Василь Сидорко

У 1990 році Олегу Максимовичу Новохацькому, який на той час керував самодіяльним театральним колективом при Львівському будинку вчителя, запропонували невеличке приміщення на вул.Фредра  площею 62кв.м. Так, на культурній мапі  Львова виник театр з назвою «І люди, і ляльки». Перші роки існування для колективу були досить важкими. Не було елементарних умов, необхідних для функціонування театру, але був шалений ентузіазм і люди закохані в ляльку.

У 2005 році влада оцінивши вагомий вклад колективу в розвиток культурного середовища міста та розуміючи з якими матеріальними труднощами доводиться боротися щодня, приймає рішення взяти театр під свою офіційну опіку і надає статус муніципального.

У 2006 році театр спіткало страшне лихо: жахлива пожежа знищила його практично дощенту. Згоріли ляльки, декорації, костюми, устаткування, - словом усе що надбав колектив впродовж останніх 16 років. А це понад 20 вистав. Зі згарище винесли тільки кілька старих валіз з ляльками.

У грудні 2007 року відбулось відкриття оновленого театру. Ця подія стала можливою завдяки підтримці та участі Львівської міської ради, будівельного підприємства «Галичартбуд» та компанії «Київстар». Було повністю відновлено сцену, зал. Підвальні приміщення були приєднані до площі театру та адаптовані під гримерки та кабінети для адміністрації.

В 2014 році театр вже нараховував коло 20 дитячих вистав та виставу для дорослих - «Півонієвий ліхтар». Про здобутки колективу говорили численні дипломи та нагороди.

У 2014 році у віці 75 років пішов з життя засновник, директор та головний режисер театру Олег Максимович Новохацький. А в 2015 році його місце за результатами конкурсу, посів Заслужений діяч мистецтв України – Олексій Кравчук.  У 2015 році за ініціативи нового директора театром започатковано «Міжнародний фестиваль «І люди, і ляльки», Міжнародний фестиваль «Різдвяні історії» та фестиваль «Волоцюги та ляльки» - триденна мандрівка театру на возах селами Львівщини.

Театр Лесі – це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами.

Театр Лесі – це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки.  Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну  орієнтацію.

Театр Лесі – це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше – бажання їх ставити.

Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Якщо лише перелічити всі його назви, то це займе цілий великий абзац. Ми не будемо цього робити зараз. Не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми – це тут і зараз. І саме ми зараз – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. І кожне слово в цій довгій назві має значення для нас.

Львів. Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити – чесно і відповідально.

Академія. Статус «академічного», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» – сприятливого, безпечного середовища для творчості; як  простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і, навіть, помилки, вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків.

Драма. Серед усього різноманіття жанрів сучасного театру, наш акцент досі стоїть на драмі. Якщо точніше – на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі і цікаві, як і твої міркування, чи думки, наприклад, шахтарів з Добропілля.

Леся Українка для нас – не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та  українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас “тримати спину рівно” та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської – #бутисобіціллю – ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою.

Як це – «бути собі ціллю»? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними – перед собою і своїми колегами та колежанками. .

Бути собі ціллю – це означає прагнути більшого.

Ми переконані –  якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай – для своєї родини, справи, країни, – то світ зміниться.

Щодня ми мотивуємо себе зробити трошки більше, для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав тебе і мене, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим, красивішим – а разом з ним і ми.

Театр – мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість  водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово є формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації – не тільки як актОр, але і як Актор. Бо ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси чи втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр – це вільне мистецтво, яке творять вільні люди.

Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні, театр – це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим – те, як вони впливають одне на одного.