Скільки ще Калігул визначено людству?
Холодний напівморок тихо підкликає до себе. Ти займаєш місце і бачиш, що простір перед тобою обмежують м’які білі стіни. Виходу немає. Але не для тебе – для тих, хто живе серед цих стін. Автор п’єси «Калігула», екзистенціаліст Альбер Камю, звик замикати людей в тісноті разом з їхніми страхами та слабкостями для того, щоб виявити їхні справжні обличчя, дізнатися, на що вони здатні у хвилини розпачу. Експеримент «переданий» до рук режисера Олександра Ковшуна і розгортається просто перед глядачами. Лабораторію, що притягує до себе погляди, забезпечили художниця Тамара Лєвшина та художник з освітлення Рустам Бабаєв.
Калігула у виконанні Максима Стерліка проходить шлях від експресивного дивака, що марить про Місяць, до безумного тирана, який вже і не лічить, скільки разів стирав зі своїх рук чужу кров. Він ніби є носієм інфекції абсурду, що розповсюджується на всіх навколо, як тільки він з’являється на сцені. Із вірних Калігулі залишаються тільки охоронець Гелікон (Михайло Терещенко), який вірить у правоту сильнішого, і дружина Кезонія (Оксана Шопіна та Ірина Роженко), якій, здається, просто весело. І хто знає, у який день виявиться, що вони йому вже не потрібні, а може навіть заважають?
З боку постраждалих: Сціпіон (Євген Моргун), Хереа (Дмитро Чернявський), Сенект (Роман Фанін), Лепід (Сергій Гусєв), Мерея (Андрій Борис) та Муцій (Сергій Пакулаєв). Вони так довго чекали на свого імператора і рахували дні його відсутності, але тепер кожна секунда з ним нестерпна. Виховувати та напучувати юного Кая, як вони того хотіли, не вийде, для них знайдеться завдання важливіше – бігати за його велосипедом. Сил опиратися поки що немає, проте високопосадовці розуміють, що рано чи пізно тирана поглине створений ним же хаос. Лишень чутливий поет Сціпіон намагається дати йому шанс, а після провалу розчаровується і втрачає свою наївність.
Музичне оформлення тільки підсилює відчуття, що ти слідкуєш за чимось невиправно жахливим, що все навкруги закручується у спіраль безумства, яка все ж-таки колись обірветься, після чого проявляться наслідки.
Поведінка та бажання Калігули стають все божевільнішими – він починає нагадувати нам диктаторів усіх часів, про деяких з них ми читаємо ввечері у новинах. Нам викривають безглуздість їхніх дій, вказують на те, наскільки вони деструктивні не тільки для оточуючих, але й для себе. Актуальність вистави підсилюється тим, що зі сцени часто лунають крилаті вислови та назви, зрозумілі лише сучасному українському глядачеві.
П’єса «Калігула» була написана в період з 1938 по 1944 рік, коли світ здригався під кулаками не одного диктатора. Альбер Камю засуджував як ідеї нацизму і діяв у складі Руху Опору, так і сталінський режим, що відбилося в інших його працях. Проте образ Адольфа Гітлера прочитується в скаженому імператорі, якого зобразив Камю, найбільш виразно. Недарма останнє, що вигукує Калігула: «Я ще живий!» – ця обіцянка чи то погроза втілитися в сотнях інших, які стерли лінію між добром і злом, прибравши до рук владу, щоб возвести в абсолют будь-які свої бажання.
Не треба бути кимось особливим, щоб опинитися серед жертв тирана. Для розваги він карає наближених до себе людей – тих, з якими мав би співпрацювати, а народу оголошує на завтра голод. Для Калігули всі рівні, рівні і нижчі за нього. Мала сцена театру ім. Шевченка не має чіткого розмежування акторської та глядацької території, тож ти відчуваєш, як безумство далекого античного імператора легко просочується в реальний світ, і розумієш, що ніхто насправді не в безпеці.
Вистава «Калігула» цінна не тільки з мистецької точки зору – костюмами, декораціями, музикою та світловими ефектами, що передають відчуття, які у словах не мають належного об’єму; грою акторів – вони справді живуть у цьому складному фарсовому світі. Вистава демонструє людську подобу у найгірших її проявах і підказує конкретні приклади. Із зали виходиш з питанням: «Скільки ще Калігул визначено людству?».
Авторка – Софія Прончатова
Читай також:
