#
Ситуативні потреби

Піти з батьками

Хочу проявити увагу батькам та провести приємно час у родинному колі

Коли:

«Зграя» (або «Дім, чекай я йду»), музична вистава за повістю Костянтина Сергієнко «До побачення, яре!». Ця вистава – це спогади головного героя Гордого про його життя у зграї безхатніх псів. Спогади про веселе і сумне. В центрі уваги – взаємовідношення собак з людьми. У виставі висвітлюється не жорстокість людей, а людяність тварин. Тому герої саме як люди сумують, жартують, вигадують різні небилиці та страждають від зради. Ця вистава була зроблена на підтримку притулку для безхатніх тварин «Сіріус».

Георг Отс
« Георг Отс » Моновистава

Вистава «Георг Отс» – сміливе лабораторне дослідження поєднання і взаємопроникнення двох жанрів: драми та оперети, матеріалом для якого слугувала біографія Георга Отса, спогади про артиста, листи. Доля героя, драматична і в той же час щедра на великий успіх. Його Містер Ікс мав шалену популярність, а неймовірний голос причаровував мільйони слухачів. Образ історичного персонажу створив з.а. України Дмитрий Шарабурин. Промовистими словами, віршами, акробатичною пластикою і потужним вокалом артист зобразив свого героя сповненим життєвої сили та позитивної енергетики. Вистава складається з невеличких новел про життя артиста і відтворює цілісну, яскраву і дуже зворушливу історію про легендарного співака ХХ століття.

«Акомпаніатор» – моновистава про жінку-музиканта, чия роль на сцені завжди була другорядною. Лише одного вечора вона випадково потрапляє у світло прожекторів і стає головною героїнею сцени, магічного простору гри почуттів. Можливо, справжні артисти грають на сцені самих себе? Або навпаки: артист створює різні образи у власному житті? Що відчуває глядач занурений у простір театральної гри? У виставі «Акомпаніатор» емоційність актриси має схожість з капріччіо. Вона грає вільно, жваво, несподівано, ефектно. Вистава відкриває поліфонію почуттів, а гра – наповнює невеличкий простір зали сміливою відвертістю жінки.

Сатира, гумор та бурлеск тут поєднуються з блискучим професіоналізмом знавців фольклористів-акторів театру «Берегиня». Дотепними жартами та містичними подіями наповнені пригоди сотника Забрьохи та писаря Пістряка. А самі тільки прізвиська конотопських відьмочок змусять вас сміятися ще довго після вистави. Ми розкажемо про самодурство та здирство, які здатні загубити будь-яку гарну справу. А от чи притаманно це сучасній Україні, вирішувати вам.

Театр Тіней Teulis доводить, що всі фантазії можна втілити в життя за допомогою тіней людського тіла. Ви поринете в зачаровуюче шоу і захоплюючий дух хореографію, які з легкістю полонять Ваше серце ... За останні 4 роки Театру Тіней TEULIS був фіналістом найбільших талант шоу в Італії, Туреччині, Росії, Чехії та Словаччини. Гастролював у Фінляндії, Швеції, Польщі, Чехії, Білорусії в Японії 35 тисяч глядачів стоячи проводжали артистів.

Ми ще іще раз вертаємося до Шевченка. Тепер це "Сон". Який месідж цієї поеми вимушує нас читати його наново через півтори сотні років. Воля! це те гасло яке передав нам Кобзар є найціннішим скарбом для людини ХХІ сторіччя. Прагнення волі збирало українців під прапори Хмельницького і Виговського, Мазепи і Коновальця. Врешті спрага по Волі зібрала Майдан в Україні, з`явилися нові герої Крут - Небесна Сотня. Шевченко є духовним гетьманом Майдана і його «дума, його пісня не вмре не загине». І тому ми мусимо перечитувати «Кобзаря», читати його наново, новими вольними очима, новими вольними вустами. Таким чином театр «Дзеркало» прочитує «Сон» Тараса Шевченка твір, за який сам Кобзар заплатив десятою роками неволі, а це значить життям. Актори театру «Дзеркало» на чолі з постановником вистави Дмитром Сторчоусом віддають на сцені краплини свого життя в скарбничку Української Свободи.

Перша в світі вистава про гібридну війну. Героям АТО присвячується. Наше життя як рушник – вишите червоними і чорними нитками. «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Цим рушником як стежкою іде зараз Україна, цим рушником огорнуті долі героїв вистави «Блокпост Україна». Ніби на березі ріки, що віддаляє цей світ від того, життя від смерті, зібралися під старою шовковицею хлопці-вояки. Грім градів кличе їх на фронт, а українські чорнобриві дівчата в купальських віночках охоплюють їх полум’ям любові. Червоне і чорне. Схід і Захід. Вони дивляться один одному в очі з двох сторін фронту крізь оптичні приціли своїх гвинтівок. І раптом серед ненависті і полум’я боєць бачить, що той ворог – такий самий як він, ніби відбиток у дзеркалі, подібний до нього. Закляті вороги сходяться на нейтральній землі і, спілкуючись про любов і смерть, футбол і пиво, раптом розуміють абсурдність війни. Але наступного дня «…Знову стріляємо! Завтра знову чуємо якісь крики! Може це кричать поранені? Може то живі кричать над тілами загиблих?. Може це твій земляк з того боку запитує: «Який рахунок матчу «Шахтар» - «Карпати»? Це той випадок, коли найкращий рахунок сьогодні нульова нічия…» І єдиний свідок – стара шовковиця, як лялька-мотанка, як Покрова Богородиці летить над світом материнським вишиваним рушником. Вистава-пісня, вистава-молитва театру української традиції «Дзеркало» є посланням до кожного небайдужого серця, є видовищем, яке захоплює несамовитою акторською енергією, що безперечно викликає зворотній зв’язок і гасло, яке народжується в глядацьких грудях – «Слава Україні! Героям Слава!»

А чи життя нашого Кобзаря безсумнівне? Чи той насуплений дід, пам’ятники якому стоять по всій Україні, це Шевченко? Чи це він? Наш Пророк? Апостол? Єретик? Ні! Це не він! Це не Шевченко! Його таким хотіли бачити. Упокореним, старим, а-ка-де-міч-ним. Влада, наука, суспільство. Їм потрібна була мірка, якою б його виміряти і терези, на яких його б зважити. Але нема такої мірки і нема таких терезів, якими можна б було виміряти і зважити Кобзаря. Бо Шевченка ми допіро починаємо відкривати для себе і світу зараз, в XXI сторіччі. І ця, майже детективна історія його останнього кохання живе тому підтвердження. Молодість і зрілість, простота і шарм, легковажність і суворість – все це міцним корінням переплелося на останньому році життя Кобзаря. Протягом всього життя він мріяв віднайти своє особисте кохання та сімейний затишок. Але все дарма, не судилося… Геніальні люди, зазвичай, одинокі люди! Йшло третє, після заслання, вільне поетове літо.. і останнє. Душа поета потребувала прекрасного захоплення, музи. І цією музою для нього стала дівчина з Ніжина – Ликера. Різне про них говорили, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» сварили за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не вірив тому, що знаменитий Тарас Шевченко закохався в служницю.

Напрочуд зворушлива, смішна та весела історія з яскравими персонажами та несподівано гострими, гротесковими ситуаціями. Є такий вислів: «Усім править випадок». Наша вистава про тих, хто править випадком! Невгамовна та непередбачувана у своїх вчинках Марго, переслідуючи особисті інтереси, сама того не відаючи, найкращим чином влаштовує долі героїв п'єси.

Ця історія заснована на реальних подіях із життя солдата на ім'я Антельм Манжін. Під час Першої світової війни, внаслідок важкого поранення, він втрачає пам'ять і перестає сприймати реалії свого минулого. Гастон, головний герой п'єси «Пасажир без багажу», переживає схожий досвід. Обставини склалися так, що він потрапляє до чудового будинку, де все промовляє, що саме тут він знайде своїх рідних, свою сім'ю ... Але знайомство з мешканцями цього будинку, з родиною, пізнання подробиць свого минулого життя, згадка про шалену юнацьку закоханість виявляються таким тягарем, що втрата пам'яті для нього стає вже мало не благом. Утім, сюжет настільки цікавий та непередбачуваний, що триматиме глядача у постійній напрузі. Адже протягом більшої половини розповіді так і неясно – чи до своєї сім'ї потрапив Гастон, чи ні? Цю і не тільки цю загадку належить розгадати глядачеві. Прожити разом із героєм найтрепетнішу історію першого кохання. А ще, відповісти на багато морально-етичних питань, що виникають у цій виставі. У 1937 році п'єса «Пасажир без багажу» була представлена на паризькій сцені та згодом принесла всесвітньо відомому драматургу Жану Аную його перший успіх.

Основна тема п'єси – взаємовідносини матері та доньки. Власне, у цьому гострота інтриги вистави: на що може перетворитися боязнь самотності та «надмірна» материнська любов. Напевно, немає любові сильнішої у світі, ніж любов матері до своєї дитини. Вона здатна виліковувати рани, вберегти від зла, захистити від небезпеки. Вона саме така, якою повинна бути: божественна, всепрощаюча, беззаперечно приймаюча. Але існує й інший бік медалі. Материнська любов здатна бути немислимо егоїстичною, яка просто не дозволяє відпустити від себе дорослу дитину. Звісно, мати любить свою дочку, щиро й міцно любить – поки вона мала, поки вона під її владою; але, коли старіюча та немічна мати, смертельно боїться самотності, бачить, як її доросла і самостійна дочка намагається влаштувати своє особисте життя, ось тоді вона й починає вести непримиренну боротьбу. Боротьбу з ким? Та з нею ж, з власною дочкою, з її особистістю, з її «я». Боротьбу за що? За любов?.. За те, щоб донька, яка залишає її, як і раніше, цілковито належала тільки їй?.. У детективному сюжеті п'єси італійського драматурга Альдо Ніколаї «Ти ніколи не каталася на верблюді?» (переклад Валерія Ніколаєва), на основі якої поставлена вистава «Іграшка для мами», багато забавних, сумних та смішних ситуацій.

Вистава «Дорога без кінця» – це діалог із глядачем та спроба знайти відповіді на, здавалося б, найпростіші життєві питання. Спроба розібратися в собі та зрозуміти, у чому врешті сенс життя і твоє призначення? Це дорога до себе, дорога до людини! Приходьте на виставу, будемо подорожувати разом! Це можливість зустрітися не тільки з цікавим актором, але й зі самим собою. Зі своїм минулим, теперішнім та майбутнім. Задуматися про найважливіші питання і, можливо, навіть знайти несподівані відповіді.