Назар Задніпровський

Роман «Ідіот» є одним з надзвичайно складних, непересічних за авторськими ідеями та граничною відвертістю їх художнього втілення серед творів світової класики. За висловом письменника, «головна думка роману – змалювати позитивно прекрасну людину. Складніше цього немає в світі нічого і особливо – зараз». Достоєвський ніби досліджує, що відбуватиметься з людиною, яка наділена абсолютними чеснотами, якщо вона потрапить у сучасне суспільство, яким чином складуться її стосунки з оточуючими і який вплив вона матиме на них, а вони на неї? Як кожен з романів Ф. М. Достоєвського, «Ідіот» насичений численними персонажами, кожен з яких володіє певними таємницями, вони також є визнаними майстрами інтриг, карколомних, неочікуваних душевних сповідей. Практично будь-хто з персонажів міг би стати героєм окремого роману чи повісті. Більшість з них знаходяться у стані хворобливого пошуку себе, ідеалу, сенсу буття і існують на межі життя, боротьби із Гординею, Пристрастями та готові до Самозречення в ім'я ближнього. Як і в романі, центральною фігурою постановки є образ князя Мишкіна та історія, що сталася із ним після того, як він повернувся в Санкт-Петербург через 4 роки після лікування у Швейцарії. З першої хвилини Мишкін потрапляє у вир неймовірних подій, що стрімко затягують, наперекір бажанню, перетворюючи його на співучасника. Неординарність Мишкіна, правдолюбство, безпосередність, дитяче світосприйняття, сповнене добрих намірів, розпалюють, провокують шаленство в кожного з оточуючих і мчать у прірву катастрофи. Зустріч з Рогожиним, родинами генерала Єпанчина та Іволгіна, жертовне хворобливе захоплення? Любов? До Настасії Пилипівни, що породжує певною мірою по дитячому фанатичне бажання її порятунку, свята віра у добро, людину штовхає героя палко доводити всім і кожному, що ненависть, заздрість, користолюбство, безчестя руйнують не лише душу кожного, але й спроможні розчавити світ як такий. І в цьому запалі він втрачає відчуття реальності… Роман «Ідіот» написаний Ф. М. Достоєвським у 1868-1869 роках, але й сьогодні він заворожує глибиною психологічної відвертості, художньою довершеністю та майстерністю геніального літератора. «Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей, – людей у повному значенні цього слова. Дуже важко визначити, що це таке, але можна сказати, що людина – це особа, яка, якщо не під кожним, то під багатьма оглядами, справляє на нас враження. Зустрівшись із такою людиною, ви відходите від неї кращим…» – Блаженніший Любомир Гузар. Фото та анотації надано театром.

Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, – Не вийся вколо них, у власну силу вір, І хоч зостанешся при вирості малому, Будь зобов'язаний собі лише самому...

Дія п'єси «Хазяїн» (1900) класика української драматургії Івана Карпенка-Карого відбувається у родині заможного господаря – Терентія Пузиря. Тут, як годиться, все і вся підпорядковано грандіозним планам та інтересам хазяїна. Він – людина, безумовно талановита, яка глибоко усвідомлює свою силу та обдарованість у «бізнесових» справах. Нюхом, шкірою, всіма нутрощами відчуває, розуміє, де, як і в чому знайти зиск. Дружина, дочка, оточення – життя цих людей, їх проблеми, взаємини, потреби – існують ніби в паралельному йому світі. «Стяжання заради стяжання» стає сенсом буття, маніакальною ідеєю. Через цю одержимість Пузир втрачає не лише відчуття реальності, але й головне – душу. Гідними свого хазяїна є його помічники – Феноген, Зеленський та Ліхтаренко. До якого артистизму, віртуозності вдаються вони, аби отримати ласий шматок, а врешті-решт – і зайняти місце хазяїна. П'єса відрізняється яскравими народними характерами, соковитим гумором, гостротою слова, що увібрало в себе все розмаїття та парадокс народної лексики. І, безумовно, всі перипетії класичного твору не можуть не викликати асоціації із днем сьогоднішнім, який також сповнений «стяжання заради стяжання», яке знищує людину як духовно, так і фізично. Фото та анотації надано театром.

«Надзвичайно цікавою», «веселою і глибокою», «екстравагантною» різдвяною притчею, в якій добро завжди перемагає зло, називала американська преса п'єсу «Дорога Памела» Джона Патрика (1905-1995) – лауреата Пулітцерівської премії і премії Тоні. Сам Патрик, охрестив цю п'єсу «тріумфом у трьох діях». Троє пройдисвітів, дізнавшись про дивовижну колекцію Памели і скориставшись беззахисністю старенької, намагаються її пограбувати. Однак Памела, всупереч очікуванню, саме дарує їм своє майно і… навіть пропонує жити в неї… З цього починаються події карколомного сюжету про тріумф добра, сюжету, котрий понад півстоліття залишається одним із найпопулярніших у репертуарі американського і європейського театру. П'єса створена відомим американським драматургом, сценаристом Джоном Патриком. Його входження в світ шоу-бізнесу було блискавичним. У 30 років Джон – автор численних програм для радіо та різноманітних шоу. Його перша п'єса, представлена на Бродвеї, принесла не лише популярність, але й відчинила двері до омріяного Голівуду. До речі, в одній з його екранізованих п'єс у головній ролі виступив 40-й Президент США Рональд Рейган. Серед найпопулярніших творів Джона Патрика – «Дивна місіс Севідж» (1950) та «Дорога Памела» (1961). Нова хвиля інтересу до п'єси «Дорога Памела» є цілком закономірною. В першу чергу, завдяки вічним питанням, що підіймає автор: як зберегти духовність, людяність, гідність, незважаючи на життєві обставини? Де віднайти сили, аби протистояти прагматичності і цинізму, які руйнують людські душі? Завдяки майстерності драматурга п'єса позбавлена декларативності, автор пропонує відверто театральний, подекуди парадоксальний розвиток подій, створює екстраординарні характери персонажів. І, насамперед, це стосується головної героїні – Памели... Фото та анотації надано театром.

Вистава «Великі комбінатори» створена за мотивами роману «Дванадцять стільців» І. Ільфа, Є. Петрова (1928 р.). В основі твору – авантюрна історія пошуку діамантів, які були сховані до революції мадам Пєтуховою – тещею Іпполіта Матвійовича Вороб’янінова, він же Кіса, в одному із дванадцяти стільців гарнітура Гамбса. Головними шукачами скарбу є: «син турецько-підданого», знавець людської психології, гранично винахідливий авантюрист Остап Бендер, його «хлопчик», він же «гігант думки», «батько руської демократії» - Кіса, піп-розстрига Федір, та інші не менш цікаві персоналії. Автор ідеї та режисер-постановник Дмитро Чирипюк, взявши за основу фабулу твору, певною мірою змінив окремі сюжетні лінії, об’єднав події, ситуації та образи. Через яскравий зоровий (художник В. Бевза, художник по костюмах Н. Рудюк) музичний (композитор М. Шоренков) та пластичний ряд (балетмейстер О. Семьошкіна) автори сценічної версії зробили акцент на примарності і необхідності досягнення мрії, на вічному людському прагненні здійснення заповітних бажань, а бажання… на те вони й бажання, щоб в кожного бути різними… Фото та анотації надано театром.

В історії кожного театру є п'єси, до яких час від часу звертаються митці різних поколінь. Для Національного театру імені І. Франка  «Мартин Боруля» є знаковою постановкою. Перше її прочитання на нашому кону (1950р.) та виконання головної ролі фундатором театру Гнатом Юрою овіяне театральною легендою. До п'єси зверталися також у 1967 та 1979 роках. Але класика є класикою, і нинішне покоління франківців на чолі з режисером Петром Ільченком та художником Олегом Татариновим пропонують свою оригінальну версію. Автори вистави відкривають у знаній історії гіпертрофовану, абсурдну ситуацію, в якій герой стає бранцем та жертвою власних, непідтверджених реальністю амбіцій. Через яскраві театральні метафори, видовищність, гротеск вистава поступово приводить нас до думки про оманність і навіть трагічність відходу від власного «я» в ім'я ілюзорних ідей зверхності. «Ідея фікс» Мартина Борулі – отримання дворянства примушує краще зрозуміти самих себе, привести у відповідність власні прагнення та амбіціії. Фото та анотації надано театром.

…Тягне свій візок з молоком анатівський молочник Тев'є, розмірковуючи над такими звичними для кожної простої людини проблемами: як навести лад у великій родині, як зробити так, щоб п'ять дочок видати заміж за порядних людей, як заробити побільше грошей, від яких залежить існування. Різних людей зустрічає герой на своєму шляху, по різному складаються їхні долі. Зустріч з київським студентом Перчиком, якого Тев'є приводить у свою сім'ю, закінчується від'їздом дочки Годл до далекого Сибіру, куди заслано її чоловіка-студента. Старша дочка Цейтл після невдалого сватання за м'ясника Лейзера, виходить за бідного, але рідного по натурі Тев'є кравця Мотла. Хава, найулюбленіша дочка Тев'є, поєднує свою долю з російським хлопцем Федором. І батько, проклинаючи її, знов звертається до єдиного свого порадника — Бога, чекаючи надії на краще. Сподівання розбиваються одне за одним, але Тев'є, великий мрійник з Анатівки, навіть після смерті дружини, тримаючи в обіймах маленьку онуку Голду, оповідає їй про закономірність й логічність життєвого кола. Ідея бажаного та недосяжного проходить крізь всі події вистави, яка вирішена в трагікомічному жанрі, де крізь сльози лунає сміх, де є місце гумору, дотепності. І, звичайно, колоритній музиці, без якої також не обходиться життя… Фото та анотації надано театром.

Ця вистава – вже друге звернення театру до матеріалу. У 1981 році, в постановці В.Оглобліна та виконанні акторів В.Івченка і С.Олексенка – це була одна з найяскравіших і найкасовіших вистав репертуару. Черга за квитками – стояла від метро «Хрещатик», а сама вистава пройшла більше 700 разів. Тоді ж Анатолій Хостікоєв зіграв роль Антоніо, і В.Оглоблін казав: «Антоніо — Хостікоєв, це друга його велика роль у театрі Франка. Він був дуже хороший, темперамент збігався з італійським». У 2003 році цю ж п’єсу було поставлено як антрепризу театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв”, де А.Хостікоєв був і режисером, і виконавцем. Сьогодні італійська комедія знову повертається на сцену нашого театру. До речі, гратиметься вистава в декораціях Ярослава Нірода, створеними за ескізами 1981 року. В легкій і невибагливій комедії положень звучить тема родинних відносин, збереження дому та порятунку сім’ї як головної опори в житті кожної людини. Главі великої італійської родини Леоніда Папагатто, можна вибачити все: і дрібні крадіжки продуктів на званих обідах і вечерях, і створення міфічного благодійного фонду підтримки бідних родин, тому що весь цей калейдоскоп подій затіяний ним заради однієї мети – благополуччя своїх близьких. Щаслива розв’язка – заслужена нагорода артистичному і чарівному шахраєві. Фото та анотації надано театром.

Трагедія «Коріолан» – це історія злету і падіння легендарного давньоримського полководця, сюжетну основу для якої В. Шекспір взяв з оповідання грецького письменника Плутарха. В цій п'єсі є і гостра політична драма, і драма сімейних відносин, і внутрішня трагедія однієї людини. Ії герой – Кай Марцій, уславився своїми подвигами у війні з ворогами римлян – вольсками. Після завоювання столиці вольсків міста Коріоли за бойові звитяги він отримав прізвисько Коріолан. Повернувшись з перемогою додому доблесний воїн йде у «велику» політику – у консули Римської республіки. Але у політичних баталіях незламний і непохитний герой, що звик перемагати ворогів у відкритому бою, виявився вразливим у своїй силі: відвертий, прямодушний і безкомпромісний Коріолан не здатний на обман і хитрощі. Внаслідок політичних маніпуляцій, замість шани і визнання мужній воїн проголошується ворогом народу і отримує від римлян вирок – довічне вигнання. Розлючений Коріолан залишає місто, в бажанні помстися він об'єднується зі своїми колишніми ворогами – вольськами й веде їх армію на Рим. Але напередодні вирішального штурму Коріолан, зворушений благаннями матері, відмовляється від остаточного знищення Риму та платить за цей свій вибір власним життям. Найцікавішим з дослідників творів Шекспіра і, зокрема, п'єси «Коріолан» був Іван Якович Франко. Пропонуємо декілька цікавих фрагментів з його передмови до видання: «Уільям Шекспір. Коріолан. Переклад П. О. Куліша. Львів, 1900 рік»: «Трагедія Коріолана» появилася, по-перше, в першім повнім виданні Шекспірівських творів in folio 1623 р. Шекспір взяв основу для своєї трагедії з оповідання грецького писателя Плутарха про життя римського героя з початків республіки Кнея (не Кая) Марція, прозваного Коріоланом… Той легендовий скелет, який Шекспір найшов у Плутарха, він дуже значно перемінив, для догоди своєму поглядові на героя і юрбу, який він хотів перевести в драму. Ся тенденція була – виявити своє презирство для юрби, для простого люду, а пошану, навіть закохане обожання, для визначних одиниць, для героїв. Та найбільшу потопу свого гніву і презирства вилляв Шекспір на простий народ, на «юрбу», оту темну, змінчиву, легковірну, і недовірливу, трусливу в небезпеці, до сеї юрби Шекспір почував інстинктове обридження. Що могло довести Шекспіра до такого погляду на героїв і юрбу? Що могло довести в його душі до такої нечуваної інтенсивності обожання для одних, а погорду і обридження – для другої?... Ми мусимо бачити в них особисті ремінісценції автора, виплоди його життя і тих відносин, серед яких розвивалася його творчість. Чуючи й себе одною з тих великих цифр, гірко відчуваючи своє упослідження, своє низьке становище в суспільності, Шекспір тим живіше відчував великі трагедії, великих героїв, що погибали в конфлікті з людською завистю, непостійністю та низьким честолюбством». «…Велику роль в трагедії грає мати – «найгордіша і найбільше викінчена постать матері, яку лише створив Шекспір». Сеї фігури Шекспір покористувався постаттю своєї власної матері. Ся постать могла в повній силі ожити в його пам'яті якраз тоді, коли ся мати вмерла, а се сталося 9 вересня 1608 року. Шекспір, без сумніву, був на її похороні і потім іще пробув пару неділь у Стратфорді. З сього виводять, що тоді ж під враженням материної смерті, був написаний «Коріолан»…» «Сучасні актори та режисери прагнуть побачити героїв Шекспіра, позбавлених зовнішньої романтичної привабливості, ідеалістичних ілюзій, упереджених моральних оцінок їх характерів та вчинків. Вони прагнуть неприкрашеної правди, і навіть подекуди неприємної. «Не омана, яка нас звеличує», а навпаки – відверта неприхована істина створює мету найбільш новаторських постановок Шекспіра. Подібній Шекспір стає по-справжньому сучасним…» О. Анікст, «Отелло» – Лоуренс Олівьє. – Советская культура, 1965, 17 вересня. Фото та анотації надано театром.

Заміський будинок на березі озера, в якому нещодавно живуть Чоловік і Дружина. Відносини подружжя, з різних причин, в стані напруженості. Сьогодні у них дата їх спільного життя. Щоб не афішувати їх відносини і можливість виникнення конфліктів, вирішили не запрошувати гостей. Обидва знаходяться в стані розлучення, але остаточного рішення не приймають. Дружина через нерішучість свого недавнього коханця, який живе в іншому місті і розлучився зі своєю дружиною. Чоловік у сумнівах у своїй коханці, розлученій жінці, яка нещодавно оселилася в їх місті, і яку він ще недостатньо знає. Він запросив свого давнішнього друга, який живе в іншому місті, і вони вже давно не бачились. Вона запросила свою нову подругу і співробітницю, яка нещодавно оселилася в їх місті. Подруга в курсі любовних пригод господині будинку і знає про її стосунки з чоловіком. Господиня теж знає, що у подруги з'явився коханець, з приводу якого у неї серйозні наміри, але він одружений і ніяк не зважиться на розлучення. Одкровення двох подруг згуртували їх у справжню дружбу. Коли всі четверо зустрічаються в будинку, починаються суцільні сюрпризи...