, так і до найтонших нюансів внутрішнього життя створюваного героя. Мабуть, саме тому режисери в першу чергу запрошують його на ролі особистостей із складним світосприйняттям. Такими стали його Ілько з «Патетичної сонати» М. Куліша, Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки, Іван Бездомний з «Майстра і Маргарити» за М. Булгаковим.

Особливою в творчості актора стала робота над образом короля Артура у виставі «Мерлін, або спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллера. В основі п’єси покладено давньокельтський міф про лицарів Круглого Столу та чашу Грааля, про вічний пошук ідеальної побудови всесвіту і суспільства. За задумом авторів, Артур протягом сценічної дії проживає ціле життя з його злетами і розчаруваннями: від захопленого ідеями та ідеалами юнака, до мудрої, досвідченої особистості, яка усвідомлює примарність юнацьких мрій і жорстокість світу, проте не зраджує своїм духовним чеснотам. Не змінюючись зовні, Олексій Богданович з лише йому притаманним тактом, абсолютно вивіреним внутрішнім ритмом проводив глядача лабіринтами складної людської долі. В пошуках істини і взаєморозуміння блукав його трагедійний Едгар («Король Лір» В. Шекспіра), скуповував мертві душі містично звабливий Чичиков («Брате Чичиков» за М. Гоголем), намагався віднайти гармонію, досконалість і чистоту Іван Карамазов («Брати Карамазови» за М. Достоєвським), особистість парадоксально мінлива, людина високого розуму і інтелекту Іван-Богданович гинув в нетрах людської байдужості, злоби і непорозуміння.

Проте Олексій Богданович ніколи не замикався в рамках амплуа. Йому притаманні м’який гумор і самоіронія. Це позначилося на створенні образів: Графа («Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха), Петруччо («Приборкання норовливої» У. Шекспіра), графа Альмавіва («Весілля Фігаро» Бомарше),Тартюфа з однойменної п’єси Мольєра, принца Уельського «Кін IV» Г. Горіна, Джонсон-і-Джонсона («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Талант, харизматичність дає змогу актору працювати в різних сценічних жанрах. Сьогодні це Жіль з психологічного детективу «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, Подкольосін з «Одруження» за М. Гоголем і нова зустріч з Шекспіром – Просперо в «Бурі». «Буря» - п’єса-загадка. Код геніального драматурга, над розкриттям якого б’ються митці, здається особливо складним. О. В. Богданович захоплюється саме такими завданнями. Це його стихія. І вже разом із своїм героєм Просперо проходить непростий шлях пізнання істини, сенсу Буття. Зрікається філософської схоластики заради мудрості законів Всесвіту. Федір Протасов-Богданович у «Живому трупі» О. Толстого в пошуках взаєморозуміння зі світом, не витримавши сірості буденного життя, відчуваючи амбіції внутрішнього людського потенціалу, стає на межі життя і смерті.

У ролі Йорана Перссона з вистави «Ерік XIV» А. Стріндберга, актор проводить нас найтоншими лабіринтами анатомії людської заздрості, доведеної до абсолюту талановитості.

Окремою сторінкою творчості актора є його робота в кінематографі. Тут створено галерею образів, несподіваних, психологічно досконалих: Орест «Блакитна троянда» Лесі України, Фогель «Для домашнього вогнища» І. Франка, Василь «Єлисейські поля», Микола «Украдене щастя» І. Франка - нова версія.

Творча діяльність Анатолія Хостікоєва розпочалася 1974 року на сцені Львівського академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. З перших ролей актор привернув увагу глядачів і театральної громадськості небуденністю своєї індивідуальності, творчою сміливістю, яскравими барвами сценічного таланту. 1978 року Хостікоєв був запрошений до Київського театру ім. Лесі Українки, де пропрацював до 1980 року. З 1980 року Анатолій Хостікоєв – актор театру імені ІванаФранка.

Саме в цьому колективі повністю ствердився й розкрився творчий потенціал митця. Сьогодні ім’я Анатолія Хостікоєва є знаковим для української культури. Ролі, що їх створив актор, увійшли до літопису національної сцени, її кращих здобутків. Його Еней з легендарної «Енеїди» І. Котляревського підкорив серця багатьох глядачів, примусив задовго до прийняття незалежності України відчути істину гідності, пробуджував відчуття національної свідомості у кожного громадянина. Воланд з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова відкривав найпотаємніші нетри людської душі, розповідав про Гармонію і Світло розуму, йшов на Голгофу совісті Анарх з «Санаторійної зони» за М. Хвильовим, мріяв про доцільність буття Астров із «Дяді Вані» А. Чехова, відчайдушно відстоював своє кохання Дон Філіппе з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліно, жадоба влади спопеляла його Модреда з вистави «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллер. І поруч трагічний Хосе з «Кармен» П. Меріме, саркастичний Хіггенс з «Пігмаліону» Б. Шоу.

Величезний досвід та абсолютне відчуття природи театру надали можливість акторові зайнятися режисерською роботою. Його режисерський хист пронизував практично кожну роль. Особливо це виявилося під час постановки легендарної рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського, в якій актор не лише створив багатогранний поліфонічний образ Жульєна, але й придумав і втілив в життя дивовижно театральні мізансцени.
Режисерське обдарування А. Г. Хостікоєва ствердилося у роботі над виставою «Кін IV» Г. Горіна, в якій він же зіграв головну роль. Ця робота була удостоєна премії «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют.

Згодом у співавторстві із режисером В. Малаховим Анатолій Хостікоєв познайомив глядачів з глибоко-трагічним прочитанням славнозвісної п’єси У. Шекспіра «Отелло». Концепція, що її запропонував автор ідеї, він же виконавець головної ролі, породжувала в залі катарсис. Його Отелло захоплював глядачів суміщенням несумісного: неймовірною дитячою безпосередністю і жорстким нещадним вихованням воїна. Анатолій Хостікоєв однаково вільно почувається у будь-якому сценічному жанрі – від яскравого мюзиклу до психологічної драми.

Вільність імпровізації, виразність пластичного малюнку ролі, постійний творчий пошук на початку кар’єри подарували глядачам такі звабливо театральні образи, як П’ятьоркін «Васси Железнової» М. Горького, Фрегат у «Загибелі ескадри» О. Корнійчука, то сьогоднішні прихильники знов і знов приходять на виставу «Швейк» за Я. Гашеком, в якій актор виконує аж п’ять ролей, в секунду перевтілюючись в іншого персонажа.

Продовжуючи активно суміщати акторську діяльність із режисурою, тандем Анатолія Хостікоєва із режисером В. Малаховим декілька років тому подарував нам неймовірно добру, відверто демократичну, сповнену віри у життя та справедливість, виставу «Грек Зорба» за романом класика грецької літератури Нікоса Казантзакіса. Ця вистава стала справжнім бенефісом актора. Його граничне проникнення в психологію персонажа, мудрість і глибина філософського прочитання при яскравій театральній формі потрясає глядача, пробуджуючи у кожного бажання переглянути власне життя.

Постійне прагнення нових, незнаних відкриттів, бажання якомога більше зробити для широкого загалу спонукало Анатолія Хостікоєва разом із Богданом Бенюком створити свою «Театральну компанію», яка за останні роки отримала широке визнання в театральної громадськості та популярність не тільки в Україні, але й за її межами.

І все ж таки театр імені Івана Франка був і лишається для актора найріднішим місцем, де йому затишно, де його талант почуває себе вільно і спроможний дивувати знову і знову. Яскравим свідченням цьому стала робота в виставі «Ліс» О. Островського та режисерський тріумф у виставі "Незрівнянна" П. Квілтера.

Ми беззастережно віримо в талант цього вічного мандрівника, який може підкорити будь-яку сцену, який може зіграти будь-яку роль – від Ліра до Блазня, який може творити добро і робити кожного із нас щасливим.

Остап Ступка — український актор і телеведучий, яким у 2009 році присвоєно звання Народного артиста України. Він відомий як ведучий кількох популярних програм на центральних українських каналах.

Остап народився у Львові в потомственою сім’ї артистів. Його дід Сильвестр Ступка був оперним співаком, отець Богдан Ступка – видатний актор, який вразив глядачів ролями в «Тарасі Бульбі» і «Білому птаху з чорною ознакою». Мати Остапа Лариса Корнієнко — балерина танцювала у Львівському театрі Опери та балету.

Дитинство хлопця пройшло за лаштунками різних театрів, в яких виступали його батьки. З ранніх років Остап цікавився акторською професією, причому найбільше йому подобався грим. Потайки від батьків він прикрашав себе в Спартака або іншого античного героя, малюючи шрами і зморшки, а потім імпровізував, на ходу придумуючи танець і дію. Перший вихід на велику сцену стався в ранньому віці. Коли львівський театр приїхав на гастролі в Одесу, Остап Ступка разом з дітьми інших артистів в балеті «Створення світу» зображував тварин. Також хлопчик розвивав музичний смак, навчаючись грі на віолончелі. Сам Ступка згадує, що не дуже любив ці уроки, але підпорядковувався вимогу діда, який водив його в музичну школу.

Коли Остапові було 12 років, сім’я переїхала до Києва, де підліток остаточно визначився з вибором професії і став займатися в театральному гуртку під керівництвом Олексія Кужельного. Колектив навіть запрошувався для участі в дитячих телевізійних програмах. Після школи Він вступив до Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого, де до 1988 року навчався на курсі Бориса Ставицького. Після вузу працевлаштувався в експериментальний театр «Кін», але пропрацював там лише два місяці. Через рік він став артистом Драматичного театру імені Івана Франка, де за наступні роки був задіяний у більш ніж 35 виставах.

Також Остап Ступка з’являвся і на телебаченні. На українському каналі «1+1» він був провідним інтелектуально-розважальної програми «Перший мільйон», аналог популярного шоу «Хто хоче стати мільйонером?», і передачі «Побий ведучого». На каналі «ICTV» вів реаліті-шоу «Останній герой» та документальну програму «Знамениті злочинці». Також в якості учасника був запрошений у 3-й сезон «Танці з зірками», де виступав у парі з танцівницею Дариною Довгальової. В 2006 році отримав премію «Телетріумф», як самий популярний телеведучий року.

Кінодебютом Остапа Ступки стала мелодраматична комедія Станіслава Клименка «Женихи». Після непоганого старту актор знявся в більш ніж 30 картинах, притому, що для нього на першому місці завжди залишалася театральна робота. У фільмографії богдана Ступки виділяються масштабні історичні драми: «Богдан-Зиновій Хмельницький», де він грає Тимоша, сина славетного гетьмана; «Молитва про гетьмана Мазепу», де йому дісталася роль правої руки Мазепи — генерального писаря Пилипа Орлика; «Тарас Бульба» — епічність екранізація роману Миколи Гоголя, в якій роль Остапа козака Вертихвоста. Цікаво, що у всіх цих фільмах знімався і його батько, Богдан Ступка.

У 2011 році вийшла ще одна історична драма «Матч», заснована на реальних подіях, яка розповідає про футбольний «матч смерті» між радянськими футболістами і збірної зенітників Люфтваффе в окупованому Києві влітку 1942 року. Головну роль в картині зіграв актор Сергій Безруков, а Остапу Ступці дістався образ поліцая Івана Дащени. Акторові вдалося зробити з зрадника досить неоднозначну і досить комічну фігуру.

Зараз Остап знімається в новому українському проекті «Казки старого мельника», який повинен вийти на екрани в 2016 році. У фільмі-казці знімається багато відомих акторів, які зображують фольклорних персонажів. Акторові дісталася роль чоловіка-підкаблучника, що живе у матріархальній родині. З дитячим казковим сюжетом Ступка працює не вперше. Він уже з’являвся в якості прототипу одного з персонажів мультиплікаційного серіалу «Казкова Русь».

Остап Ступка був одружений тричі. Перший раз він одружився в 18 років, коли дізнався, що його подруга Тетяна, яка разом з ним вчилася в театральному вузі, вагітна. У молодого подружжя народився син Дмитро, який також став актором.

Другою дружиною була модельєр-конструктор Ірина, з якою Він познайомився на одній з акторських вечірок, куди запросила дівчину рідна сестра, актриса Оксана Батько. Цей шлюб проіснував 15 років, у подружжя з’явилися дочка Устинья і син Богдан.

Навесні 2015 року Остап одружився втретє. Його обраниця Дар’я, студентка театрального інституту, молодшою на 20 років.

Актор дуже любить подорожі, причому категорично не відвідує одне місце двічі, вважаючи за краще кожен раз стикатися з новими враженнями.

У 2012 році Остап Ступка розробив програму розвитку культури в країні і у складі політичної партії «Україна — вперед!» балотувався в Раду, але програв вибори і надалі відмовився займатися політичною діяльністю.

З перших ролей Анатолій Гнатюк звернув на себе увагу як на особистість неординарну, з яскраво вираженим тяжінням до створення гострохарактерних образів. Що в свою чергу сприяло його активній зайнятості у виставах діючого репертуару. Ним створені образи: Бегемота «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Кум «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Чорт «Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем. Ці образи відрізнялися м’яким гумором, щирістю, особливою сценічною привабливістю і істинною народністю.

Пізніше актор довів, що окрім характерних робіт спроможний працювати в інших жанрах. Серед його ролей: Іван Барильченко «Суєта» І. Карпенка - Карого,Освальд «Король Лір» В. Шекспіра, Санчо Пансе «Сміх і сльози Дон Кіхота» за Сервантесом, Шельменко «Шельменко- денщик» Г. Квітки- Основ'яненка, Траньйо «Приборкання норовливої» В. Шекспіра.

Справжнім бенефісом актора стало виконання ролі Голохвастова у виставі «За двома зайцями» М.Старицького. Зовсім несподіваним, щемливо зворушливим був його Тузенбах в «Трьох сестрах» за А.Чеховим, як і роботи: Чистахівський «Божественна самотність» О.Денисенка, Бобчинський «Ревізор» М.Гоголя. У виставі «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта Анатолій Гнатюк створив трьох різнопланових персонажів. Сьогодні Анатолій Гнатюк також продовжує працювати в різних жанрах і різних стилях, використовуючи весь свій акторський досвід, він творить такі яскраві гострохарактерні образи, як:Гжегож «Дами і гусари» О. Фредро, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Семен Босий «Така її доля» за Т. Шевченком, Остап Бендер «Великі комбінатори» за мотивами твору «Дванадцять стільців» Ільфа та Петрова.

Багато років Анатолій Гнатюк плідно працює ведучим на провідних телевізійних каналах, в українському кінематографі. Сьогодні головним для актора стала підтримка наших бійців у зоні АТО. З червня 2014 року ним проведено десятки концертів, зустрічей у шпиталях та військових частинах.

Актор Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

3 20 січня 2015 року – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

14 квітня 2016 року Верховна Рада України призначила новий склад Кабінету Міністрів України (уряд Гройсмана), у складі якого Євген Нищук обійняв посаду міністра культури України.

Народився 31 травня 1964 року в Києві.

У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.

З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).

З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).

У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».

З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».

Мешкає в Києві і Мюнхені.

В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».

Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.

Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.

Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).

Олег Миколайович Стальчук — український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Заслужений та народний артист України (2015). Народився 2 березня 1967 року в місті Яворів, Львівська область. Навчався в Учбово-театральній студії при Академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

У 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Після закінчення інституту — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У середині 90-х Олег Стальчук почав займатися дубляжем фільмів при Кіностудії імені Олександра Довженка.

Олег Стальчук вів передачу «Народний суд» на каналі «Інтер» у 2008 році.

Брейд-войс телеканалів «UA: Перший», «Інтер» і «ICTV».

Творчу діяльність розпочав на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі України (тепер – Національний) у 1975 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1980 року - працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка. Понад тридцять років Задніпровський Олександр Михайлович віддав вірному служінню мистецтву театру, сьогодні він по праву займає чільне місце в сім’ї франківців!

Перші ж роботи актора на кону Національного театру ім. Івана Франка стали свідченням непересічності таланту, артистизму і глибокого розуміння природи театру. Мабуть, тут не останню роль зіграло генетичне коріння Олександра Михайловича – представника славнозвісної династії Задніпровських-Ткаченко, які протягом багатьох десятиліть творили мистецтво франківців.

Продовжуючи традиції своїх рідних, усвідомлюючи відповідальність, що йому надіслала доля, кожною своєю роботою актор відкриває нові, незнанні грані свого обдарування. Його мистецькій палітрі притаманні м’яка самоіронія і гострота зовнішнього малюнку, що з особливою силою виявлялося в роботах над виставами: «Конотопська відьма» І. Квітки-Основ’яненко (Судденко), «Енеїда» І. Котляревського (Турн), «Блез» К. Моньє (Блез), «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (Невідомий), «Різдвяна ніч» за М. Гоголем (Вакула) – що стали класикою національного мистецтва. Поруч були образи героїко-романтичного плану, такі, як Генрі у виставі «Я, Генрі II…» Д. Голдмена та Нельсон у виставі «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Фредерік Леметр у виставі «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта.

Про різноплановість актора, легкість, з якою він однаково успішно працює в будь-якому жанрі драматургії, свідчать діаметрально протилежні ролі: Йосип в «Ревізорі» М. Гоголя, Ботвел у виставі «Віват, королево!» Р. Болта, Лепле «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, І. Афанасьєва, Майор у виставі «Дами і гусари» О. Фредро, Барон Альфонсо - «Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі, Лікар у спектаклі «Три товариші» зі Е. М. Ремарком, Вальтер, судовий радник - «Розбитий глек» Г. фон Кляйста.

Робота над образом Хоми Кичатого у виставі «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком стала етапною у творчості актора і дала змогу митцю висловити свою естетичну і громадянську позицію. Хома-Задніпровський уособлює в собі трагічну подвоєність, глибокий психологічний конфлікт між жадобою влади та моральними чеснотами. Фінальна сцена прозріння і покаяння Хоми народжує в глядній залі істинний катарсис.

Трагічно-іронічний Сорін у виставі «Чайка» А. Чехова, вишуканий сибарит князь Абрезков у «Живому трупі» О. Толстого, Кіса Вороб’янінов у виставі «Великі комбінатори» за романом Ільфа, Петрова одні з останніх робіт Актора. Кожна з ролей, що їх створив артист, відкриває нові, неповторні грані творчого діапазону митця, всю багатомірність особистості, яка є запорукою зустрічі зі справжнім мистецтвом.

Говорячи про Олександра Михайловича, не можна не сказати, що протягом багатьох років актор не просто активно суміщає роботу в театрі із численними виступами на радіо, телебаченні, а він є однією з найпопулярніших, знакових фігур української культури.

З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.

Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».

Знімається в кіно.

У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.

У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.

Дмитро Ступка походить з відомої акторської династії. Батько, Остап Ступка — театральний та кіноактор, мати, Тетяна Капліна, (перша дружина Остапа Ступки)[1].

Перший вихід Дмитра Ступки на професійну театральну сцену відбувся 4 квітня 2009 року у виставі «Одруження» (за Миколою Гоголем), в ній він грає кілька епізодичних ролей — Степана (слугу Подколесина), Дуняшку (дівчинку в домі нареченої) та компаньйона Старикова.

2010 року закінчив КНУКіМ ім. Карпенка-Карого (бакалавр з акторського мистецтва драматичного театру і кіно). З того ж року він працює актором в Національному театрі імені Івана Франка.

З 2007 року знімається в кіно. Зіграв другорядні ролі у кількох російських і російськомовних фільмах та серіалах, в українофобському фільмі «Ми з майбутнього 2». 2008 року знявся в фільмі Криштофа Зануссі «Серце на долоні»[2].

2013 року зіграв головну роль у фільмі Любомира Левицького «Тіні незабутих предків».

Дружина — Поліна Логунова (телеведуча). Виховують доньку Богдану (2017 р.н.).

Народилася 30 вересня.

У 2007 році закінчила КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого (курс Рушковського М. М.)

З 2007 року працює в театрі імені Івана Франка.

1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).

Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Свою творчу діяльність Ірина розпочала в 1993 році на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Першою великою роботою актриси стала роль Б'янки у «Приборканні норовливої» В. Шекспіра, в якій повною мірою проявився яскравий комедійний талант актриси. Легкістю імпровізації, жіночою привабливістю був позначений образ Оляни, що його створила І. Дворянин у виставі «Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти» Я. Стельмаха. Гострою сценічного малюнку, темпераментом відрізнялася сеньйора Капулетті з вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра. І поруч зваблива, кокетлива опереткова діва Аннет Лажон з мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, В. Васалатій.

Ірина Дворянин вміє відійти від амплуа. Вона вільно почувалася в ролі Принцеси у казці «Бременські музиканти» Г. Гладкова і в образі розбещеної княгині з «Кавказького крейдяного кола» Б. Брехта. Особливою стала роль Цейтл з легендарної вистави «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Тут актрисі вдалося передати всю гамму високо трагічних почуттів, любові, ніжності, відданості. Вишукано ексцентрична аристократка синьйора Чібор з вистави «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі і лірична Мама у казці «Мама сказала: «Ні!» – ці полярні образи ще раз підкреслюють, що актриса знаходиться у постійному творчому пошуку, що сцена була і лишається для неї головним сенсом буття.

Народилася 30 жовтня 1964 р. у м. Кривий Ріг. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1985). Працює в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка[2], викладала акторську майстерність студентам Бориса Савченка (курс кінорежисерів) університеті імені Карпенка-Карого[3]

Член Національної спілки кінематографістів України.

З успіхом закінчила драматичну студію при Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка 1975 року і тоді ж була зарахована до складу цього театру. Більше тридцяти років віддано вірному служінню франківському дому.

Вперше актриса вийшла на сцену ще в студійні роки. М`яка ліричність, жіночність, сценічна привабливість одразу привернули увагу режисерів, що в свою чергу надало можливість початкуючій актрисі активно увійти до діючого репертуару. Навіть з невеликої за обсягом ролі, завдяки працездатності і азарту до роботи, Ілляшенко створювала образи, що не губилися серед робіт її старших колег. З роками творча палітра актриси збагатилася тонкими нюансами, у неї з`явився хист до образів неординарних, із глибокою внутрішньою сутністю. Такою стала зіграна нею Орися у "Зимовому вечорі" М. Старицького.

У комедійному жанрі актриса користується іронічними фарбами, легкою імпровізацією, дає насолоду своєю гострою спостережливістю. Мереживо знаних й незнаних любовних колізій виплітає її Ярися у виставі за п`єсою Я. Стельмаха "Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти", здатна на всілякі витівки вірна подруга Шельменка Мотря у "Шельменку-денщику", аскетична, сповнена зверхності Вдова з "Приборкання норовливої"...

Видатний режисер Роберт Стуруа був захоплений і процесом, і результатами роботи з Валентиною Петрівною. Виконавиця змогла передати стан вкрай знервованої, заляканої, майже божевільної істоти, її складні почуття до світу, людей та царя. Пластика, міміка, внутрішня пульсуюча енергія актриси передаються глядачу як гарячі знаки мистецького осмислення образу, його дієвого звучання. Все це є свідченням таланту і майстерності, професійним вмінням виконати найскладніше мистецьке завдання.

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.

Народився 5 травня.

2008 року закінчив акторський факультет КНУТКіТ ім. І. К. Карпенко-Карого (майстерня О. М. Шаварського).

З 2008 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Ярослава народилась в місті Києві. В 2010 році закінчила експериментальний курс Богдана Сільвестровича Ступки. В тому ж році почала працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Активно знімається в кіно, пробує себе на телебаченні.

Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.

Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.

У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.

Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Народилася в сім'ї учителів. Батько викладав малювання і музику, а мама працювала директором дитячого садочку. Змалечку виступала разом із татом на весіллях, вечорах, корпоративах, брала участь в концертах. У дитинстві закінчила музичну школу по класу фортепіано.

Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, факультет естрадного співу (2004). Викладачами були Павло Зібров і Лілія Остапенко.

Живе в Києві. З 2008 року працює в театрі імені Івана Франка.

Народилася 7 серпня.

Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого 2010 року (бакалавр з акторського мистецтва).

В театрі ім. Івана Франка працює з 2010 року.

Творчий шлях Ніна Василівна розпочала 1967 року на сцені Запорізького театру ім. Щорса після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З 1971 році працює в театрі імені Івана Франка.

З перших же кроків у мистецтві актриса виявила неабиякий хист, тяжіння до ролей трагедійного плану, до відтворення особистості із складним внутрішнім світом.
Більшість із ролей, що створила Ніна Василівна, ввійшли до «золотого фонду» мистецтва України: Анна «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, Олеся «Незабутні» за Довженком, Софійка «Касса Маре» І. Друце, Зуборжат «В ніч місячного затемнення» М. Каріма, Рашель «Васса Железнова» М. Горького, Райна «Шоколадний солдатик» Б. Шоу, Меланка «Суд і полум’я» за І. Франком.

Справжнім потрясінням для глядачів стала Гіляровська-Соня в «Дяді Вані» А. Чехова. Саме ця робота виявила всю глибину таланту актриси, неймовірну правду у передачі почуттів героїні. Н. В. Гіляровська була визнана кращою з виконавець цієї ролі.

Внутрішня гнучкість, артистизм, пластичність, своєрідне сценічне мислення, тонке відчуття жанру першоджерел позначилися на її роботах: Марія «Вибір» за Ю. Бондарєвим, Лікерія «Зимовий вечір» М. Старицького, Ольга «Три сестри» А. Чехова, Параска «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Секлита «За двома зайцями» М. Старицького, Годувальниця «Батько» А. Стріндберга, Альбіна «Адвокат Мартіян» Лесі Українки.

Мистецтво Ніни Василівної Гіляровської – завжди хвилююче, відкрите для сприйняття. Актриса протягом багатьох років щедро дарує свій талант, дбаючи про відродження духовності нашої нації. Останні її роботи – Джулія «Поміж небом і землею», Мати Оксани «Урус-шайтан» І. Афанасьєва, Баба Параска «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Мати Йорана Перссона в «Еріку XIV» А. Стріндберга – стали яскравим свідченням непересічності творчої палітри Майстрині.

Понад 45 років Тамара Тюльтаївна віддала франківському дому. Її сценічна та жіноча привабливість, азарт до роботи, неординарність творчого почерку з перших же кроків на сцені привернули увагу режисерів. Актрисі пощастило працювати поруч із корифеями театру в таких знакових виставах, як: «Ярослав Мудрий» І. Кочерги (Джема), «Шоколадний солдатик» Б. Шоу (Лука), «Лимерівна» П. Мирного (Наталя), «Ніч місячного затемнення» М. Каріма (Зубаржат). Кожна з цих робіт відкривала нові і нові грані обдарування актриси, в кожній з них вона була різною і неповторною. Різні жанри, різні жіночі долі, які об'єднані яскравою творчою індивідуальністю виконавиці.

З роками талант Тамари Горчинської набув досвіду. Її ролі: Риндички в «Український водевіль» М. Кропивницького, Голди «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Фени Степанівні у «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Палажки у «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Маргауз в «Мерлін» Т. Дорста, стали мистецьким узагальненням певного типу, засвідчили непересічність зрілого професіоналізму, спроможність працювати у будь-якому сценічному жанрі.

Неймовірна відданість сцени та мистецтву, вічний пошук нового – ці риси є визначальними талант Тамари Тюльтаївни, яка є прикладом і взірцем для молодого покоління.

З 2000 року по 2014 рік – артистка-вокалістка провідний майстер сцени Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру.

З листопада 2016 року – артистка-вокалістка Національної оперети України.

Артистка дебютувала в театрі у виставі для дітей «Білосніжка і сім гномів» В. Домшинського.

Творча біографія Ірини Євгенівни Дорошенко розпочалася на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З перших же кроків на кону франківців актриса заявила про себе як про особистість неординарну із глибоким внутрішнім світом. Постійне самовдосконалення, азарт до роботи стали в принаді створення образів глибоко психологічних, натур своєрідних, які притягують внутрішньою силою характеру, які здатні на граничний вчинок. Такими були: Віка з «Вибору» за Ю. Бондарєвим, Людмила «Васса Железнова» М. Горького, Марія з «Патетичної сонати» М. Куліша, Майя із «Санаторійної зони» М. Хвильового, Годл і Хавва з «Тев’є-Тевеля» за Шолом-Алейхемом, Гонерілья «Короля Ліра» В. Шекспіра, Катерина Іванівна «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Образи поліфонічні, глибинні, багатошарові і магнетично привабливі.

Окремою сторінкою у житті актриси стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка. Тактовно, не порушуючи малюнку вистави, з великим акторським пієтетом поставилася актриса до цієї легендарної для франківців вистави, віднайшовши свої свіжі, неповторні нюанси, що сповнили образ незнаною, пронизливою трагедійністю.

І в той же час Актриса так само віртуозно артистична в інших жанрових стихіях: мюзиклі, комедії і навіть фарсі. Прикладом можуть стати ролі, що увійшли до Золотого фонду національного сценічного мистецтва: Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Панночка «Хто зрадить Брутта?» за М. Гоголем, Тезефіна «Енеїда» І. Котляревського, Бетті Далфіт «Кар’єра Артура Уі» Б. Брехта, Пані Монтрей «Маркіза де Сад» Ю. Місімо. Досконально відчуваючи і розуміючи природу театру, Ірина Дорошенко блискуче вишукана у ролі Еммі Госуілл в «Кіні IV» Г. Горіна; розсудливо жорстка Олена в «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали, відчайдушно-беззахисна і в той же час зваблива Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта; сповнена шарму, інтриг Марселіна у «Весіллі Фігаро» Бомарше; зворушливо мрійлива Агафія Тихонівна в «Одруженні» за М. Гоголем.

На грані трагіфарсу створила актриса образ Лєни з п’єси Н. Ворожбит «Квітка Будяк». Її Лєна ніби увібрала в себе біль всіх жінок нашого сьогодення, які шукали і не знайшли сенсу буття. Прожили ніби своє і не своє життя.

Робота Ірини Дорошенко – Аманда з вистави «Скляний звіринець» Т. Уільямса – стала справжнім бенефісом Майстрині. За дві години сценічного часу вона проживає разом із своєю героїнею ціле життя. Не лише жінки, матері, яка прагне щастя собі і своїм дітям; занурюючись в нетри авторського тексту, актриса ніби розчиняється в ньому. Події, епоху, відчуття – глядач починає сприймати виключно через Аманду-Дорошенко. Вона веде нас лабіринтами душ загубленого покоління, розкриває нам високу трагедію талановитої людяності, яка заблукала в самотності жорстокого світу. Відчуває, знає це і все ж продовжує жити, даруючи оточуючим хоч ілюзію щастя.

Протягом багатьох років Ірина Дорошенко багато і плідно виступає на радіо, телебаченні, знімається в кіно. Свій істинно народний, національний талант актриса щедро дарує своїм глядачам, дбаючи про духовність і відродження нашої культури.

Дмитро́ Анато́лійович Зава́дський — український актор театру, кіно та дубляжу. Заслужений артист України (2017).

Закінчив Драматичну студію І. Франка та інститут культури зі спеціальності «режисура».

Працює у київському Театрі імені Франка.

Від 1996 року Дмитро працює над озвученням документальних, мультиплікаційних, художніх фільмів, телевізійним дубляжем, дубляжем для кінотеатрів, озвученням рекламних роликів. Озвучував такі відомі фільми, серіали та мультфільми, як «Аватар», «Парочка копів», «Команда А», «Малкольм у центрі уваги», «Покемон», «Бівис і Батхед», «Секс і Каліфорнія» тощо.

Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.

З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.

Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.

Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.

Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.

Олексій Михайлович Зубков — український актор театру і кіно. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (2001). З 2001 року працює у Національному українському драматичному театрі ім. І. Франка.

Кади́рова Лари́са Хамидівна — радянська, українська актриса театру і кіно. Народна артистка Української РСР (1982). Незмінний директор Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» з часу його заснування (2004).

Народилася 10 вересня 1943 р. у Ташкенті. Закінчила драматичну студію при театрі ім.М. Заньковецької (1963, майстерня Б. Тягна) та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1981).

Працювала у Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1963—1993). Паралельно з роботою в театрі Лариса Кадирова навчалась на мистецтвознавчому факультеті художнього інституту ім. І. Репіна Ленінградської Академії мистецтв.

З 1993 р. — актриса Національного українського драматичного театру ім. І.Франка та театру «Сузір'я».

З 1993 року — президент міжнародної благодійної організації «Міжнародний інститут театру» (Український центр), з 1998 — професор Національної музичної академії ім.П.Чайковського.

Лауреат Шевченківської премії за 2008 рік
Лауреат Театральної нагороди ім. Марії Заньковецької
Заслужений діяч мистецтв Автономної Республіки Крим
Арт-директор Міжнародного фестивалю «Боспорські агони»
Голова правління благодійної організації «Шевченківський фонд ХХІ»
Директор-художній керівник міжнародного фестивалю моновистав актрис «Марія»
Член Національної спілки театральних діячів України.

Після закінчення навчання у 2003 році почала працювати у київському "Вільному театрі" та одночасно була ведучою на телеканалі "Тоніс". В 2004–2007 роках — ведуча передачі "Дивись!" на телеканалі "ТЕТ". В 2007 році — ведуча програми "Сніданок з 1+1". В 2008–2010 роках — ведуча програми "Янголи і демони" на телеканалі "Сіті". У 2010–2012 роках — вела програму "Легко бути жінкою" на "Першому національному".

З 2012 року стала однією з ведучих програми "Ранок з Україною" на телеканалі "Україна".

Викладає майстерність телеведучого у КНУТКіТ.

Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.

Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).

З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.

Володимир Макарович Нечепоренко — український актор театру, кіно та дубляжу, радіоведучий, вокаліст. Народний артист України (1997), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей», актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, ведучий програм Національного радіо України, професор Національної академії внутрішніх справ.

Народився 14 листопада 1949 року в Золотоноші Черкаської області.

Творчу діяльність розпочав у 1972 році, одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого, в Київському театру юного глядача ім. Ленінського комсомолу.

У 1976 році Володимир Нечепоренко був запрошений на роботу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Для актора характерний, передусім, високий морально-естетичний, духовний рівень, а також гранична відповідальність за художню якість своєї роботи. Творчість Володимира Нечепоренка є своєрідним віддзеркаленням історії Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка останніх десятиліть. Ролі, створені актором, ввійшли в антологію кращих надбань української сценічної культури: Віллі «Дикий ангел» О. Коломійця, Дем’ян Суденко «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Букін «Прощання в червні» О. Вампілова, Оберон «Сон літньої ночі» У. Шекспіра, Роббі «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, Ернесте Рома «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Дон Алонсо «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Менестрель «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського.

Неординарний внутрішній світ, увага та толерантне ставлення до колег, глибоке розуміння та відчуття надзавдань національного сценічного мистецтва, помножені на постійну повсякденну роботу над собою, по праву забезпечили акторові провідне місце в колективі франківців.

У творчому доробку Володимира Нечепоренка такі знакові для українського театру образи, як: Михайло «Украдене щастя» І. Франка, Кент «Король Лір» В. Шекспіра, Вулкан «Енеїда» І. Котляревського, Пікерінг «Пігмаліон» Б. Шоу. В. М. Нечепоренко – актор, який вільно володіє будь-яким сценічним жанром від психологічної драми до мюзиклу. Про це засвідчили його ролі у таких виставах: Мортон в історичній драмі «Віват, королево!» Р. Болта, Атос в мюзиклі «Ех, мушкетери, мушкетери» Є. Євтушенка, Олександр у психологічному детективі «Сентиментальний круїз» Т. Кандали. Образ Гната Карого, що його створив актор у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, став уособленням справжніх чеснот українського лицарства. Проте абсолютно позбавлений декларативності із тонкою самоіронією, акторською й людською привабливістю його герой ніби зійшов із старовинних портретів українського бароко, коли честь і гідність були вирішальними рисами кожного українця.

Етапною у творчості Майстра стала робота над образом славнозвісного отамана Сірка у виставі «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва. Його легендарний герой з перших же показів підкорив серця і душі глядачів неймовірною вірою у відродження нації й її вічної волелюбності і прагнення державотворення за будь-яку ціну.

Говорячи про Володимира Нечепоренка, не можна не згадати про його вагому, широкомасштабну творчість як пропагандиста української національної ідеї, культури під час виступів у численних концертах, творчих зустрічах, виступах на телебаченні та радіоефірах. Яскраво і талановито зіграв В.Нечепоренко роль ветерана Другої світової війни у відеокліпі до пісні «День Перемоги» на слова і музику Володимира Мельникова, яку виконує Елеонора Скиданова. Талановитий вокаліст. Понад 20 років веде науково-пізнавальну передачу для юнацтва «АВС» на Першому каналі Українського радіо.

Володимир Макарович Нечепоренко щедро ділиться своїм талантом, досвідом із майбутніми митцями, вже не один рік займаючись викладацькою діяльністю.

Петро Панчук належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, із успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.

Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Актор жив єдиним бажанням – передати біль страдницької душі, приреченої на осягнення недосяжного. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Він балансує на межі всіх можливих на театрі жанрів, від високої трагедії до відверто фарсової стихії. Його Стальський є одночасно і жертвою, і катом. Все підпорядковано неперевершеній партитурі у змалюванні цього неповторного франкового архетипу, людині, яка протягом життя, обставин, що склалися, крок за кроком втрачає людські ознаки. Проте подібне розвінчування героя ніякою мірою не перекреслює гуманістичної наповненості твору Франка.

Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.

Говорячи про Петра Панчука, не можна не сказати про його велику просвітницьку роботу. Вже не один рік він у своєму рідному селі керує самодіяльним театром, ставить там вистави і сам грає, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.

Народився 1 січня 1940 року в с.Богунія на Житомирщині.

Заслужений артист Української РСР.
Народний артист України (2011).

Закінчив драматичну студія при театрі ім. І.Франка (1963), а в 1976 - ГІТІС (диплом з відзнакою)
Актор театру ім. Івана Франка з 1963 року.

Світлана Іванівна Прус — українська акторка. Заслужена артистка України (2015). Народилась 20 січня 1974 р. у місті Прилуках в родині військовослужбовця.

Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1995). Актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.

Член Національної Спілки кінематографістів України.

У 2005 році закінчив експериментальний курс Євгенії Гулякіної та Нінель Биченко Київського державного театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого.

У 2007 році прийшов на прослуховування до Національного драмтеатру ім. І. Франка. Після показаного уривка з п'єси «Брехня» Володимира Винниченка і вокального номера, голоси приймальної комісії поділилася порівну – шість «за» і рівно стільки ж «проти». Фінальне рішення взял на себе художній керівники театру Богдан Ступка, який і визначив подальшу долю Дмитра. Вже того ж дня молодой актор поступив до штату театру і став до репетиції «Кавказького крейдяного кола» – вистави за Брехтом у постановці Лінаса Зайкаускаса.

Задіяний у виставах київських театрів. Популярність актору принесла роль ветерана Червоної Армії у виставі «Слава героям!» спільного проекту театрів «Золоті ворота» та Франківського драмтеатру. Головний герой, у виконанні Дмитра Рибалевського та Олексія Гнатковского, – незмінні, решта акторів окремий в Києві та Івано-Франківську.

За головними ролями на сценах запрошених театрів, отримує ведучі ролі і в рідному театрі. У 2018 році отримує роль Парфена Рогожина в постановці «Ідіота» Достоєвського у постановці Юрія Одинокого, а в першій постановці на посту головного режисера Дмитра Богомазова – виконавець титульної ролі в шекспірівській трагедії «Коріолан». Роль Коріолана приносить першу номінацію на на здобуття театральної премії «Київська пектораль», а сукупність театральних досягнень виводить у TOP-10 найхаризматичних акторів Києва за версією театральної премії «Дзеркало сцени» щотижневика «Дзеркало тижня».

Народився 14 листопада 1985 року в місті Запоріжжя.

Закінчивши ліцей водного транспорту, пропрацював 2 роки у морі на кораблі.

У 2010 році закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (курс Богдана Сильвестровича Ступки).

Актор Київського національного українського драматичного театру ім. Івана Франка.

Анжеліка народилася 11 серпня у місті Дніпропетровськ.

У 1998 році вступила до Дніпропетровського обласного театрально-художнього коледжу.

Першу роль було зіграно на другому курсі навчання — Хевенлі «Солодкоголосий птах юності» Теннессі Вільямса (реж. Пінський Вадим Львович, Дніпропетровський театр російської драми ім. Горького).

Закінчила Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж у 2002 році.

У 2002 році почала працювати у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.

Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.

Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.

У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.

Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).

Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.

Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.

Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.

Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.

Народився 31 липня.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Олександр Іванович Форманчук — український актор театру, кіно, телебачення та дубляжу, Заслужений артист України.

Олександр Форманчук народився 2 жовтня 1982 року в місті Житомирі[1], у нього п'ятеро рідних сестер[2].

У 2004 році закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського).

З 2004 року Олександр Форманчук актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Гали́на Гілярівна Ябло́нська — українська акторка героїчного плану, громадська діячка. Народна артистка УРСР (1982). Член Національної спілки театральних діячів України, актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, володарка театральної премії родини А. М. Бучми «Бронек», Президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри — молоді України», художній керівник Героїчного театру «Пам'ять».

Дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру в ролі Топсі в п'єсі «Хатина дяді Тома».

Виступала в обласних театрах Могильова-Подільського, Вінниці, Дніпра, від 1951 в Київському театрі імені Івана Франка.

1995 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (курс Е. Митницького). За роки творчої діяльності Дмитро Богомазов здійснив постановку більше 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, та закордоном - у Польщі, Росії, Франції. Серед них низка вистав за творами світової класики, зокрема: В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Й. Гете, М. Булгакова, Т. Манна; першопрочитання творів Л. Піранделло, Софокла, О. Гріна; сучасне прочитання класичної української літератури: І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, І. Франка, П. Саксаганського.

З 1993 по 2000 рік та з 2011 року працює режисером-постановником Київського театру драми і комедії. З 2017 року - головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).

У 1972 р. закінчив акторський факультет Харківського інституту мистецтв ім. І. Котляревського. Творча біографія розпочалася на посаді актора в Запорізькому обласному музично-драматичному театрі.
 
Подальше формування творчої долі М. Захаревича: це посада директора Запорізького театру. За короткий час, досягши успіху в цій справі, очолює Асоціацію директорів театрів України.
З 1992 р. – генеральний директор Національного академічногго драматичного театру ім. І. Франка. Тут розгортається його талант керівника, що вміє забезпечити всебічну базу для творчого процесу. Це час плідної співпраці генерального директора М. Захаревича з майстром режисури, художнім керівником театру С.В. Данченком, а з 2001 року – Б. С. Ступкою.

Окрім праці в театрі, крупний творчий потенціал М. В. Захаревича реалізувався на посаді першого заступника Міністра культури і мистецтв України (1996 – 1999). Як доцент Київського Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка–Карого, він щедро віддає свій досвід і на педагогічній роботі.
В липні 2015 року - побачила світ книга М. Захаревича «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка – динаміка соціокультурних перетворень». Вперше в Україні представлено дослідження історії українського театру в контексті тоталітарної епохи.