Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
У травні 2018 року театр відсвяткував своє 30-річчя. День народження театру співпадає зі святкуваннями Днів Києва.
«Кафе-театр «Колесо» – саме такою була перша назва театру. Сьогодні театр має статус академічного, а від першої назви зберігається традиція частину репертуару грати у стилі кафе-театру.
Наприклад, під час вистави «У Києві, на Подолі…» глядачам подають бутерброди з м'ясом під червоне сухе вино, щоб відтворити атмосферу відпочинку в одеських або київських двориках ...
На виставі «Пристрасті дому пана Г.-П.» пригощають десертами – тістечками, печивом або лимонними часточками як натяк на солодкість пристрастей.
А на виставі «Вечорниці», яку зазвичай показують під Новий рік, подають печеню в горщиках, салати або оселедець. Це, так би мовити, головна героїня Солоха пригощає своїх гостей. Але на такі вистави квитки коштують дорожче, ніж на інші, - 200 грн.
Театр «Колесо» з першого дня заснування працює на Андріївському узвозі в приміщенні, яке було побудовано в 19 сторіччі для родини ювеліра. В радянські часи в цьому приміщенні були комуналки, які розселили у 80-і роки минулого століття. Але будинок і його внутрішній інтер’єр збережені максимально.
У репертуарі театру 35 вистав, які грають на 3 сценічних майданчиках: Основна сцена, Сцена у кафе театру та Камінна зала. Остання отримала свою назву від дієвого каміну, який зберігся з 19 століття і в деяких виставах використовується як частина сценографічного рішення.
В репертуарі театру багато вистав-довгожителів. Наприклад, виставу «Генерали у спідницях» зіграли вже понад 800 разів, а «У Києві, на Подолі…» майже 700.
В репертуарі є унікальні вистави, які можна подивитись тільки в цьому театрі. Наприклад, вистави «Любовна плутанина, або Колишні справи» за Йоганном Нестроєм, «Фатальний флірт» Артура Шніцлера, «Дама-примара» Педро Кальдерона, «Ніч кохання» Степана Васильченка, «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера та інші.
За 30 років свого існування театр «Колесо» відвідало більше 300 тисяч глядачів. Щоб уявити масштаб – це чотири вщент заповнені Олімпійські стадіони.
Майданчик театру: Україна Київ Андрiївський узвiз, 8 Поряд з м. Контрактова площа
teatr-koleso.kiev.ua kolesoteatr@ukr.net 0444250422 0444250527
Неймовірно, але факт: вистава «Генерали в спідницях» прикрашає афішу театру вже 25 років і кожного разу постановка Ірини Кліщевської проходить у переповненій залі «Колеса»! В основі сюжету п'єси Жан Ануй лежить історія старогрецького комедіографа Арістофана «Лісістрата». У Києві прем'єра «Генералів у спідницях» відбулася в березні 1990 року. З цією виставою театр «Колесо» брав участь в україно-американському проекті «Обмін класикою»; був із успіхом представлений у м. Ашвіл (США); також вистава побувала на гастролях у Польщі. За сюжетом п'єси в першій дії головний герой Леон де Сен Пе (цю роль грає Олег Лепенець) стоїть прив'язаним до стовпа. Якщо порахувати, скільки часу актор простояв біля стовпа, то вийде цікава цифра – майже 30 діб! Інтригуючий сюжет, несподівані повороти, комічність ситуації, викликаної феміністичними настроями суспільства – актуальні сьогодні як ніколи. Більше 20 років вистава викликає щирий, невтримний сміх у глядачів не тільки України, але й США, Польщі та інших країн. Вистава нагороджена дипломом «За кращий акторський ансамбль».
Після гибелі братів, єдиновладним правителем Фів залишається Креонт. Насамперед Креонт видав указ, за яким Етеокла, законного царя, який помер захищаючи рідне місто, слід було поховати з усіма почестями, а тіло Полініка-зрадника залишити непохованим, на поталу собакам і птахам. Антігона, виконуючи свій родинний і релігійний обов'язок, вирішує порушити заборону Креонта і таємно поховати брата. Ісмена відмовляється від сміливого плану сестри, побоюючись покарання Креонта. За релігійними віруваннями стародавніх греків не поховати і не оплакати померлу людину — найтяжча кара для її родини. Вважалося, що тоді душа померлого не може знайти собі притулку, вічно блукає по світу і мстить за це своїм родичам.
Таємничі листи, предмети, що потрапляють в руки не тим персонажам, дами в кринолінах, мужні кавалери-дуелянти триматимуть інтригу протягом усієї вистави, занурять глядача в атмосферу пристрасної Іспанії. Прекрасна незнайомка-привид та безстрашний лицар обов’язково мають знайти своє кохання у фіналі цієї чарівної історії.
Низка кумедних непорозумінь, пригод та курйозів. Несподівані повороти сюжету і багато чого іншого. Автор п’єси популярний французький драматург ХХ сторіччя Франсіс Вебер, за сценаріями якого було знято безліч комедій з найвідомішими коміками світу.
Незабутній вечір, наповнений піснями, танцями і веселощами у компанії улюблених гоголівських персонажів. Гостинна Солоха запрошує до щедрого українського столу. Вистава була представлена в Турції, Франції, де була включена у міжнародний проект і гралася разом з французькими акторами театру «Шапіто-Фатразі».
Скільки людей – стільки й думок про любов, про сенс життя, про сім’ю. Щирий, відвертий і зворушливий діалог двох сестер. Їхні долі переплетені і зв’язані не тільки родинними узами, а й…
Інтриги і кохання, розкіш та бідність, шахрайство і підступність – все те, що оточувало великого музиканта протягом життя. Незвичний погляд на генія. Жінки, які кохали і ненавиділи великого музиканта. Те чого не знав про себе Моцарт. Виставу створено за сприяння Австрійського культурного форуму (Україна, Київ) та Культур контакт (Австрія, Відень).
Те, що ніколи не втрачає свого шарму – екзотична мудрість Африки. Історії й легенди, у яких люди намагаються пояснити довколишній світ і природу, передаються з уст в уста по всій Африці. Казки розповідають, чому, наприклад, у слонів тільки один малюк, чому курям не можна жити в одній хаті з людьми, чому гіпопотами весь час сидять у воді або чому кажан боїться сонця. Ці казки – це живі оповідки, які старші люди розповідають дітям чи дорослим, коли присідають разом спочити в затінку під деревом, або тихими африканськими вечорами перед сном. У цих зразках африканського фольклору люди, які не мали ні освіти, ні науки та спиралися лише на власний досвід, оригінально витлумачили природні явища й поведінку тварин. В нашій виставі .багато музики та танців, колоритних костюмів. А головне, все це відбувається на невеличкій сцені, де діти мають змогу розгледіти найменші деталі вистави.
Злети і падіння, ілюзії та мрії, гріховність і пристрасть, пориви серця і катастрофа – загадковість жіночої душі. Вистава нагороджена «Київською пектораллю-2000» «За кращу виставу на камерній сцені» і «За музику до вистави», Дипломом фестивалю «Класика сьогодні» за створення жіночого образу засобами камерного театру (Україна, Дніпродзержинськ), Дипломом фестивалю «Чорне море» (Туреччина).
Віра, надія, любов. Все те, чим живе більшість жінок, для героїні цієї історії перетворилось в порох або все-таки ні? Адже можна переживати катастрофу всіх надій нескінченно, а можна просто далі жити з посмішкою на вустах! І героїня Живе! Не дивлячись на ревнивого чоловіка, що замикає її у квартирі з маленькою дитиною, сексуально стурбованого дівера-інваліда, сусіда з будинку навпроти, що підглядає за нею в бінокль у самі інтимні моменти. А ще життя героїні затьмарюють кредитори чоловіка, колишній коханець і взагалі незрозуміло які особистості, що тероризують її по телефону й можливе рушниця, що є в героїні, прийдеться до двору... З ким може поділитися відверто своїми проблемами й переживаннями жінка? Звичайно з подругою, роль якої в цьому спектаклі зненацька виконують глядачі. Колись ця п'єса була написана для великої акторки Ганни Маньяни (Anna Magnani) прославленим італійським комедіографом і нобелівським лауреатом в галузі літератури (1997 р.) Дарио Фо (Dario Fo). Легка лірична комедія дозволяє заглянути в глибини жіночої психології, підглянути інтимні жіночі таємниці, про які не прийняте говорити вголос і ще раз задуматися про вічні цінності. Напевно бешкетний і смішний «жіночий» погляд на життя буде цікавий не тільки жіночої аудиторії, а й всім потенційним чоловікам.
Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний.
Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.
Працює в театрі «Колесо» з 2004 року.
В театрі працює з 2008 року.
У 2008 році отримала Першу премію на Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова ім. Лесі Українки. у м.Новоград-Волинський.
Ролі:
Катя (I.Тургенєв «Мiсяць на селi»)
Марi-Крiстiн (Ж.Ануй «Генерали у спiдницях»)
Мошка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Дама (А.Шнiцлер «Фатальний флiрт»)
Камеристка Iнфанти, Жiнка лiсоруба, Сова (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Служниця (Я.Стельмах «Гра на клавесинi»)
Анжелiк (Ж.-Б.Мольєр «Уявно хворий»)
Фелiсiте (Ярослав Стельмах «Eмма» за романом Г.Флобера «Мадам Боварі»)
Молода жiнка (Р.Шіммельпфенніґ «Золотий дракон»)
Ісабель (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Принцеса (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки, або Поцілунок принцеси»)
Наєма (Фр.Дюрренматт «Портрет планети»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Охтисонька (М.Куліш «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска»)
Молода жінка ( Н.Симчич «Ми, МАЙДАН»)
Одрі (К.Людвіг «Примадонни»)
Йозефіна (Й.Нестрой «Колишні справи»)
Інша (К. Ілієв «Мамо, де ти?»)
Дівчина («Вечорниці»).
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.
Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
Заслужена артистка України, провідний майстер сцени.
Народилася 21 вересня.
Свою творчу кар’єру після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого Валентина Бойко розпочала в Київському Молодіжному театрі.
З 1988 року працює в театрі «Колесо», грає у великій кількості вистав поточного репертуару, виконує головні ролі. За роки творчої діяльності нею створено понад двох десятків образів героїнь, втілених класиками української та зарубіжної драматургії. Її сценічні образи яскраві, неординарні, з тонким психологічним малюнком ролі. Актриса майстерно передає сутність рис характеру своїх героїнь, володіє мистецтвом психологічного малюнка і гостротою виразності зовнішніх деталей, що надає її персонажам неповторності.
Серед кращих її акторських робіт, театрознавці відзначають такі ролі, як: Соня (Г. Яворська за романом Ф. Достоєвського «Сни Родіона Раскольнікова»), Зіна (за твором П.Саксаганського «Шантрапа»), Наталія Петрівна за твором І. Тургенєва «Місяць на селі»), Ліка («Ліка» за п’єсою Армена Зурабова), Лізетта («Любити, палати і бути таким, як раніше…» за поезією Беранже) та інші.
Валентина Бойко – учасниця багатьох Міжнародних театральних фестивалів, різноманітних Міжнародних театральних проектів, вечорів, творчих зустрічей.
Працює в театрі «Колесо» з 2008 року.
Ролі:
Міці (А.Шніцлер «Фатальнрий флірт»)
Мати зоряного хлопчика (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Рахіля (М.Янчук «У Києві, на Подолі...»)
Транія (Францобель «Приборкання норовливої»)
Сон Леона (Ж.Ануй «Генерали у спідницях»)
Хористка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Верочка (І.Тургєнв «Місяць на селі»)
Донья Беатріс (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Фрейліна (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки або Поцілунок принцеси»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Пистонька (М.Куліш «Блаженний острів або Отак загинув Гуска»)
Ісмена ( Софокл «Антігона»).
В 1998 году окончила Киевский государственный университет театрального искусства им. Карпенко-Карого (театральный факультет, специализация «актриса театра и кино», мастерская Ю.С.Ткаченко).
С 1998 года – актриса Киевского театра «Колесо». В 2002-2003 гг. и с 2008 года – актриса Киевского театра «Браво».
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Заслужений артист України
Закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім.Луначарського
Працює в театрі "Колесо" з 2009 року
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Народилася 12 грудня.
Перший етап роботи в її житті пов'язаний з Київським Молодим театром. Головною віхою того періоду стала вистава «Стійкий принц», де вона зіграла Фенікс, – ця заборонена напередодні прем'єри постановка стала легендою українського театру.
Народження дочки Євгенії змусило Олену на деякий час покинути театр. Але студійний рух, що сколихнув Київ в кінці 80-х, знову втягнув її в роботу: вона стала грати в Експериментальному театрі-студії під керівництвом В. Пилипенко.
Стрімкі зміни в країні, а відповідно, і в мистецтві, змусили сім'ю Олени виїхати за кордон. Цілий рік наша героїня пропрацювала в Канаді. Багато інших, напевно, склали б руки, але не Кривда. За той короткий проміжок часу вона зіграла кілька ролей в театрі (на французькій мові!) і об'їздила з фольклорною програмою всю Північну Америку.
І знову повернення в Україну, яка за цей час встигла змінитися. Відсутність роботи за фахом змусило шукати інше застосування своїм здібностям, адже потрібно було забезпечувати і себе, і маленьку дочку. Таким чином в житті Олени Кривди виникло телебачення, ранкова інформаційно-розважальна програма по вівторках.
Але, як то кажуть, чому бути – того не минути: випадкова зустріч з Іриною Кліщевською, керівником театру «Колесо», повернула Олену на сцену. І ось уже понад 10 років вона працює в цьому камерному театрі на Андріївському узвозі, встигнувши за цей час зіграти чи не у всіх його виставах (якщо не відразу, то когось підміняючи).
Ще одну грань свого таланту Олена відкрила зовсім недавно. Кілька років тому вона стала педагогом Дитячої академії мистецтв, де викладає майстерність актора. Олена зізнається, що їй неодноразово пропонували взяти псевдонім: мовляв, хіба це прізвище для сцени – Кривда? На що вона відповідає: «А який псевдонім? «Правда»?!»
Народився 17 жовтня.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І. Карпенка-Карого. Працює в київському театрі «Колесо» з 1993 року.
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року, з 1990 до 2005 року працював актором на Кіностудії ім. Довженка.
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.
Народилася 11 липня.
Хоч Наталія – корінна киянка, Надірадзе – прізвище батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Акторка також наївно вирішила взяти псевдонім батька. Причому, не заради фарсу, а з дитинства, у школі і в інституті всі знали її як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті стала Надірадзе – за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від сцього прізвища.
В театр “Колесо” прийшла на заміну Віри Щурівської, яка поїхала у Польщу до чоловіка, вона ж її і запропонувала, Ірина Яківна погодилась. Якщо в актриси є репетиція (плюс вистава), то більша частина дня проходить в театрі.
Якщо немає репетиції, то Наталія працює режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів, тобто виходить на восьму годину ранку на роботу (“Так треба продакшн”) і повертається о десятій вечора, перерви п'ятихвилинні, бо треба багато встигнути.
Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі “Terra incognita” (Г.Джеймс), жінкою-фельдфебелем з кінськими” замашками в “Генералах у спідницях” (Ж.Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі "Ліка” (А.Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи – Параска (У Києві, на Подолі...” М.Янчука), Солоха (“Вечорниці” Н.Жилянської, І.Кліщевської), Ціпа Львівна (“Шантрапа” П.Саксаганського).
У біографії Владислава Пупкова – історія і географія колись величезної країни. Народився Владислав Іванович 7 травня в місті Сім у Челябінській області, чим його разом з академіком Курчатовим й уславив. Батько Іван Семенович служив у військовому оркестрі (грав на трубі). Звідти його забрали на війну, загинув він у 1941 році під Ленінградом. Мама Зоя згодом їздила на Піскарьовське кладовище вклонитися гранітній плиті, на якій нема жодного прізвища, а є лише напис – 1941 рік. У 1944-му Владислав із мамою, молодим спеціалістом-фармацевтом, перебрався у визволену Бессарабію – в село Старокозаче Одеської області, де в 1946 році пішов до української школи, чотири класи якої закінчив з похвальною грамотою. Потім – Білгород-Дністровський, там Влад отримав атестат за 10 класів. Рік працював на місцевому рибоконсервному заводі, де виробляли знамениті бички в томаті.
У 1957-му доля подала перший знак – Владислав вступив до музично-педагогічного училища, і в душі заграло акторство: юнак бере активну участь у народному театрі. Одразу після училища успішно складає іспити в Театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторський факультет. Відтак доля подарувала йому сцени декількох українських театрів, привела до кіностудії імені Довженка... А ще на клубок долі намоталося телебачення, одруження, театр «Колесо»... Життя Владислава Пупкова молодечо простує артистичним шляхом, нема часу хворіти і сумувати, бо завжди є напоготові найкращі ліки з написом: «Ти потрібен, ти дуже потрібен».
Його голосом говорить Міккі Рурк у фільмах «Дев'ять з половиною тижнів», «Дика орхідея», Крістофер Ламберт у фільмі «Хід королеви».
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
Був актором Київського ТЮГу і Київського драматичного театру «Браво». Актор і режисер Київського академічного театру «Колесо».
На телебаченні – ведучий дитячої передачі «Еники-беники» (1993-1995), телегри «Лего-експрес» (1995-1997), ранкової програми «Новий день» на телеканалі «Інтер» (2000-2001) і ін.
У 1978 році закінчив Московський державний інститут театрального мистецтва А.В. Луначарського (нині Російська академія театрального мистецтва).
1978 - 1984 - артист Калінінського (Тверського) театру.
1984 - 1994 - артист Київського театру поезії (Київський театр «Золоті ворота»).
Засновник, актор і режисер Театру «Астрея» при Київському будинку актора.
З 1998 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Актор, письменник, поет, журналіст. Автор кількох книг віршів і прози, в тому числі книги «Заломлення променів» (2009).
Переможець огляду творчої молоді Росії.
Нагороджений Бронзовим дипломом Міжнародного театрального фестивалю «Золотий витязь» (м.Москва) за виставу «Євгеній Онєгін» за О. Пушкіним (2011).
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, директор-художній керівник та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
«Жінка року-2000» у номінації «Жінка та культура»
Лауреат театральних премій «Київська пектораль»
Лауреат Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів
Лауреат Премії НСТДУ ім. П. Саксаганського.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І.К.Карпенка-Карого (1981) – викладач Народний артист України Михайло Резнікович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія, Литва тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2017), Український формат Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2018), Незалежний формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2019), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (з 1998).
Разом із колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, Туреччини, Литви, Латвії, Македонії, Шотландії, Вірменії, Ізраїлю тощо.
Її режисерська робота вирізняється прискіпливою увагою до деталей, креативним підходом до просторового вирішення вистав. Ірина Кліщевська застосовує яскраві постановчі засоби, в яких велику увагу приділяє психологічно-побутовим, інтимним інтонаціям. Гармонійний акторський ансамбль, актор як носій головної думки вистави – центр творчої уваги режисера. Актор – співавтор вистави. Використовуючи досвід світового театру, Ірина Кліщевська розширює можливості сценічного мистецтва, будуючи свій театр у сфері асоціативного мислення і сприйняття, нестандартно застосовує особливості різноманітних видів мистецтв (живопис, музика, кіно). У виставах формує гармонію людських стосунків на матеріалі дійсності, що досягається шляхом відвоювання права бути вільним творцем власної долі.