Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
1913 год. В венской кофейне собирается стая подозрительных субъектов: маляр-неудачник Адольф, журналист Лев, психиатр Зигмунд и семинарист Иосиф. С первых реплик выписывается четкий диагноз - все они психически неуравновешенные. Но на носу - 1914 год, а эти бесноватые - вершители будущее мира. За каждым из них угадываются знакомые лица: Гитлер, Троцкий, Фрейд и Сталин.
В кафе работает Кристина - девушка на заработках из Галичины. Она такое воплощение своей земли с собственной идентичностью. Однако у «вершителей» мира на нее уже есть планы. У каждого персонажа пьесы за кофе греется свой вопрос: у Адольфа - еврейский у Иосифа - классовый, а у Зигмунда - вместо работы освобождение либидо.
Тот или иной эпизод - это лаконичный намек на хорошо известную историческую ситуацию, катастрофу которая скашивала человечество: то шутки с погодой в Сибири, то ограбления инкассаторов как попытка осуществления «маленькой революции», споры Троцкого и Сталина, попытки «завоевать» галичанку Кристину .
Поэтому перед зрителем - большая панорама ХХ века и несколько человеческих портретов в действия, демонстрирующие абсурдность хода истории, эпохальных поворотов.
Это важная проекция на настоящее и будущее, время, когда диктаторы и шизофреники дышат в спину и продолжают собираться за кофе.
Так или иначе, у зрителя всегда есть выбор, возможность собственного толкования. Пьеса является не только искусно выписанным образцом политической провокации, но и тестом на знание истории и психологии человека. Идеальное сочетание комического и трагического, игривого и серьезного, понятного и мятущегося. После не будет стоять точка - лишь множество вопросительных знаков, поэтому «Венский спектакль» обречен въесться в память. Шок, провокация на злобу дня и кофе, разогревает мозги - то, чего жаждет современный зритель!
Спектакль обыгрывает исторический факт. В Вене, в 1913 году одновременно, буквально на соседних улицах жили Зигмунд Фрейд, Иосиф Сталин, Адольф Гитлер и Лев Троцкий. Они вполне могли случайно встретиться в одной кофейне, где и происходит действие спектакля. Люди, которые определили будущее (и нашу современность) попадают в смешные и трагические ситуации. Мы знаем, кем они станут, а они еще не знают.
Вистава наштовхує на сум та роздуми що до власного життя та розвитку країни. Звертає увагу на те що всі ми маємо психічні розлади, більш чи менш виражені і власне кожен з нас по своєму маневрує між всим безумством що відбувається навколо нас. На-жаль вистава була дуже розтягнута і момент фіксації на емоції було втрачено. Вистава залишає по собі відчуття невизначеності буття і необхідності постійної боротьби за краще життя. Після вистави геть не зрозуміло чи радіти вдалому чи тужити з промахів. Дуже сподобалося що актори перейняли повадки реальних людей з яких змальовані герої. Хоча інтонації "Хройда" були більш типовими для "Адольфа". Кожен з типажів було передано достатньо вдало трагедію кожного з героїв хотілось довіряти.Костюми були доволі якісні, і відчувався присмак епохи в якій знаходились актори. Як на мене на пані Христині не вистачало якоїсь родзинки що б говорила про її національну ідентичність. Можливо квітка маку у волоссі і дирндль інших кольорів . Але у виставі відтінки всіх костюмів гармоніювали і не відволікали на себе зайву увагу. Також Адольфа білоб очікуваніше побачити у Ледерхозе, хоча зважаючи на інтерпритацію його як не вдалого художника обраний костюм був доволі доречним. Що до будівлі театру, саме приміщення занадто мале, аби одягнутися після вистави потрібно зайти до кафе яке власне і займає простір фоє. Приміщення театру оформлено в червоному з сірим кольорах і одразу налаштовує на щось грандіозне, але розмір створює ефект камерності, кафе займає більшу частину фойє і якщо станеться таке що воно буде закрите у день вистави то виявиться що простору для того аби вдягтися після вистави просто немає.
Вистава для підготовленого глядача, який знається на історії, політології, філософії. Тому головне почуття - роздуми, міркування про світ, про історію ХХ ст., про людей, які творили її у першій половині ХХ ст. Часом було смішно, подекуди - сумно, але нудьги не було! Вистава пройшла на одному подиху. Діалоги героїв захоплювали на 100 %, я ніби поринала у світ їхніх роздумів і почуттів. Сюжет вигаданий: на Новий - 1914й - рік у віденській кав'ярні випадково зустрічаються геть нікому не відомий молодий художник-невдаха Адольф Шикльгрубер (його прізвище у виставі не названо - але прочитується явно), малознаний журналіст та соціал-демократ Лев (Троцький), товариш з Кавказу Йосип (Сталін) та відомий, успішний і заможний лікар-психоаналітик Зигмунд Фройд. Центром їх тяжіння стає панянка Христина з Дрогобича, яка працює у цій кав'ярні. Четвірка веде розмови один з одним, то знаходить щось спільне, то сперечається, а Христина стає своєрідним арбітром і водночас єдиним глядачем для цих чотирьох чоловіків. Христина стоїть ніби над ними. Нікого не засуджує, але має власну думку і власне бачення життя. Як на мене, сюжет побудований вдало, цікаво і де в чому несподівано. Захоплює підготовленого глядача. Як на мене, акторам вдалося передати образи своїх героїв якщо не на 100%, то принаймні на 95-98%. Починаючи від певних візуальних образів (особливості зовнішності, одягу, жестикуляції), закінчуючи намаганням акторів прожити життя своїх персонажів. Майбутнім Гітлеру, Сталіну, Троцькому та доктору Фройду віриш і навіть є бажання зрозуміти мотиви їх подальших вчинків (останнє стосується перших трьох). І поряд з ними - українська дівчина (жінка) - приземлена і мудра, розважлива і не категорична як чоловіки. Оскільки я є політологом за освітою і професією, йшла на виставу з певною пересторогою. Втім вистава для мене справді стала Подією! Інший, оригінальний погляд автора на знайомі історичні постаті і водночас образ Христини як втілення України, якою, з одного боку, милувалися чоловіки, маючи цілком земні бажання, а, з іншого боку, не помічали її. На мене вистава справила сильне враження за останні місяці та відвідання за цей час 6-7 вистав.
Інтелектуальна комедія це щось новеньке для нас. А саме такий жанр визначили творці цієї вистави і були праві. Це не просто комедія, де все на поверхні і де можна не думати. Тут щоби відчути смак, оцінити гумор, треба хоч трохи знати історію періоду початку 20 століття або біографію головних героїв - Сталіна, Гітлера, Троцького, Фройда. Якщо глядач у цьому нуль, то вистава може здатися нудною, вона дійсно для інтелектуалів. Загалом смішних моментів вистачає і без історичних аспектів, особливо у фразах Зигмунда Фройда, які тут зрозумілі і влучні. Особливого шарму додає виставі місце дії - кав'ярня, тут, за кавою проходить проходять усі сцени, зустрічі, діалоги. Хоча не вистачало для повного щастя :) аромату самої кави (думаю є методи це зробити у маленькому залі) і музики, її було зовсім мінімально чомусь. Кожен герой тут визначна постать, їх прізвища знає кожен і важливо було показати особливість окремого характеру. Це вдалося акторам на 100%, бо якби мене, наприклад, запитали, як виглядав, говорив Фройд, я б саме так уявляла, як було у цій виставі, а це вже не абищо. Вистава залишає позитивний післясмак, але до неї потрібно іти готовим розумово, тоді оціните. Було смішно, але дещо монотонно, бо всі сцени з одними декораціями і, загалом вистава це суто 2 год розмов у кав'ярні. Раджу її людям, які знають і люблять історію, політологію, чи просто ерудовані. Сюжет, який складаються з суцільних діалогів здається незвичним і хочеться більше дії чи зміни декорацій.
Дія відбувається наприкінці 1913 року у кав’ярні Відня, де у різдвяний вечір випадково зустрілися Сталін, Троцький, Гітлер та Фрейд. Вони всі мали певні психічні розлади. Герої обговорювали події того часу та розмірковували над майбутнім світу. Кожен із них залицявся до галичанки Христини, яка працювала в цій кав’ярні та варила для них каву. Дуже сподобалась проекція подій того часу на сучасні події. Особливо сподобались актори, які грали Сталіна, Фрейда, Гітлера. Взагалі всі талановиті та майстерні! Вистава захоплююча. Час пролетів швидко та непомітно. Було цікаво від початку до самого кінця. Місцями було смішно, а взагалі не могла відірватися від перегляду. В цій виставі важливе кожне слово. Взагалі, настрій залишився гарний. Але було трохи сумно від того, що і зараз історію творять божевільні політики з психічними розладами, вирішуючи долі країн та їх населення сидячи десь у Європі за кавою. Раджу усім, хто цікавиться історією та знайомий з подіями сторічної давнини.
Спочатку була заробітчанка Христина. І варила вона каву в далекому Відні. Каву, аромат якої манив мешканців сусідніх будинків - художника-невдаху Адольфа, психіатра Зігмунда, семінариста Йосипа та журналіста Лева. Кожен розмовляє про своє. Їх погляди стосовно всього різні. Але усім потрібна галичанка. Яка манить своєю незалежністю. Можливо вона перетворила цих чоловіків на Гітлера, Фрейда, Сталіна та Троцького. Невже ця галичанка причина світової війни? І навіть кава не рятує світ.... Історія циклічна... завжди існує галичанка... завжди повертається Гітлер... Перед виставою навіть подумати не могла - що всі ці 4 чоловіки які свого часу робили світову історію жили на 1 вулиці. Пізнавально. Оригінально. Нестандартно. Браво.
«Віденська кава» - це вистава про один вечір напередодні великих катастроф людства минулого сторіччя , як напій, що спочатку солодкий і ароматний, бадьорий, але вже відчуваєш його гіркий присмак наприкінці. Про один різдвяний вечір 1913 року у кав‘ярні Відня, де випадково пересіклися шляхи чотирьох постатей, життя яких вплинуло на усе людство. У кельнерки Христини, простої української дівчини з Галичини найсмачніша кава та тістечка, за якими у кав‘ярню приходять відомий психіатр Зігмунд Фрейд та художник-невдаха ще студент Адольф Гітлер, а компанію їм доповнюють революціонер-бандит Йосип Сталін та революціонер-інтелектуал Лев Троцький. У цій виставі головні - слова, фрази та висловлювання героїв, у яких - відображення усього, що хвилювало людство на початку 20-го сторіччя і хвилює та не відпускає досі. Психози і психіка - вічні. Пролетаріат - вічний, завжди знайдеться той,кого пригнічуюють (у майбутньому пролетаріатом мтануть євреї, потім - гомосексуалісти). Класова боротьба - вічна. Адольф Гітлер - теж вічний! «Адольф завжди повертається». Чудова гра слів та сенсів, але тим, хто погано знає історію та малознайомий із основнимм ідеями комунізму і нацизму буде важко зрозуміти про що йде мова і над чим жартують головні герої. Дуже високоінтелектуальна вистава. Актори чудово злилися зі своїми героями. Актор-Сталін майстерно об’єднав у собі загальний образ революціонера низів того часу. А наприкінці навіть відчуваєш жаль до Гітлера і починаєш розуміти, чому він став таким. «Віденська кава» - майстерно заварена історія, з ретельно відібраних «зерен», обсмажених саркастичним гумором та влучними фразами та гіркотою післясмаку сьогодення
З ким із людей ви хотіли би попити кави? Чи впевнені, що ваш субтильний сусід із другого під"їзду - не майбутній тиран і деспот? Чому відбуваються революції? Хто їх робить, а хто - користується перевагами? У грайливій і неоднозначній дискусії між учасниками вистави можна "прочитати між рядків" можливі відповіді. Цікаве трактування причин світових трагедій, гумор, геніальна гра акторів і вишукана локація. Рекомендую для людей, які прагнуть внутрішніх змін, цікавляться історією, хочуть зрозуміти "звідки ростуть ноги" у подій, що багато змінили на геополітичній карті світу
Дії відбуваються у Відні в 1913 році. Місце , де відбуваються подіі кав‘ярня, в ній зустрічаються художник-невдаха, семінарист з темним минулим, психоаналітик, ідейний соціал-демократ та дівчина заробітчанка Христина. В ході розмови з‘ясовується, що всі вони з пошкодженою психікою. У Фройда всі розмови ведуть к лібідо, Адольф пашить ненавістю до євреїв, Лев ярий послідовник Маркса, Йосип борець з буржуазією, але не правомірними методами. Кожен з них захоплен Крістиною, але знов таке , кожен на свій манер. Адольф протягом всій вистави сперечається з Фройдом, Лев з Йосипом. Неперевершений юмор, яскраві діалоги героїв. Дуже вразила гра Назара, який грав Гітлера, сподоболась гра акторки, яка гідно виходила з недвозначних сітуацій. Смішно подавав себе Йосип, впевненно держав себе Фройд. В виставі все було лаконічно і зрозуміло.
Обжигающе-горькое послевкусие остаётся от напитка, креативно приготовленного автором пьесы Д.Корчинским и режиссером спектакля Игорем Марусяком.Изначальным пунктом, что объединяет "героев"( кавычки неслучайны) пьесы- это географически- временное совпадение:Европа конца 1913 г., Австрия, Вена, кофейня.Но не умелая обжарка кофейных зёрен и сладкие пирожные, поданные привлекательной галичанкой Христей , делают это дешёвое заведение таким запоминающимся для зрителей, а встретившиеся там одновременно по воле автора , что вполне вероятно исторически , персонажи, суммарный портрет которых, несмотря на личностные различия,можно охарактеризовать, как состоявшихся циников. Увы, мы, нынешние зрители, знаем, что на тот период это только низкий старт в их жизненном марафоне.Именно эти , пока маленькие фюреры, явно страдающие психическими расстройствами, неврозами, фобиями, явно выявляемых в монологах и диалогах, профессионально поданных актерами , недостатках, станут авторами кровавых катастроф 20 века. Блестяще выписанные, многие претендующие на афористичность реплики персонажей, столь же креативно взяты на вооружение всеми без исключения актерами, чтобы у зрителя не оставалось сомнения, кто перед ними.Люди, будьте бдительны, хочется крикнуть после неординарного спектакля, ведь история развивается по спирали и нужно готовить противоядие против появления тиранов 21 века.Идите, слушайте, смотрите спектакль на любой локации, но в гостях у А.Кужельного это всегда особенно душевно и комфортно!
С 2013 года по настоящее время - актер Киевского академического театра «Колесо».
С 2014 года по настоящее время - актер Серого театра чувственного психоанализа (г. Киев).
С 2016 года по настоящее время - актер Киевского театра «Гайдамаки XXI».
В 2008-2013 гг. - актер Первого академического украинского театра для детей и юношества (г. Львов).
Преподаватель актерского мастерства в FP model agency.
Работала в Киевском драматическом театре «Браво», «Первом женском театре».
Украинский актер театра и кино. Спортсмен.
2012 - 2013 - председатель молодежного крыла партии «Удар» в Ивано-Франковской области.
Многократный призер чемпионатов Украины по бодибилдингу, призер чемпионата мира среди юниоров «NABBA WORLD CHAMPIONSHIPS Malta 2010», чемпион Европы по жиму штанги 2013, Кандидат в мастера спорта Украины по жиму штанги.
Играет в театре, снимается в кино и сериалах.
Выпускник Киево-Могилянской академии. По специальности - молекулярный биолог.
В 2013 году баллотировался в Верховную Раду от г. Черкассы. По словам Виталия то баллотирования не имело серьезной цели. Ведущий интернет-проекта Всемирно-Броварское телевидения.
Награжден почетным знаком «За оборону Мариуполя».
Увлекается путешествиями в Чернобыльскую зону отчуждения, участвовал в съемках нескольких фильмов о сталкерах.
В 2017 году участвовал в театральной постановке по пьесе Д. Корчинского «Посттравматическая рапсодия», в этом же году продюсер экранизации спектакля, сыграл в фильме роль Бродника.
Ваш знак по гороскопу (европейскому и восточному)? - Лев и Бык. Любимый писатель? - Генри Лайон Олди, Михаил Булгаков, Стивен Кинг. Любимый фильм? - «Полёт над гнездом кукушки», «Тот самый Мюнхгаузен», «Властелин колец». Любимый актер/актриса? - Джек Николсон и Олег Янковский; Хелена Бонем Картер и Инна Чурикова. Любимая книга? - «Повесть о Ходже Насреддине» Леонида Соловьёва. Любимое изречение? - «Всё, что ты хочешь – случается. Рано или поздно, так или иначе» Макс Фрай. Ваше хобби? - Обожаю копаться в истории. В частности Киевской Руси, Франции, Китая, Японии. Коллекционирую книги – раньше всё подряд, теперь выборочно и с умом. Обязательными для меня являются три-четыре партии в шахматы в день. Иногда загружаю старенькую игрулю (Старкрафт, Диабло или Сталкер) – и исчезаю из вселенной на пару дней. Детям преподавать люблю…Ваша мечта? - Профессиональная – хочу поехать в Европу с полугодичным туром с бомбезным спектаклем-мюзиклом и наделать там шума. По жизни – мечтаю о доме со стеклянными стенами в Италии, на берегу средиземного моря, чтобы по нему толпами бегали мои дети, а я прятался от них в кабинете и писал книги. А книги эти продавались бы миллионными тиражами. Чего Вам не хватает для счастья? - Мозгов слишком много. Всё думаю-думаю, никак перестать не могу. В чем смысл Вашей жизни? - Познавать новое и делиться познанным с теми, кто сам не может…Если бы существовала машина времени, я бы отправился... - Для начала в Византию. Эпохи расцвета. Слишком величественной она была и слишком мало от неё осталось, хочется посмотреть своими глазами. По той же причине заглянул бы в Сарай-Берке, мегаполис, просуществоваший меньше столетия, от которого осталась только память.Потом в свои 17 хочу вернуться – и всё поменять. Слишком много там ошибок юности было совершено. А еще (раз за разом) возвращался бы в ночь на 10 августа 2007 года и переживал бы эти часы снова и снова… Уж слишком хороший секс у меня тогда был! Вещь, без которой не могу обойтись и дня? - Теоретически, могу обойтись без всего – я в быту неприхотлив. Но если меня не вынуждают, то это душ. А лучше сразу ванна. Наверное ещё кофе. И кусок мяса. В детстве я мечтал/мечтала стать… - Чётко оформленной детской мечты никогда не было. Хорошо помню желание (недолгое) стать ветеринаром. Всё детство что-то писал: стишки, рассказики, мини-пьески… Ну да, наверное литератором мечтал стать! Если не собой, то кем Вам хотелось бы быть? - Если не конкретно кем-нибудь – то невероятно красивой молодой бойкой девушкой… Нет-нет, не думайте, если во мне и есть латентный гомосексуалист – то очень-очень глубоко. Просто, каково быть мужчиной – я уже знаю. Если конкретную личность… То Тимом Бёртоном. И умный, и талантливый, и сумасшедший на всю голову… И с Хеленой Бонем Картер долго спал…Способность или суперсила, которой вам хотелось бы обладать? - Голос Сарумана. Чтобы когда вкрадчиво что-то говоришь – никому не хотелось тебе возражать, все просто берут – и делают то, что я хочу! И телепортацию естественно. Раз – и на Бали. Два – и не на Бали…Чтобы Вы спросили у Бога, если бы его встретили? - Ой… Там много вопросов! Но все бы они начинались с наречия «нахера?». Начиная с идиотской мочеполовой системой у человека, заканчивая «Нахера было самому себе приносить в жертву своего собственного сына, чтобы избавить людей от греха, которым ты сам их наградил и от которого в итоге так и не избавил?» Хотя и не сильно меня это волнует… Ладно, спрошу: «А вселенная только одна или ты много насоздавал эксперимента ради?» Какой лучший совет, который когда-либо получали? - «Не лежи тут и не кашляй! Вызывай скорую!» Так мне сказал мой сосед по артековской общаге Дима Черненко, когда я решил перележать болезнь… Вызвал… Оказалась двусторонняя гнойная пневмония. Так что этот совет мне реально жизнь спас. Куда ты идешь, чтобы побыть наедине с собой? - Раньше, когда жил возле леса, всегда уходил в лес. Сейчас просто люблю встать пораньше и час посидеть на кухне в тишине и гармонии… Пока в 9 утра не заорет благим матом ребёнок в детском садике под окном…Опиши себя одним словом… - Ликбез. Зачем Вам Театр? - Раньше – для самовыражения, самосовершенствования и насыщения себя искусством. Сейчас это ко всему вышеперечисленному ещё и моя профессия. Я театром деньги зарабатываю. А еще место, где можно реализовать своё тщеславие, говоря при этом, что «я дарю людям искусство»! Хотя так оно и есть. Зачем Театру Вы? - Года четыре назад я честно себе признался, что я очень даже неплохой актёр. Кроме того я создал и/или поучаствовал в создании 12 спектаклей, 10 из которых стоят в репертуаре (на момент мая 2017 года, а сколько ещё в планах!) А еще я внес в театр то, что Никоноров называет «Стилем Федорчука». Не знаю, хороший этот стиль или плохой – но я его внёс! Короче, чего греха таить, если я вдруг исчезну – театр от этого не пропадёт, как не пропал он с исчезновением десятка других талантливых людей. Но без меня бы он точно был бы другим… Что такое игра? - Способ жизни. Отношение к жизни. Восприятие жизни. Если ты твоя жизнь была спектаклем, то как бы он назывался? - «Твой ласковый и нежный я». Твой любимый спектакль в «ЧК»? - Если совсем Мой (там где я играю), то «А-ля кобеля или всё, что движется». Если такой, в котором я не играю, то (не буду оригинальничать) «Сказки усталых городов».
Мариинский театр - это театр, который, наконец, смирился с существованием других жанров - цирка и кинематографа - и отказался конкурировать с ними в создании визуальных эффектов. Зритель идет в театр наблюдать жесты, мимику и риторику актера, а не трюки и спецэффекты.
Это театр, после просмотра спектаклей которого, у зрителя должны возникать не только эмоции, но и идеи. Он должен следить не только за сюжетом, но и за мыслью. В конце концов, театр - элитарное развлечение.
Это театр высоких состояний. Сейчас много спектаклей, направленных ниже живота. Надоело.
Это антиманихейский театр. Спектакль не должен развращать и отуплять. Он должен укреплять зрителя в вере, вдохновлять его на национальное чувство, стимулировать расовый инстинкт.
Это постпсихологический театр, который в значительной мере основывается на идеях нашего великого соотечественника Валерия Куринского.