З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької
7
0
0

Про (не) першу «Тригрошову оперу» в Театрі Заньковецької

Увесь дикий ураган приніс з собою режисер постановки Максим Голенко, який до того ж є головним режисером київського Дикого театру та одеського Театру Василька.

Почати хочеться з того, що заньківчани ледь не в кожному реченні наголошують на тому, що їхня постановка є першою офіційною в Україні, очевидно піднімаючи її в статусі. Однак після проведення невеликої пошукової роботи, я з’ясувала, що виставу за однойменною п’єсою Бертольда Брехта уже ставили у Полтавському та Волинському театрах, до того ж головний режисер постановки Максим Голенко в інтерв’ю для Theatre.love, зазначив, що і він вже працював з цією п’єсою в Луганському театрі. До того ж у вступному слові перед виставою також було зазначено, що ця вистава відбувається у стінах театру не вперше. Це якщо говорити про першість. А якщо про офіційність, вочевидь українське законодавство досить скупе на нормативні документи, які стосуються інтелектуальної власності, особливо в міжнародному контексті. Однак саме партнери заходу допомагали залагодити ці питання, зокрема Посольство Німеччини в Україні – завдяки їхній роботі вдалося отримати право на текст Брехта на 2 роки.

На щастя, такий не хитрий піар-хід аж ніяк не впливає на якість самої вистави, більше того, сподіваюся він максимально спрацює і виставу зустріне не один аншлаг. До слова, в перший прем’єрний день, 9 липня 2021 року, зал Театру Заньковецької був настільки повний, що дехто навіть був змушений стояти і це безперечно дивовижна новина.

Такий успіх найперше зумовлений «сарафанним радіо» в театральному середовищі, зокрема в колах постійних шанувальників Театру Заньковецької. Хоча очевидно була проведена велика робота зі ЗМІ, варто було також працювати з рекламою в Google та в міському просторі, адже при пошукових запитах видає лише короткі анонси майже місячної давнини, а вся актуальна інформація зберігається лише на Facebook-сторінці театру, що не дуже зручно та недоступно для широкого загалу.

В інтерв’ю з головним режисером йдеться про те, що вистава задумувалась саме під простір старого трамвайного депо, LEM Station, який чудово відповідає описаному в п’єсі антуражу. Разом з тим, адаптація до сцени театру аж ніяк не вплинула на загальну концепцію і була зумовлена несприятливою температурою в місті. Головній сценографині та художниці вистави Алії Байтеновій (Меженовій), яка до того бувала у Львові лише з виставкою в Галереї Сценографії та на Українському павільйоні Тбіліського бієнале сценографії, вдалося передати настрій «замку убогості», де живуть, працюють та кохають лондонські жебраки, злодії та повії. Про художнє оформлення хочеться сказати більше, адже майже всі сенсорні відчуття вражає в унісон. Об'єкти на сцені, реквізит, кольори та тони, світло, костюми та грим, – все настільки гармонійно, що навіть не гидко, а загадково. Можливо, таке враження також справляє і відсутність неприємного запаху, який глядачі можуть лише додумати. Хай там як, а якщо порівнювати цю прем'єру з двома попередніми (йдеться про «Ім’я» та «Віват, Бушон»), то художня робота тут очевидно на кілька голів вища.

Увесь цей дикий ураган приніс з собою режисер постановки Максим Голенко, який до того ж є головним режисером київського Дикого театру та одеського Театру Василька. Вистава втілена на запит Театру Заньковецької завдяки підтримці Посольства Німеччини в Україні. І думаю, цей проєкт – чудовий приклад взаємодії державної установи з партнерськими організаціями у театральній сфері.

Щоб уникнути спойлерів сюжету, хочу лиш зауважити, що тематично він перегукується з Орвеллівським «У злиднях Парижа та Лондона», адже в них обох йдеться про привернення уваги до проблеми бідності та злочинності у великих заможних містах. До слова, саме тому і твір Орвелла, і п’єса Брехта досі залишаються актуальними, адже у світі відсоток населення, яке проживає за межею бідності, в окремих країнах сягає 80%. В Україні офіційний показник в межах 30-50% в різних регіонах. Звісно, в сюжеті є і любовна лінія, і легкий присмак трилера, а також лайка, насильство та грубість, тому ця вистава не підійде для осіб молодших 16 років.

Варто також відзначити, що в цю немислиму історію про побут осіб найнижчого соціального прошарку Лондона сторічної давнини якось дивовижно вписалася музика композитора Курта Вайля, яку майстерно виконав оркестр. Він був розташований на другому ярусі декорацій, що дозволяло прекрасно бачити та чути музику, яка стала популярною настільки, що її виконували відомі – Луї Армстронг, Френк Сінатра, Стінг, Елла Фіцджеральд та інші. Крім того, варто зауважити, що заньківчани отримали дозвіл на використання оригінальних творів Вайля лише у 10 виставах. Тож надзвичайно рекомендую відвідати саме ці перші покази.

Наявність аж двох балетмейстерів означає відчутну кількість хореографії. Вона була сучасною та цікавою завдяки Максиму Булгакову та Людмилі Пернепесовій. Примітно, що на пресконференції Булгаков зазначив, що самі ж актори дуже пройнялися постановкою і в плані хореографії виконували навіть більше, ніж від них очікували. Зауваження цього факту відразу відсилає до іншої деталі – проведення конкурсу в акторський склад, який відбирав головний режисер не лише з-поміж заньківчан. Хоча все ж вони становлять більшість акторського складу.

Цей театральний проєкт однозначно відкрив перед акторами театру нові можливості, зокрема попрацювати з запрошеними фахівцями зі сфери в нетиповій постановці. Це однозначно відкрило для глядачів та акторів щось нове в них самих та їхній майстерності. Так, ми побачили сміливого та безкомпромісного Олега Сікиринського в ролі керівника банди лондонських жебраків Джонатана Пічема (для порівняння просто згадайте цього актора в ролі Клода з п’єси «Ім’я»). А його партнерка по сцені Марта Кулай, яка зіграла дружину Селію Пічем, проявила всі свої найжорсткіші риси, адже бути партнеркою по бізнесу і так складно, незважаючи вже на його специфіку. Або ж зверніть увагу на банду злодюг, серед якої особливо яскраво проявив себе Матіас Копійка, роль якого зіграв Назар Павлик. Варто зауважити, що сам керівник цієї банди Меккі наказав своїй дружині Поллі остерігатися Копійку, адже йому притаманна різкість, насильницька схильність та відсутність будь-якої емпатичності чи бодай найменшого співчуття. І цей увесь набір характеристик яскраво показав нам Назар.

Що ж до головних героїв – Меккі та Поллі – яких зіграли Олександр Норчук та Інна Калинюк, відповідно, то варто зауважити, що до їхньої гри було якесь відчуття настороженості протягом першої дії. Було якесь дуже різке відчуття недовіри, однак важко сказати, чи до акторів, чи до їх персонажів. Разом з тим, вже в другій дії, коли долі персонажів розійшлися і їх можна було розглядати окремо, я пройнялася силою волі Поллі. Вона всупереч батькам трималася своєї думки щодо Меккі. Після того, хоч і була зґвалтована його ж зграєю злодюг, таки знайшла в собі нелюдські сили, аби підкорити їх та далі керувати бізнесом. І врешті-решт, у вирішальний момент відмовилася допомагати та покинула Меккі напризволяще, зовсім так, як і він зробив з нею трохи раніше. Спантеличено дивуюся широті таланту та неочікуваним амплуа.

Отож, чи вдається в такому калейдоскопі художніх подразників зосередитися на самій п’єсі Брехта? Моя увага місцями розсіювалась, адже погляд намагався вловити все, окремо та одночасно. Можливо, у цьому плані шоу було забагато, однак воно настільки яскраве, що якби можна було відключити мозок, то за цим дійством можна спостерігати нескінченно. Разом з тим, вистава тривала майже 3 години з єдиним антрактом і якраз таки гострі елементи шоу (світло, дим, постріли, жива музика, спів та хореографія) все ж допомагали фокусуватися та не розпливатися у просторі нудьги.

Кілька слів на завершення: не зважаючи на те, що мене вже можна віднести до глядачки більш балуваного та вибагливого типу, якій до снаги сучасні постановки з неординарним підходом та неочікуваним виконанням, варто сказати, що вистава гідна часу та витрат на квиток, не лише тому, що справді цікава, а й тому, що таким чином можна продемонструвати глядацький попит саме на такий тип

Волонтерка проєкту Theatre.love Ігнатенко Діана

Фото: Євген Кравс

Вас может заинтересовать