З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Шлях до свободи або посібник «як не стати жертвою маніпуляції» на прикладі Ерендіри
4
0
0

Шлях до свободи або посібник «як не стати жертвою маніпуляції» на прикладі Ерендіри

Буремний «сюр-приз» від Максима Голенка для українського глядача.

27 лютого відбулася прем’єра вистави «Ерендіра не хоче вмирати» режисера Максима Голенка та авторки Лєни Лягушонкової за повістю Габріеля Гарсіа Маркеса. Побачивши афішу, розумієш, що вистава буде важка та емоційна.

Варто зазначити, що назва повісті «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню» доволі широко розкриває сюжет і не потребує зайвих пояснень. Та режисеру вдалося не тільки передати оригінальний твір, але й осучаснити його під українське сьогодення з реальними персоналіями та подіями. Візьму на себе відповідальність сказати, що засновано на реальних подіях (майже).

За сюжетом показано, як знецінюються людські чесноти в період кризи, втрачаються моральні цінності в погоні за грошима, чи забуваються родинні зв’язки на користь отримання особистої вигоди. Рідна бабуся продає цноту власної онучки за двісті двадцять песо і банку тушонки, і тут постає питання в адекватності такої бабці.

Бабцю грає Дмитро Олійник, із голосом демона в солдатській шинелі з медалями на георгіївській (гвардійській) стрічці. Баба як уособлення категорії «діди воювали» та «духовних скрєп». Могутність бабці прирівнюється до могутності Левіафана, якому немає подібних на землі. Вибір чоловіка на цю роль лише підкреслює жорсткий характер цієї жінки, яка палить цигарки і бігає з автоматом, та ставить її в абсолютну протилежність онучки. Бо 14-річна дівчина була втіленням ніжності, цноти, любові, наївності, незгасаючої енергії у виконанні Анастасії Пустовіт. Вона була Попелюшкою у владі токсичної старої, яка кожен день отруювала їй життя. Та як довго бідолашна дівчина зможе це терпіти, а головне чи буде протистояти таким знущанням? Як можна чинити супротив бабусі, вона ж кровна рідня, тут підкреслю аналогію з братськими народами? Тому глядачу варто абстрагуватися від полотна Маркеса та більш детально роздивитися відверто кричущі символи цієї постановки.

Тепер хочу звернути увагу на відкриту політизованість вистави та вкотре хочу наголосити, що мистецтво не може бути поза політикою. Це саме та вистава, яка яскраво іронізує над політичними персоналіями та подіями. Під час перегляду умовно можна поділити залу на тих хто «за», «проти», «утримався»; чи хто за яку політичну силу, а особливо добре видно категорію «поза політикою».

Також це яскравий приклад, як важливо перервати токсичні зв’язки, щоб самому не стати отруйним елементом суспільства.

Атмосфера кабаре із живою музикою з символічним репертуаром з пісень Любе, Леонтьева, Вороваєк та інших, під веселі масові танці робить настрій одночасної радості та обурення. Все розумієш та одночасно не можеш повірити, що таке може відбуватися насправді. Це ніби страшний сон і ти не можеш прокинутись, чи закричати, треба обов’язково додивитися до кінця. Хтось отримує шок, дехто сміється, деякі схвально качають головою чи гучно обурюються, одиниці виходять із зали, але абсолютно кожен не байдужий і переживає емоцію.

В одному з інтерв’ю Максим Голенко, сказав: «Глядача має розривати на шматки, щоб він не розумів куди подітись – сміятись чи плакати, чи тікати з глядацької зали», – на мій погляд, саме цього ефекту і досягла ця вистава.

Такого вибухового ефекту не було би без неймовірної команди акторів. Які не тільки розуміли поставлене, а й передавали всю суть. Неймовірний вир енергії вони надсилали до глядацької зали. Стільки пісень і танців ідеально відпрацьованих, хочу зазначити синхронність роботи. Як головні, так і другорядні герої ні на секунду не забували, хто вони на сцені, навіть коли в акторів було по декілька ролей.

Вище я вже звертала увагу на символи вистави. Хочу окремо розказати своє бачення цих символів. Мантра про дефіцитні тональний крем, туш для вій та пудру «красная москва» – уособлення стереотипного мислення про те, як же ж в радянському союзі було добре: пломбір по 3 копійки і якість товарів, не те що зараз. Багато відсилок до радянщини у вигляді шкільної форми, зеленки на здертих колінках, чебурашки, килима (який був однаковий у кожній хаті) чи мотоцикла, який в процвітаючій великій країні був один і тільки у якогось контрабандиста, який займався забороненими товарами.

Відчайдушний трагіфарс з політичним підґрунтям, в якому перерізають червону стрічку перед тим, як старий чолов’яга з характерним акцентом позбавить цноти головну героїню чи відкриттям шатра розпусти, може викликати огиду. Але ж це правильна реакція і таке не має викликати овацій. Тому цитата з виступу 95 кварталу про те, що «Украина напоминает актрису из немецкого фильма для взрозлых» чудово відтіняє цю сцену, ніби натякаючи, що не всьому треба аплодувати, а треба відмежовувати добре і погане. Навіть якщо після звучить легка хороша пісенька, у виставі грала пісня «Ой, рушник, рушничок – Кольорова доріжка».

Не лишились осторонь актуальні події у сфері медіа, а саме про заборону каналів, що транслюють цінності українського ворога. Шаблонні фрази представників цих медіаресурсів чудово звучали з вуст журналіста (хоча у виставі була дещо нецензурна назва такого представника, але більш влучна), який ніби хотів допомогти головній героїні, та робив тільки гірше. Такі висловлювання про свободу слова дуже іронічно звучали від героя, якого грав Владислав Писаренко. Його персонаж був схожий на маленького хлопчиська, зі здертими колінками, який абсолютно не чинив супротив злій магії старої відьми, що часто пудрить носика.

Торт «золотий ключик», який як отрута був подарований бабусі, мав би стати ключиком для відкриття замку від ланцюга Ерендіри та звільнити її, а став лише смачним десертом для бабці, який нічого не змінив.

Забагато символів і про них можна говорити довго, тому перейду до фіналу.

Кінцівка трохи відрізняється від оригіналу, але є досить логічною. Ніхто, крім тебе самого, не врятує тебе. Не варто сподіватися на тих, навіть хто викликає симпатію, бо вони переслідують іншу ціль. Але і загравати із самопорятунком не варто, бо можна перейняти риси ворога. Чорні соняхи чи чорнобривці на сцені не дають ніякої надії, і лише роблять більш гнітючу атмосферу. Вони засвітяться лише раз в кінці, та чи буде це гарним знаком?

Зверніть увагу! У виставі два акторських склади: Ерендіра (Анастасія Пустовіт / Марина Клімова), Бабця (Дмитро Соловйов / Дмитро Олійник), Репортер (Владислав Писаренко / Олександр Соколов), Улісс (Михайло Досенко / Олег Гоцуляк), Батько (Костянтин Костишин / Лев Сомов), Мати (Тетяна Круліковська / Світлана Штанько)

Волонтерка проєкту Theatre.love Ягніченко Яна

Фото – Анастасія Мантач

Вас может заинтересовать