Євгеній Лапін

Життя абсурдне. Але це якщо підходити до нього з раціональної точки зору. Тобто з точки зору, що існує якась об'єктивна реальність з якимось об'єктивно правильним змістом. Як тільки ми визнаємо абсурдність світоустрою, ми приходимо до розуміння того, що раз не існує абсолютно правильного сенсу для життя, то ми в силах вибирати і вкладати свій сенс в життя взагалі і у всі події, що відбуваються в ньому, зокрема. Наприклад, вважати життя не абсурдом, а розвагою, грою. Або, наприклад, зараз прийнято вважати, що раз ми живемо у світі, що прискорюється, то нам теж потрібно прискорюватися, інакше ми будемо не встигати за ним. Так ось виявляється, що ми маємо право зробити протилежний висновок – що для того, щоб встигати за світом, нам потрібно, навпаки, сповільнюватися, і ми в силах домогтися підтвердження цього. Розказана автором історія про простий життєвий любовний трикутник, розказана мовою театру абсурду, може бути розглянута не як вирок Людині (Людству), а як вирок раціональному розуму Людини. Таким чином можна сформулювати мету проекту – абсурдистську (читай - декадентську) п'єсу поставити як життєстверджуючу, – таку, що несе позитивне осмислення, подію. Вистава поставлена на першому етапі англійською, на другому – в неї паралельно вводиться український текст.

Це остання розмова жінки з коханим, який нещодавно пішов від неї і днями одружується на іншій. Розмова без надії, без майбутнього… але з любов’ю. Так описав би коротко свою п’єсу драматург. Але для автору вистави – ця історія лише привід для експерименту. Він запитується, а чи одне-єдине ставлення можливе до цієї історії. Акторка робить три спроби «війти» в історію. І питання не в тому, яке ставлення виявляється більш правильним, чи більш точним, а в тому, що порівняння ставлень само по собі є важливим і цікавим. І може виявитися, що завжди є можливість обирати, як ставитися до власного життя. Тобто обирати, як жити. А уважний неупереджений глядач навіть зможе перенести цей висновок на своє життя.