Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Василь Сидорко
Актор Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І Люди, і Ляльки» та Незалежного театру «Gershom».
Народився 24 вересня 1994 року у місті Калуш, Івано-франківської області. В 2001 році пішов до ЗОШ №7 в м. Калуші, а згодом перевівся до Калуської ЗОШ № 10 і закінчив її в 2012 році. В садочку і молодших класах школи був здібний до читання і різних наук. Вже в старших класах бажання пізнавати науку відпало і Василь стає активним в мистецькому житті. Брав участь у різних концертах, найбільше активним був у КВК. Паралельно займався народними танцями. В 11 класі почав відвідувати міський аматорський театр, де зіграв одну виставу – «Бойків світ» Ігоря Липовського. По закінченню школи вступив у Львівський національний університет імені Івана Франка, спеціальність «Актор театру та кіно» (курс Олега Стефана). З 2016 року працює актором драми у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки та з 2017 року актор Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І Люди, і Ляльки».
Театр Лесі – це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами. Театр Лесі – це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки. Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну орієнтацію. Театр Лесі – це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше – бажання їх ставити. Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Якщо лише перелічити всі його назви, то це займе цілий великий абзац. Ми не будемо цього робити зараз. Не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми – це тут і зараз. І саме ми зараз – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. І кожне слово в цій довгій назві має значення для нас. Львів. Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити – чесно і відповідально. Академія. Статус «академічного», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» – сприятливого, безпечного середовища для творчості; як простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і, навіть, помилки, вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків. Драма. Серед усього різноманіття жанрів сучасного театру, наш акцент досі стоїть на драмі. Якщо точніше – на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі і цікаві, як і твої міркування, чи думки, наприклад, шахтарів з Добропілля. Леся Українка для нас – не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас “тримати спину рівно” та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської – #бутисобіціллю – ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою. Як це – «бути собі ціллю»? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними – перед собою і своїми колегами та колежанками. . Бути собі ціллю – це означає прагнути більшого. Ми переконані – якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай – для своєї родини, справи, країни, – то світ зміниться. Щодня ми мотивуємо себе зробити трошки більше, для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав тебе і мене, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим, красивішим – а разом з ним і ми. Театр – мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово є формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації – не тільки як актОр, але і як Актор. Бо ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси чи втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр – це вільне мистецтво, яке творять вільні люди. Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні, театр – це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим – те, як вони впливають одне на одного.
У 1990 році Олегу Максимовичу Новохацькому, який на той час керував самодіяльним театральним колективом при Львівському будинку вчителя, запропонували невеличке приміщення на вул.Фредра площею 62кв.м. Так, на культурній мапі Львова виник театр з назвою «І люди, і ляльки». Перші роки існування для колективу були досить важкими. Не було елементарних умов, необхідних для функціонування театру, але був шалений ентузіазм і люди закохані в ляльку.
У 2005 році влада оцінивши вагомий вклад колективу в розвиток культурного середовища міста та розуміючи з якими матеріальними труднощами доводиться боротися щодня, приймає рішення взяти театр під свою офіційну опіку і надає статус муніципального. У 2006 році театр спіткало страшне лихо: жахлива пожежа знищила його практично дощенту. Згоріли ляльки, декорації, костюми, устаткування, - словом усе що надбав колектив впродовж останніх 16 років. А це понад 20 вистав. Зі згарище винесли тільки кілька старих валіз з ляльками. У грудні 2007 року відбулось відкриття оновленого театру. Ця подія стала можливою завдяки підтримці та участі Львівської міської ради, будівельного підприємства «Галичартбуд» та компанії «Київстар». Було повністю відновлено сцену, зал. Підвальні приміщення були приєднані до площі театру та адаптовані під гримерки та кабінети для адміністрації. В 2014 році театр вже нараховував коло 20 дитячих вистав та виставу для дорослих - «Півонієвий ліхтар». Про здобутки колективу говорили численні дипломи та нагороди. У 2014 році у віці 75 років пішов з життя засновник, директор та головний режисер театру Олег Максимович Новохацький. А в 2015 році його місце за результатами конкурсу, посів Заслужений діяч мистецтв України – Олексій Кравчук. У 2015 році за ініціативи нового директора театром започатковано «Міжнародний фестиваль «І люди, і ляльки», Міжнародний фестиваль «Різдвяні історії» та фестиваль «Волоцюги та ляльки» - триденна мандрівка театру на возах селами Львівщини.бере участь Василь Сидорко
Дядько, який їздить на заробітки в Москву. Двоюрідний брат, який копає бурштин. Тітка, яка безкінечно надсилає передачки в тюрму синові-рецидивісту. Бабця, яка виховує дітей своєї непутящої дочки. Вуйко, який відводить каналізаційні відходи прямо в річку. Сестра, яка двадцять років живе в Чехії і передає звідти прострочені продукти. Її чоловік, який вважає, що вона там торгує тілом. Ні, ми не забираємо хліб в сценаристів шоу «Говорить Україна». Ми хочемо поговорити в театрі про долі наших родичів, близьких чи просто знайомих, яким трохи менше пощастило в житті. Бо в них була погана перша вчителька? Бо вони не отримали вищу освіту? Бо батько був слабким? Бо мама не казала, що вони найкращі? Бо ходили тусуватись за гаражі замість бібліотеки? Бо вони є в кожного. Бо вони – це спосіб не втрачати зв’язок з реальністю. Так, за них інколи соромно. Але цей сором відчуваємо ми. Значить, він про нас.
Ви вірите в карму? А в карпатських мольфарів? А в глобальне потепління? А в кінець світу? А в те, що дерева спілкуються між собою? А в надзвичайну силу мистецтва? Хочете вірте, хочете ні, а одного разу Лісоруби зійдуть зі стін Будинку побуту в Коломиї і скажуть: «Око за око» – і не буде що їм заперечити, бо це – найчесніша у світі формула. Тоді ж пелехата гуцулка Намішка напече булок з афинами і сяде грати на дримбі, яку їй не подарував коханий. А потім дерево, з якого зроблена твоя модна полиця з ікеї, прошепоче: «Бляха-муха, ну що за люди?». Це і буде точка неповернення. «Нішо не є в світі рівним. Нема ні часу, ні ото простору»
Замість вчепити квітку на груди, вона кидає її йому прямо в обличчя і тікає. Що він робить? Йде шукати цвіт папороті, аби владнати стосунки з норовливою дівчиною. Хто трапляється йому на шляху? Група безпритульних акторів, які вмовляють його подивитись їхню виставу. Вистава, звичайно, ж про любов. Що ж іще дивитись в час літнього сонцестояння! Мабуть, вистава була не така вже й цікава, бо він заснув прямо посеред дійства. Квітку тим часом здобуває вона. І він уже не наречений, а сам Купало. Вона – Марена. Вона вже не тікає. Цього разу вона – вмирає. Ніхто нікого не рятуватиме. Всі знають, що «завтра» і так настане. Варто лише прокинутись. Що об’єднує сновид і закоханих? Вони найбільш беззахисні. У виставі використовуються уривки п’єси «Сон літньої ночі» Вільяма Шекспіра (в перекладі Юрія Лісняка), поеми «Метаморфози» Овідія (в перекладі Андрія Содомори), 38-й сонет Вільяма Шекспіра (в перекладі Наталії Бутук). А також пісні гурту «YAGODY» та пісня Kings and beggars – A L'entrada del temps clar.
Горизонт 200. Так шахтарі кажуть про глибину дві тисячі метрів під землею. Для нас це і про дві тисячі кілометрів України з півночі на південь, зі сходу на захід. Це про нашу можливість бачити і небажання дивитися. Це про тих, хто не повертається. Це про перспективи. Це про викривлені закони реальності. Це про турбулентні часи. Ця вистава не про шахтарів, попри те, що створена на основі документального матеріалу, зібраного під час експедицій по вугільних басейнах України. Ця вистава про нас у надзвичайних історичних обставинах. Наскільки широким чи вузьким може виявитися мій особистий горизонт сприйняття в ситуації, коли я вибираю ставити або не ставити питання? Дія відбувається на уявному горизонті подій: в місці без часу, де не спрацьовують відомі нам фізичні закони, де змінюються позиції і думки задля того, аби збагнути закони нової реальності та осмислити ту, яку ми називаємо минулим. Дійові особи застрягли під завалами після вибуху в шахті. Вони чекають на порятунок, чекають команду рятувальників. Можна подумати, що вони – людство, яке зупинилося і розглядає свої здобутки. А, може, й ні. Ця вистава – привід поставити питання: навіщо мені шахти і шахтарі? Навіщо мені театр та актори? Навіщо актору шахтар і навпаки? Навіщо ми один одному? Ця вистава – привід для нас, як для покоління, якому необхідно перевести подих, щоб продовжити рух і побачити свій наступний горизонт. Або ні.
Що відрізняє людей від мавп? Люди ходять в барбер-шопи, спа-салони, інколи до церкви та на виборчі дільниці. Люди мають аккаунт на фб та бажання цілеспрямовано знищувати одне одного просто зі спортивного інтересу. Найголовніше, у нас є здатність вигадувати історії, оповіді, міти. Наприклад, такий. Отруйна змія вкусила героя війни за ногу. Рана не гоїться, гниє і смердить так, що ніхто не може перебувати поруч. Героя війни ізолюють на острові, де він страждає від фізичного болю, самотності і комплексу жертви. Але настає момент, коли всі розуміють: без нього війна не завершиться. Герой повинен вирішити: залишитися страждати на острові, чи повернутись і допомогти тим, хто його сюди запроторив. Складний вибір. Пафосний – сказали б давні греки. Особисте VS Політичне – написали б у XX столітті. У міфах по-простому й не буває – казала вчителька зарубіжної літератури. В житті, на жаль, теж – відповів би Гайнер Мюллер. Ні, він би ніколи не сказав таку банальність – скажуть театрознавці. Що розумного міг сказати цей комуняка – скажуть націоналісти. Що він, взагалі, знає про війну – скажуть ветерани. Треба було частіше ходити в театр – скаже Аїд, відкриваючи вам двері.
Жанр вистави «Баба Пріся» можна було б визначити як «сучасна українська народна трагікомедія». У драмі йдеться про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній «дуже, дуже, дуже стара» баба Пріся — дещо інфернальна героїня, котра товаришує з русалками, під’їдає галюциногенні гриби і якось у війну зарізала дванадцятьох німців. З нею живуть онук і хвороблива донька, яку свого часу покинув чоловік.
Театр Лесі – це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами.
Театр Лесі – це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки. Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну орієнтацію.
Театр Лесі – це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше – бажання їх ставити.
Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Якщо лише перелічити всі його назви, то це займе цілий великий абзац. Ми не будемо цього робити зараз. Не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми – це тут і зараз. І саме ми зараз – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. І кожне слово в цій довгій назві має значення для нас.
Львів. Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити – чесно і відповідально.
Академія. Статус «академічного», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» – сприятливого, безпечного середовища для творчості; як простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і, навіть, помилки, вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків.
Драма. Серед усього різноманіття жанрів сучасного театру, наш акцент досі стоїть на драмі. Якщо точніше – на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі і цікаві, як і твої міркування, чи думки, наприклад, шахтарів з Добропілля.
Леся Українка для нас – не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас “тримати спину рівно” та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської – #бутисобіціллю – ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою.
Як це – «бути собі ціллю»? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними – перед собою і своїми колегами та колежанками. .
Бути собі ціллю – це означає прагнути більшого.
Ми переконані – якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай – для своєї родини, справи, країни, – то світ зміниться.
Щодня ми мотивуємо себе зробити трошки більше, для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав тебе і мене, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим, красивішим – а разом з ним і ми.
Театр – мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово є формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації – не тільки як актОр, але і як Актор. Бо ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси чи втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр – це вільне мистецтво, яке творять вільні люди.
Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні, театр – це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим – те, як вони впливають одне на одного.
