З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Роза Саркісян: «Мене цікавить театр, який існує на межі декількох реальностей»
20
0
0

Роза Саркісян: «Мене цікавить театр, який існує на межі декількох реальностей»

«Просто ставити або інтерпретувати видатні тексти «про вічне і незмінне» без жодної проблематизації – не входить в коло моїх інтересів. Мені близька думка, що театр – це не просто віддзеркалення реальності, а шанс її змінити»

Ви навчалися на політичній соціології, чому вирішили піти на режисуру?

Все вирішив випадок: до мене прийшла колежанка і запропонувала піти на тренінг з акторської майстерності. Спочатку я навіть і не розчула, з якої майстерності тренінг, подумала швидше за все щось про особистісний розвиток, а коли прийшла, виявилося, що це майстер-клас з акторської майстерності. Перші тридцять хвилин я стояла в куті і була шокована від того, що відбувалося. Страх, сором... всередині все паралізувало. У просторі – неймовірний викладач і дуже активні люди, які через театральні практики досліджували себе.

В якийсь момент сказала собі: або я себе переступлю, або встану і вийду. Таки переступила і відразу, як це буває, відчула певну силу. Прийшла додому і зрозуміла, що вперше свідомо себе запитала: «Чого насправді хочу?» Наступного дня знову прийшла на тренінг. Запитала у викладача, де він вчився цьому. «На режисурі», – сказав він. Отримавши відповідь, без жодного сумніву пішла подавати документи. Це був дуже спонтанний вчинок. Часто мене запитують: «Чому ви змінили професію?» Я продовжую досліджувати суспільство, тому не вважаю, що змінила професію, лише інструментарій.

Тобто жодного творчого бекґраунду з дитинства не було?

Можу сказати, що з дитинства любила кіно. Ми жили біля кінотеатру і щовечора мама водила нас в кіно. Деколи один фільм дивилися по 3-4 рази. Театром не особливо цікавилася, мала класичну ситуацію, коли один похід з класом сформував ставлення до театру: мені здавалося, це щось архаїчне і тим паче, що відбувалося на сцені, також не надихало. Хоча, згадуючи своє дитинство, пам'ятаю, як ми влаштовували домашній вечірній театр: писали сценарії, репетирували, показували перед родичами в городі або перед друзями у дворі. Правда, не називали це театром.

У школі за будь-якої можливості щось театралізувати я була в перших рядах, мені замало було читати Кафку або Достоєвського, страшенно раділа, коли вчителька проводила заняття у форматі суду над персонажами або розслідування. Якось викладачка історії Анжеліка Сергіївна, яка вклала неабиякий внесок у формування мене як особистості, запропонувала мені представити промову Хрущова «Про культ особи та його наслідки». Врешті-решт я перетворила урок історії на моновиставу: грала Хрущова, який з піною на губах засуджував культ особи Сталіна, масовий терор, злочини 20-50 років, кожну тезу «відбивала» позиченою з кабінету біології кукурудзою, а закінчувалося це «дійство» тим, що 20-й з'їзд ЦК КПРС перетворювався на п’ятнадцяту асамблею ООН, яку Хрущов намагався активно зірвати, знімала чоботи і всім присутнім і викладачці історії «показывала Кузькину мать» (прим. ред. – саме цю фразу сказав Хрущов у 1959 році під час зустрічі з владою США).

У 2019 році ви працювали з акторським курсом ЛНУ імені Франка над виставою «Макбет», яка увійшла в репертуар Театру Лесі Українки у Львові. Як ви думаєте, чи можна замінити навчання в університеті курсами акторської чи режисерської майстерності?

Я – прихильниця професійної освіти, хоч і знаю людей без профільної освіти, які набагато кваліфікованіші, ніж дипломовані спеціалісти. Наприклад, у Європі можна побачити аматорські театри, які за професійністю на три голови вище, ніж деякі національні або академічні театри в Україні. Будь-яка освіта – це корисна справа. Багато студентів (-ок) перш ніж вступати до університету мають досвід шкіл акторської майстерності, де вони проходять певну перевірку: чи моя це професія, чи хочу цим займатися. Тому я б не ставила так радикально питання про заміну, потрібно зробити так, щоб театральна освіта вийшла на якісно інший рівень. Як правило, у нас виховують акторів (-ок) за принципом він (вона) затанцює, заспіває, гарно прочитає вірш, зіграє роль, але взагалі не приділяють уваги особистісному розвитку цієї людини. Тому що «головне це персонаж, сценічний образ», а хто стоїть цим образом, яка людина, чим вона дихає і чого насправді хоче – більшість не цікавить. Відповідно маємо на сцені багато «високо художньо» зіграних персонажів і абсолютно нецікавих людей.

Фото з вистави «Макбет»

У Європі подібну професію отримують за два-три роки, в Україні – це чотири-п’ять. Як ви вважаєте, це адекватний час для здобуття професії чи можна його скоротити?

Якщо розраховувати, що більшість акторів (-ок) принципово не відвідують загальноосвітні предмети, тому що їм ніхто не пояснив, як ці знання перекласти на артистичні колії, то в принципі все можна скоротити і до двох років. Яка різниця?! Але це я жартую. Мені здається, питання часу для здобуття професії також залежить від того, що ми працюємо з колективом різних людей: хтось швидше засвоює матеріал, комусь, наприклад, недостатньо мотивації тощо. Тому це певний компроміс. Скоротити можна будь-що, головне розуміти заради чого.

Фото – Ян Галас

У радянські часи була вимога, що на режисуру брали лише людей, які вже мали першу вищу освіту. Наскільки, на вашу думку, ця вимога є виправданою з огляду на те, що в режисуру приходять діти після школи? Наскільки вони є зрілими?

Стереотипи щодо дітей, буцімто вони не вміють думати, безтурботливі, їм нічого сказати, відходять, коли починаєш працювати з дітьми в реальності. Зі свого досвіду скажу, часто діти і підлітки мають таке світосприйняття, що 33-річні зі своїм «досвідом» можуть позаздрити. Думаю, не можна узагальнювати, все залежить від людини. В інститутах це розповсюджена тенденція казати, що людина має бути з досвідом, травмована, а ще краще «зґвалтована», а я, наприклад, зустрічала тих, хто робить неймовірні артистичні проєкти і мав щасливе дитинство. У мистецтві немає аксіом, щоб розповісти трагедію, не обов’язково її самому пережити, достатньо бути емпатичним і уважним до іншої людини, іншого болю.

Разом з Діаною Ходячих ви заснували театр «DeFacto», чи хотіли б створити ще один театр?

Театр «DeFacto» був створений у 2014 році ініціативною групою: Діана Ходячих – художниця, Олександра Малацковська і вся команда вистави «Так, мій фюрере». Спочатку ми проводили репетиції в городі акторки Надії Алюнової, потім – у сільському клубі, а коли підійшов час випускати прем’єру, ми вирішили шукати артпростір і звернулися до Харківської муніципальної галереї. З того часу і почалася наша тісна співпраця. При галереї ми створювали різні проєкти (site-specific, у вікнах, торгових центрах, на вулицях, в цирку), досліджували різні теми, пов'язані з травматичним минулим, пам'яттю, працювали з документальними матеріалами, з сучасною драматургією, брали участь у різних фестивалях. Це був незалежний і міждисциплінарний театр, де ми намагалися розширити кордони традиційного розуміння театру і шукали інші форми, мову, інструментарій.

Працюючи в державних інституціях, я інколи сумую за театром «DeFacto». Це був інший тип свободи, відповідальності. Це завжди робота зі своєю цільовою аудиторією, пошук і ускладнення засобів комунікації, також це формування певної спільноти.

Розкажіть про свій досвід роботи з іншими незалежними проєктами

У Полтаві з Театром Сучасного Діалогу (кураторка – Ірина Гарець) ми робили освітньо-мистецький проєкт «Теорія великого фільтра», який досліджував злочини на ґрунті упередженості, потім була польсько-українська копродукція «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» в рамках проєкту «Мапи страху / мапи ідентичності» (кураторка – Йоанна Віховська), де ми працювали зі спільним та особистим минулим, пам'яттю України і Польщі крізь призму індивідуального досвіду учасників (-ць) проєкту.

У 2018 році вдалося реалізувати два невеликих, але дуже важливих для мене проєкти. «Голоси околиць: про вибір» (кураторки – Любов Ільницька та Ірина Гарець) – проєкт з учнями 8 і 9 класів Черницького НВК, Бродівського р-ну, Львівської обл., у рамках якого нам вдалося через сучасні театральні практики дослідити тему вибору і створити постдокументальну виставу, в якій школярі виступали драматургами і перформерами. Другий проєкт – документальна вистава «Склянка морквяного соку» в рамках проєкту «Протидії насилля в сім'ї», яка була створена в рамках соціального проєкту «Будь сильною, протидій насильству!», ініційованого ГО «Д.О.М.48.24» та Патрульною поліцією Івано-Франківської області.

І, звісно ж, в цьому році це міжнародна польсько-німецько-українська театральна копродукція «H-effect» – вистава про індивідуальні вибори молодих людей в часи суспільної і політичної турбулентності за участі військових, ЛГБТ активіста і професійних акторів.

Фото з вистави «H-Effect»

Ви були у Берліні у рамках партнерства Міжнародного товариства Хайнера Мюллера, розкажіть про проєкт «H-effect». Де він буде втілений?

У Берлін мені вдалося поїхати завдяки гранту міжнародної мобільності «Culture Bridges». Історія проєкту «Н-effect» (продюсерка – Наталія Красильникова, ГО «Арт Діалог») почалася у 2017 році, коли до мене з Йоанною Віховською звернулися польсько-німецькі кінорежисери Ельвіра Нєвієра та Пьотр Росоловський. Вони проводили дослідження, шукаючи героїв для свого нового фільму «Синдром Гамлета». Ельвіра і Пьотр шукали людей, які брали участь у подіях на Сході країни: волонтерів, ветеранів, журналістів, а також митців, які працюють з цими темами в полі театру. «Синдром Гамлета» – це кінотеатральний проєкт, концепція якого передбачала, що ми з акторами (-ками) працюємо над виставою, інспірованою темами «Гамлет» У. Шекспіра, «Гамлет-Машина» Хайнера Мюллера і особистими досвідами акторів і актрис, а Ельвіра і Пьотр знімають документальний фільм про наших акторів (-ок). Репетиційний процес став основою майбутнього фільму Ельвіри і Петра, прем’єра якого відбудеться у 2021 році. Прем'єра вистави «H-effect» вже відбулася у жовтні.

Над проєктом працювали митці з України, Польщі, Німеччини. П’ятеро героїв вистави (фільму) – з Харкова, Тернополя, Донецька, Львова, Києва, серед яких: Оксана Черкашина (актриса), Роман Кривдик (актор Львівського театру Лесі Українки та учасник АТО), Олег Родіон Шурігин-Геркалов (перформер, художник з костюмів і ЛГБТ-активіст), Катерина Котлярова (документаторка військових злочинів та порушень прав людини, учасниця загонів самооборони під час Революції Гідності, воювала у складі добровольчого батальйону «Айдар»), Ярослав Гавянець (юрист, учасник АТО та учасник оборони Донецького аеропорту).

Нас цікавили індивідуальні вибори молодих людей в часи суспільної і політичної турбулентності. Тлом всієї історії виступила війна в різних її контекстах, але з важливим акцентом – у реальному, негероїчному і особистісному вимірі. Нам вдалося створити гібридного Гамлета, який мігрує між персонажами вистави. У виставі нема диктатури одного наративу, для нас важливий кожен з наративів, всі вони рівноправні. Як сказала драматургиня вистави Йоанна: «Замість фальшивої консолідації, вистава пропонує поліфонію голосів разом із суперечностями, конфліктами і парадоксами, що в неї вписані».

Ви проходили стажування в театрі Повшехни та театрі Комуна в Польщі, розкажіть про цей період у своєму житті.

Ці стажування здійснювалися в рамках стипендіальної програми «Gaude Polonia» у 2017 році. Мій проєкт був сконцентрований на дослідженні функціонування незалежного театрального осередку «Комуна/ Варшава», а також створенні спільного театрального продукту разом з командою театру. Вистава стала першою частиною циклу «Przed wojna. Wojna. Po wojne» («До війни, війна і після війни»), де я була співдраматургинею з Йоанною Віховською і перформеркою. У виставі ми спробували зіткнути досвід війни в Україні з досвідом репрезентації війни у Музеї Другої Світової війни у Гданську. На теоретичному рівні ми інспірувалися збіркою есеїв Сьюзен Зонтаг «Дивлячись на чужі страждання», в якій вона спробувала знайти відповіді на такі питання: яким чином демонстрації реальних картин війни впливають на нашу свідомість і як можуть провокувати нас до насилля. Також під час програми нам з Йоанною вдалося розробити концепцію фестивалю українського незалежного критичного театру «Desant.Ua». Фестиваль відбувся у 2017 році у Варшаві.

Щодо стажування в державних інституціях – це був бонус до моєї програми. Мені пощастило долучитися до репетицій вистави Олівера Фрліча «Прокляття» («Klatwa») у Театрі Повшехни, а також Міхала Борчуха «Моя війна» («Moja walka») у Театрі TR Warszawa. Перебування в цих театрах і спостереження, як вони функціонують, дещо змінило моє сприйняття державних інституцій як тотального зла. Тому, повернувшись в Україну, я також занурилась в роботу державного театру.

Який досвід закордонних театрів, на вашу думку, треба перейняти українському?

Для мене важливі театри Повшехни у Варшаві, Новий театр, TR Warszawa, німецькі театри «Schaubühne» і Gorki Theater, які роблять більше, ніж театр. Театр стає міждисциплінарним майданчиком, де є не лише сталий репертуар, вистави, трупа, але й місце зустрічі з аудиторією, де відбувається багато подій і глядачі можуть прийти на виставки, лекції, обговорення. Це простір, де концепт «весь світ – театр» або «театр – це сакральне місце» не працює. В Україні відбуваються позитивні процеси, ми бачимо гарні приклади подібних міждисциплінарних просторів в державних театральних інституціях в різних містах, але це поодинокі випадки. Переважно український театр – це щось досить герметичне, «закомплексоване», наповнене страхом нового, іншого (-их) і головне, щось, що боронить і апелює до ефемерних середньовічних принципів і цінностей.

У Франківському драмтеатрі ви працювали з темою національних травм з учнями Дитячої театральної школи (ДТС). Розкажіть про цей проєкт. Які особливості роботи з дітьми?

Цей проєкт планувався як кооперація артистів Франківського театру і ДТС, чому сприяв Ростислав Держипільський. Через карантин, на жаль, робота над виставою тимчасово зупинена. Вихідним пунктом мала бути однойменна книга Тода Штрассера «Хвиля», заснована на реальних подіях, експерименті, який провів в американській школі викладач історії. Коли одного дня на уроці історії, учні, дізнавшись про всі жахи Другої світової війни, запитали викладача, чи можливо повторити досвід німецького народу сьогодні? Викладач запропонував експеримент, через певний час діти почали репродукувати поведінку нацистських і фашистських суспільств того часу. Ця історія мала бути певним претекстом.

Коли ми працювали з учнями ДТС і акторами, насамперед нам з Йоанною було цікаво не просто інсценізувати книгу, а створити історію, яка відбувається тут і зараз з дітьми, які через знайомство з досвідом інших занурюються у свої сімейні історії і досліджують досвід своїх дідусів і бабусь. Нас цікавив не тільки жертовний або героїчний наратив нашого минулого, а скелети в шафах, сліпа зона, замовчування. Досвід, який ніколи не розкажеш своїм дітям. Травми не лише жертв, але й нас як катів, свідків насилля, тих, хто мовчав і нічого не робив, коли іншого вбивали, тих, хто видавав когось, кого треба було вбити або тих, хто виконував чужі накази.

Основна задача – не осудити когось, а спробувати дослідити, що відбувається з людиною в тих екстремальних умовах, коли над її головою стоїть людина з автоматом. З дітьми працювати завжди цікаво, їхня свідомість не є зашкарублою. Це для нас проблема розповісти, що один дідусь був у Вермахті, інший – в УПА, третій – в Червоній армії, а четвертий – дезертир, а для дітей – ні. До речі, це абсолютно реальна історія одного з учасників проєкту. Колись давно прочитала, якщо третє або четверте покоління починає говорити про травми своїх предків, то травми починають розгерметизовуватися, тому я дуже вірю в проєкти за участі саме дітей.

Фото з репетиції вистави «Хвиля»

Ви працюєте у постдокументальному жанрі, розкажіть як для звичайних глядачів, що це за жанр і що потрібно очікувати глядачам, які йдуть на ваші постановки?

Я б не сказала, що працюю виключно в цьому жанрі, у роботі над виставою використовую документальні, постдокументальні техніки, систему Станіславського, напрацювання Михайла Чехова, Брехта, Арто, монтаж атракціонів Сергія Ейзенштейна і, безумовно, практики сучасного перформансу. Мене цікавить театр, який існує на межі декількох реальностей, зокрема, ігрової, неігрової і перформативної. Театр, в якому ці реальності асимілюються, узурпують одна одну або існують амбівалентно. Саме дослідження цієї взаємодії для мене і є головним предметом в театрі. Просто ставити або інтерпретувати видатні тексти «про вічне і незмінне» без жодної проблематизації – не входить в коло моїх інтересів. Мені близька думка, що театр – це не просто віддзеркалення реальності, а шанс її змінити. Щодо очікувань глядачів, то театр – це гра з очікуваннями, а не їх задоволення.

Читай також:

Лариса Андрієвська: «В ідеальному проєкті суть – у назві, а цілі й результати – в першому абзаці»

«Герої Хаосу». За шість днів до прем’єри.

Новорічний спецпроєкт від Theatre.love

Особистості

Інтерв'ю з Олександром Книгою про керування театром, зміни впродовж 32 років, соціальні та...

Звичайна глядачка, справжня театралка чи організаторка домашнього театру, – ким була Леся Українка...

Свою історію театрального пошуку і творчого зростання нам розповіла комерційний директор Київського...

Прем’єрний показ сатиричної комедії «Бельведер» вперше на великій сцені відбудеться 5 березня у...

З нагоди 70-річного Ювілею заслуженого артиста України Сергія Давидовича Городецького

«Просто ставити або інтерпретувати видатні тексти «про вічне і незмінне» без жодної проблематизації...

Вас может заинтересовать