Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Донецький академічний обласний драматичний театр
Початком театру в Маріуполі прийнято вважати 1847 рік, коли до міста вперше приїхала театральна трупа під керівництвом антрепренера В. Виноградова. Придатної будівлі Маріуполь не мав на той час, і тому вистави давали в орендованому амбарі на Єкатерининській вулиці (нині Нікопольський проспект).
У 1850—1860-і роки в амбарі на своєму подвір'ї місцевий житель Попов влаштував перше театральне приміщення — «Храм музи Мельпомени». А 1878 року в місті Маріуполі була заснована перша професіональна театральна трупа. Власне від цієї дати й вираховує свій початок міський драматичний театр (нинішній Донецький академічний обласний драматичний театр).
1884 року затверджено статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого ставили аматорські вистави, влаштовували концерти, сприяли естетичному вихованню мешканців міста.
Знаменна подія сталась у Маріуполі 8 листопада 1887 року — якщо раніше театральні трупи працювали в місті у непридатних приміщеннях, то цього дня було вперше відкрито спеціально зведену коштом В. Л. Шаповалова театральну будівлю, яка отримала назву Концертна зала (згодом Зимовий театр). Це театральне приміщення мало велику сцену, зручні крісла, окреме місце для оркестру та глядацьку залу на 800 місць. Театральний сезон відкрився постановкою п'єси М. Гоголя «Ревизор». Роль Городничого зіграв сам володар театру і антрепренер.
З отриманням власної стаціонарної сцени Маріуполь перетворився на значний культурний осередок наприкінці XIX — на початку ХХ століть. Тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького.
У 1920-ті роки в Маріуполі працював драматичний колектив «Новий театр» під керівництвом А. Борисоглібського.
У 1934 році на основі міського драматичного театру створено Вседонецький музично-драматичний театр з постійним місцем перебування в Маріуполі (художній керівник — А. Смирнов, головний режисер — А. Іскандер).
18 квітня 1936 року в міському театрі відбулася зустріч із заслуженим артистом, оперним співаком Михайлом Гришком.
У листопаді 1936 року Маріупольський державний російський музично-драматичний театр показав п'єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» — нерідко саме дата цієї прем’єрної вистави новоствореного першого стаціонарного закладу культури подається як дата створення сучасного театру (принаймні так було в літературі доби СРСР).
Новостворений театр уперше виїхав на великі 4-місячні гастролі в квітні 1937 року — до міст Сталіно (нині Донецьк), Макіївка, Полтава, Кременчук, Суми та Харків.
По ІІ Світовій війні 1947 року російський драматичний театр у Маріуполі було закрито.
1959 року діяльність театру було відновлено — будувалась нова стаціонарна театральна сцена, набиралась трупа, готувались нові постановки. Тоді ж Маріупольському театру було присвоєно статус Донецького державного.
Урочисте відкриття новозбудованого театрального приміщення в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем'єрним показом вистави «Иркутская история» за п'єсою О. Арбузова.
1978 року Маріуполь урочисто відзначив 100-літній ювілей міського театру, у зв'язку з чим Донецький державний російський драматичний театр був нагороджений Орденом Пошани.
1985 року було відкрито малу сцену театру.
Визнаючи заслуги закладу в розвиткові театрального мистецтва, 12 листопада 2007 року Наказом Міністерства культури і туризму України театрові було присвоєно статус академічного.
В 2016 році Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр.
Майданчик театру: Україна Маріуполь пл. Театральна, 1
donetsk-region-theater.in.ua mardramtheater@gmail.com 0629333367
Там де мова йде про любов не діють ніякі розумні міркування й аргументи, попередні прогнози та закони фізики, навіть якщо це любов за гроші. Адже кохання – завжди авантюра, пригода з невідомим і непередбачуваним фіналом, чим тобі в результаті доведеться за неї розплачуватись – щастям або болем, грошима чи сльозами, часом, життям – теж тільки одне з інших невідомих. Це страшно ризиковано і дуже привабливо! І скільки б разів ми не обпікалися на цьому життєдайному й спопеляючому вогні, все ж знову і знову поспішаємо на його спокусливий мерехтливий світ…
Йосип Бродський – поет, перекладач, есеїст. Народився в 1940 р. в Ленінграді. До еміграції в 1972 році піддавався цькуванню в пресі, допитам в КДБ, примусовому психіатричному обстеженню, був засуджений за дармоїдство і провів півтора року на примусових роботах на півночі. Почесний доктор Оксфордського університету, поет-лауреат США, кавалер французького Ордену Почесного легіону і лауреат Нобелівської премії з літератури 1987 року «за авторську всеосяжність, пройняту ясністю думок і поетичністю". Помер в Нью-Йорку в 1996 році. Похований у Венеції. Його називають останнім поетом Срібного віку, про його життя і творчість пишуть дослідження, видають книги, знімають фільми. І проте, говорити про масову популярність Бродського було б, напевно, неправильно. Ускладнена мова його вишуканої поезії вимагає від читача і слухача певної розумової і душевної роботи, наявності власного інтелектуального багажу. Але хіба радість зіткнення з цим унікальним поетичним світом не коштує витрачених зусиль?
Автор і режисер вистави Андрій Романій добре відомий нашим глядачам яскравими акторськими роботами у спектаклях Донецького національного муздрамтеатру, кіно- і телепроектах. Віднедавна артист першої сцени країни, Національного театру ім. І. Франка, він успішно опановує також суміжні професії, про що свідчать зокрема і вдалі закордонні постановки останнього часу. Цим спектаклем режисер пропонує відверто поговорити про наше сьогодення і ті негласні закони, за якими ми все ще живемо. Кілька анекдотичних ситуацій та особистих драм, шокуючих зізнань, низьких вчинків і героїчних поривів, відродження почуттів і крах сподівань – все це та багато іншого ви побачите впродовж нашої недовгої, але насиченої мандрівки. Строката компанія випадкових попутників як мініатюрна модель суспільства віддзеркалить усі його сильні та слабкі сторони, больові точки та хибну ієрархію. Отже, вирушаючи в цю небезпечну поїздку, будьте готові відчути увесь спектр емоцій, окрім, мабуть, байдужості. А це, власне, і є головною метою нашої подорожі.
Вистава присвячена пам’яті нашого видатного земляка Олекси Тихого – педагога, мовознавця, правозахисника і громадського діяча, одного з засновників Української Гельсінкської групи. Олекса Іванович Тихий народився 27 січня 1927 р. на Донеччині, на хуторі Іжевка біля Дружківки. Закінчив філософський факультет Московського університету. Працював шкільним вчителем, завучем. Був двічі засуджений «за антирадянську агітацію та пропаганду»: у 1957 р. – на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав (за листа до ЦК КПРС із протестом проти введення військ в Угорщину та статтю в газеті з критикою радянської виборчої системи) і у 1977 р., після підписання Меморандуму Української Гельсінкської групи, – на 10 років позбавлення волі та 5 років заслання як «виключно небезпечний рецидивіст». Брав активну участь в правозахисних діях ув'язнених. Загинув 5 травня 1984 р. у Пермській в’язничній лікарні. У 1989 р. його прах був перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина. Олекса Тихий був подвижником українського духу. «Хто я? Для чого я?» — він постійно ставив собі ці питання, постійно шукав відповіді на них: «Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.»… Перший показ цієї вистави відбувся 5 травня 2017 р. на батьківщині Тихого, у Дружківці, у рамках пам’ятних заходів до 33-ї річниці з дня його мученицької смерті.
Можна зірвати квітку, застрелити птаха, обдурити, зрадити... Можна навіть убити любов! Просто викреслити з пам'яті гірку сторінку, як ніби нічого і не було. А потім, через роки, отримавши нежданий привіт з минулого, раптом усвідомити – із захватом і жахом – що почуття, що лежало в руїнах десь в самих потаємних куточках душі, готове нагадати про себе і... відродитися. Пронизлива історія кохання – до 160-річчя українського класика.
Директор будинку культури і музикант, вчителька і лікар, поетеса і кулінар. Вони такі різні – серйозні і легковажні, успішні і невлаштовані, ті, що знайшли своє покликання і ті, що пережили крах колишніх надій і знов шукають своє місце в житті... А звело їх один з одним в цю ніч те загальне, що є у кожного з нас: бажання бути зрозумілим, почутим, потрібним і коханим, жадання щастя і людського тепла. Сьогодні вони отримають свій шанс, нехай зустрінуться, поговорять відверто, та що там – нехай вони співають і танцюють, імпровізують, жартують, ризикують, адже саме цієї ночі, можливо, вирішиться їх подальша доля!
Це перше втілення п'єси на професійній театральній сцені і перша постановка (дипломний спектакль) Дмитра Попова. Автор – український письменник, драматург і режисер Світлана Новицька – живе і творить в Чернівцях, так що спектакль став своєрідним мостиком майже через всю Україну. І, звичайно ж, він про любов! Про любов надзвичайної, навіть надприродної сили, яка протистоїть розлуці, війні, заздрості, людським пересудам і упередженням, словом, настільки великої, що вона готова переступити за межу життя і продовжитися там...
Кохані жінки в житті та творчості Т. Г. Шевченка Кріпачка, княжна, актриса, княгиня, прислуга – коханню, як відомо, покірні усі віки і усі стани. Хтось з них віддав своє серце поетові на роки, когось пристрасно, але нерозділене кохав він. Тихого сімейного щастя, про яке так мріяв Шевченко, зазнати йому не судилося, але те, що стало особистою трагедією людини, дійшло до нас кількома світлими і сумними історіями кохання, а в українську поезію увійшло цілою низкою чудових віршів.
Дія п'єси відбувається в окупованому Донецьку напередодні Нового року. У квартирі Антоніни Войтехівни цього святкового вечора збирається досить строката компанія, а замість Діда Мороза до них приходить загін «МГБ ДНР»...
В чуттєвій атмосфері літньої місячної ночі розігрується ця чарівна історія кохання. Коротка романтична прогулянка, палке визнання і рішуче, хвилююче для обох сторін, з’ясування відносин. Психологічно точну, вишукано лаконічну і виразну чеховську прозу часом гармонійно доповнює гітарний акомпанемент. А розміщення глядачів безпосередньо на просторі великої сцени забезпечить ефект повної присутності та дозволить вловити всі найтонші нюанси яскравої акторської гри.
Закінчила Бердянський державний педагогічний університет (2006) та Харківську Державну Академію Культури (2019)
В театрі працює з 2002 року.
Актор театру і кіно, режисер-постановник, викладач Маріупольського коледжу мистецтв, учасник АТО. Понад 70 ролей Андрієм зіграно в Івано-Франківському академічному національному драматичному театрі, але воєнні події привели талановитого актора на схід України, до Маріуполя. Сьогодні працює в Маріупольському драматичному театрі.
Чоловік родом із міста Бориспіль – одного з прадавніх міст Київщини. Актором хотів стати з дитинства. Хоча хлопця цікавили й інші професії. Зокрема, він мріяв стати слідчим, льотчиком чи військовим. У старших класах Андрій більш-менш визначився і зрозумів, що бачить себе саме актором. Він брав участь у шкільній самодіяльності. А пізніше грав у народному аматорському театрі «Березіль» в місті Бориспіль. Після армії вступив до Київського державного інституту культури на факультет «театральна режисура», де отримав професію і режисера, і актора. Але в житті більше полюбляє грати, ніж ставити вистави. Немало ролей Андрієм було зіграно в Криворізькому, Білоцерківському театрах, та найкраще розкрився талант актора в Івано-Франківському національному драматичному театрі, в якому він почав працювати в 90-х роках і де успішно відслужив 21 сезон. Саме там сформувався як актор і режисер-постановник.
Артур народився і виріс в Маріуполі. Актором мріяв стати з дитинства. Здебільшого це сталося завдяки любові до кіномистецтва. Вже закінчуючи школу, хлопець вирішив, що потрібно спробувати себе в акторській професії. Навіть хотів спочатку освоїти спеціальність психолога і з цього боку розкрити для себе акторську майстерність. Проте за проханням батьків він вступив до Приазовського державного технічного університету. Втім участь у студентському театрі «СТЕМ» допомогла зрозуміти, що йому слід змінити спеціальність. Наразі він магістр театрального мистецтва Луганської академії культури і мистецтв. Проте навчатися акторській майстерності почав у Театральній студії Костянтина Добрунова, якого вважає своїм вчителем. До речі, саме Костянтин Володимирович запросив Артура грати у Маріупольському драматичному театрі.
Закінчив Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2015)
В театрі працює з 2008 р.
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж (2007 р.)
З 2003 до 2014 року працював у Театрі Лесі Українки (м. Кам'янське)
В театрі працює з 2015 р.
Закінчила Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії (1961 р.)
В театрі працює з 1962 р.
Закінчив Харківський національний університет мистецтв ім. І.П.Котляревського (2017 р.)
В театрі працює з 1993 р.
Закінчив Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2003 р.)
В театрі працює з 2003 р.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (2006 р.)
В театрі працює з 2002 р.
Народився Сергій Мусієнко в 1965 році в Казахстані в родині військовослужбовця. Пізніше переїхали в Черкаську область на батьківщину батька, який бачив у сині художника, а не актора.
У 1989 році закінчив Дніпропетровське театральне училище за спеціальністю «Актор драми», після чого переїхав в Білорусь та працював в Брестському обласному російському драматичному театрі. Також Сергій працював в Павлодарському обласному драматичному театрі ім. А. Чехова.
З 1992 року Сергій Мусієнко – актор Донецького обласного драматичного театру.
Крім акторської освіти, Сергій Миколайович отримав ще й режисерську – в Луганському державному інституті культури і мистецтва.
Народилася 17 січня.
Наталя Норисівна закінчила театральну студію при Київському державному театрі оперети за фахом «артистка музкомедії та драми» (1976 рік).
У Донецькому академічному обласному драматичному театрі (м. Маріуполь) працює з 1977 року.
Творчі роботи Атрощенкової Наталі відзначені різними дипломами Міністерства культури СРСР, ВТО, нагородами від НСТДУ, Почесними грамотами Донецької облдержадміністрації та Управління культури і туризму. У 1979 році за роль Секретаря у виставі «Перука із Гонконгу» К.Саконі на фестивалі драматичного мистецтва Угорської Народної Республіки в Радянському Союзі (м. Москва) актрису нагороджено Дипломом Міністерства культури СРСР та Всеросійського театрального товариства.
За час роботи в театрі Наталія Норисівна завжди брала участь у суспільному житті колективу. З 2000 по 2004 роки Атрощенкова Н.Н.вона була членом профкому театру, з 2003 р. – членом художньої ради театру. На посаді голови первинного осередку НСТДУ з 2006 р.
Закінчила Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (2015), Маріупольський коледж мистецтв (2016)
В театрі працює з 2015 р.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2003 р.)
В театрі працює з 2003 р.
Народилась в селі Іскивці (за іншими даними — у с. Сенча) Лохвицький район, Полтавська область. Батько мав три вищі освіти, закінчив учительський інститут, Вищу партійну школу та сільськогосподарський інститут. Займав посаду голови колгоспу. Батьки познайомились у військовому шпиталі, куди тато потрапив після поранення та де працювала медсестрою мати. Мати походила з Ленінградської області. Довгий час з Ленінградом як культурною столицею буде пов'язана різними справами і Світлана Іванівна.
Серед спогадів дитинства — кіно раз на місяць в землянці, що виконувала роль сільського клубу, та радіопередача часів СРСР «Театр у мікрофона». Молода Світлана брала участь в шкільній самодіяльності. Раз на два роки мати вивозила доньку із села до Ленінграда, де водила в театр. Враження від театру й вистав з його комлексним мистецьким впливом на свідомість стануть найсильнішими спогадами юності. Бачила на сцені живих Ольхину та Смоктуновського у виставі «Ідіот» у Большому драматичному театрі, що було дарунком долі.
Освіта майбутньої актриси розтяглась на декілька років і пройшла у різних містах. Влаштовувалась у ВГИК у Москві, але не витримала напруги мегаполісом. Перебралась у Київ, де влаштувалася в студію театру імені Франка. Серед викладачів Світлани Отченашенко — Покотило Михайло Федорович (1906—1971), народний артист України, Степанков Костянтин Петрович (1928—2004). По закінченні студії працювала в Полтавському театрі, але як початківець грала дрібні ролі.
У 1984 році закічила Ленінградський державний інститут театру, музики і кінематографії.
Випробуванням і школою акторської майстерності став для неї театр в місті Маріуполь. Там її ввели у низку вистав і на провідні ролі. Молода актриса розпочала довгий шлях самоосвіти. Загальна кількість ролей, зіграна актрисою в театрі, превищує сто тридцять.
За значний внесок у розвиток театрального мистецтва Національною спілкою театральних діячів України нагороджена високою театральною нагородою — премією ім. Марії Заньковецької (2005).
У актриси Світлани Отченашенко служіння театру не обмежилось тільки виставами. Мало кому відомо, що актриса брала активну участь в створенні бібліотеки в маріупольському театрі разом із завідувачем трупою Іскаковою Неллі Миколаївною. Актриса кохається в поезії, добре відчуває красу слова.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (2017)
В театрі працює з 2018 р.
Закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського (2016 р.)
В театрі працює з 2016 р.
Народилася 16 серпня 1967 року в Самарській області.
У 1993 році закінчила Київський інститут культури.
З 2002 року – режисер-постановник Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь). Неодноразово виступала також автором сценічної основи та художником-постановником своїх вистав. Створила низку образів на сцені театру як актриса.
2002-2006 рр. – режисер-педагог студії при театрі.
З 2010 року – викладач акторської майстерності і сценічної мови відділення «Акторська майстерність» Маріупольського коледжу мистецтв. Поставила дипломні спектаклі «А зорі тут тихі» за Б. Васильєвим, «Загонщики вогню» С. Шальтяніса, Л. Яцінявічуса, «Водевілі» А. Чехова, «П’єро і Коломбіна» за п’єсою Є. Тищука «Сонечко всередині».
