Вадим Головко

Танцювальні майданчики у міських парках – свідки багатьох історичних подій. Тут знайомилися, закохувалися, освідчувалися у коханні, траплялися і непорозуміння, навіть бійки… В кожне десятиліття (від 20-х до 80-х років минулого, XX століття) танцювальні майданчики були місцем зустрічей і прощань. У виставі показані історії людей, що відвідували їх в різні роки… Сценічна оповідь ведеться мовою пластики і музики, без жодного слова. Але вистава «Про кохання… без слів» – не балет і не пантоміма, а виразна музично-пластична вистава, в якій за допомогою театральних засобів передаються зміна епох, атмосфера часу, долі, характери людей. І звучать зі сцени популярні пісні та мелодії минулих десятиліть, які нагадають багатьом глядачам їхню юність, а молодим глядачам подарують щасливу можливість відчути подих юності колишніх поколінь.

«За двома зайцями» – одна з найпопулярніших українських класичних комедій. На нашій сцені – це вистава-довгожителька, яка відзначила не один знаменний ювілей. Історія кохання Проні Прокопівни, її шалений роман з київським цирульником Свиридом Петровичем Голохвостим нікого не залишить байдужим, адже кожна людина мріє про щастя, бажає великого і чистого кохання… Тож, можна зрозуміти в її мріях та сподіваннях і Проню Прокопівну, вихованку пансіону шляхетних панянок. До того ж, в цій «веселогрі» є урок для кожного, не лише для Голохвостого, котрий, бажаючи вибратися із злиднів та збагатіти, почав залицятися до Проні Прокопівни, але не міг обминути своєю ласкою і красунечку Галю, дочку Лимарихи… Як каже народне прислів’я? – «За двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш». Талановитий акторський ансамбль, прекрасна музика, забарвлені національним колоритом танці та пісні, виконані артистами у супроводі оркестру, котрий є активним учасником сценічної дії, загальна святкова атмосфера видовища – все це визначає успіх вистави у численної глядацької аудиторії. Перші виконавці ролей у виставі, яку поставив режисер Володимир Туманов в 1988 році, – це Галина Кобзар-Слободюк (Проня Прокопівна), Василь Яковець (Сірко), Світлана Гужва (Лимариха), Анатолій Фоменко та Михайло Пуровець (виконавці ролі Свирида Петровича Голохвостого), Марія Пивоварова (Сірчиха), Тетяна Глущенко (Химка) та інші. З часом заслужена артистка України Галина Кобзар-Слободюк передала естафету актрисі Ірині Бесараб.

Міф про принцесу Турандот мандрує світом у часі та просторі… У XVIII столітті італійський поет і драматург Карло Гоцці написав для театру трагікомічну казку «Турандот, принцеса Китайська». В ній красуня-принцеса «бореться» з усіма чоловіками, котрі вперто домагаються її руки й серця, пропонуючи їм розгадати три загадки. Не розгадаєш – буде тобі відрубано голову. Аж ось з’явився якийсь нікому невідомий Принц… Тепер розгадувати загадки доведеться самій Турандот. Хто переможе цього разу? Пропонуючи свою версію відомого сюжету, театр запрошує глядачів разом розгадати «загадки принцеси Турандот», навколо якої відбувається стільки надзвичайних, дивовижних подій.

Хто ж не знає казки данського письменника та поета  Ганса Крістіана Андресена про крихітну дівчинку зростом не більше дюйму, котра народилася з квітки – Дюймовочку?!  З покоління в покоління старші люди розповідали цю казку своїм дітям та онукам. Вистава «Дюймовочка» створена за мотивами відомої всьому світу казки. Але  в сюжеті її з‘явилися нові події, неймовірні, дивовижні  пригоди, котрі очікували на крихітку Дюймовочку з моменту її появи на світ. Навколишній світ  такий цікавий, багатокольоровий, в ньому стільки несподіванок, стільки відбувається всього! Гайда в мандрівку цим світом разом з Дюймовочкою! Разом з дівчинкою глядачі – і маленькі, і вже дорослі  –  дізнаються про дуже важливі речі в житті. Зрозуміють, врешті-решт,  зміст давньої приказки: «Найголовніше в житті  – не багатство, а дружба та братство». Треба тільки самому бути щирим і допомагати іншим.

Гірський край – дивовижний, незбагненний світ. І гуцули – особливий народ, плем’я, в якому панують свої закони, які відчувають по-особливому навколишній світ… Дух предків – в них, в глибинах душі. Треба лише відчути цю споконвічну єдність з предками… Адже ми всі – продовження наших предків. Ми спокутуємо їхні гріхи. У цьому музично-пластичному дійстві з безліччю метафоричних сцен, образів-символів йдеться про автентичність і спадковість поколінь, про історичні витоки народу. В центрі сценічної оповіді, звичайно ж, історія кохання Івана та Марічки… Пронизливо трагічна. Фатальна, в якій поєднались кохання і ворожнеча роду людського. Вистава йде у форматі творчої майстерні «Глядач на сцені»

Кожен любить, як вміє! Вона його любила! Вона – Таня. Він – Сергій. Вона – його учениця. Дика, пристрасна, справжня. Ні, це – не “Лоліта”, і не шукайте тут аналогій. «Вона його любила» – гостріше, жорсткіше і… смішніше! Де все відбувається? Тут. В Одесі, в Україні, на Землі – поруч з вами… Тут є Славік – мажор, якому бракує адреналіну в житті. Є мама Сергія, котра понад усе мріє оженити сина! Є французький бульдог – Джон Сноу! А батько Тані не може жити без алкоголю і чекає на Костю, якого ось-ось випустять із в’язниці… Ні, ні, це не “чєрнуха”, як декому може здатися. Це «висока історія» непростих стосунків. Головне – не бути ханжою. Герої діють швидко, говорять прямо, мріють пристрасно. А! Є ще Костя. Костя любить Таню. А вона? А вона його любила! Але своєю любов’ю. Кожен любить, як вміє… Це історія про шалені почуття, про безглузде парі, яке призводить до майже античної трагедії, історія про нас, про вас… А ще буде смішно, дуже… Кажуть, всі пісні про любов. Ця пісня – точно. Актори Одеського українського театру та київський режисер Стас Жирков спілкуються з глядачами сучасною мовою. Вистава йде у форматі творчої майстерні «Глядач на сцені»

Професор Преображенський, який займався питаннями збереження молодості й водночас мріяв поліпшити людську расу, відчувши себе спроможним на експеремент, із науковою метою пересадив безпритульному псу людські залози та гіпофіз мозку, намаагаючись перетворити собаку на людину. Але зухвалий експеримент мав непрогнозовані й трагікомічні результати. Поліграф Поліграфович Шаріков, а саме так назвали новостворену істоту, починає все більше нагадувати чоловіка, органи якого йому пересадили (донора) — п’яницю Клима Чугункіна, і починає руйнувати затишний і гармонійний світ професора і його близьких. Саме тому лікар вирішує повернути пацієнта до його початкового стану. А чи вдасться це йому, дізнайтеся безпосередньо на виставі! В інсценуванні, окрім знаних метафор та алегорій, з’являються ремінісценції на інші твори Михайла Булгакова («Фатальні яйця» та «Морфій»), та прозорі алюзії на наше сьогодення. Цитати, які давно вже стали афоризмами, отримають нове звучання. Адже відоме в 20-х роках минулого століття листування Енгельса з Каутським, яке в повісті Швондер порадив почитати Шарікову, мало хто з сучасників осилив, тому режисер й авторка інсценування апелюють до впізнаваних сучасних реалей – листування сьогоднішніх політичних діячів. У виставі також актуалізовані соціально-політичні й морально-філософські проблеми: ставлення до революційних перетворень, до влади, проблеми відповідальності людини за свої дії і вчинки, особливо щодо брутального втручання в закони природи. Нове звучання отримали питання відповідальності інтелігенції перед своєю країною, «внутрішня еміграція» творців, загострене почуття власної гідності, прагнення понад усе бути вільною людиною, сміливе викриття вад державної системи, протест проти абсурдного соціального устрою, проти насильства.

Звісно, одруження для кожної людини – неповторна подія. Але в усі часи  весільний сюжет вибудовувався майже однаково. Микола Гоголь написав на тему одруження комедію, в якій трапляється чимало дивовижних, навіть чудернацьких, подій. …Агафія Тихонівна  палко мріє про весілля, про судженого: щоб був він найгарніший, найрозумніший і… – можна продовжувати і продовжувати – най-най-най… От і з’являються в її уяві женихи. Один за одним. Кожен – в сорочці, що вона заздалегідь для весілля приготувала, з такими  неймовірно гарними словами освідчення в коханні. Кого ж з них їй обрати? Хто з них найкращий? А, може, метка сваха Фекла ще не всіх їй показала?! А раптом вибереш якогось диявола в женихівській подобі… Ото біда буде! Все це є в комедії Миколи Гоголя. І є у виставі режисера Івана Уривського, котрий створив за мотивами класичної п’єси надзвичайну виставу, сповнену глибинної народної мудрості, метафористичну, образну, що вражає і хвилює, і спонукає до роздумів.

«Фантоми» –  сучасна трагікомедія про сьогодення. Однак ця історія могла трапитися будь-коли в минулому, ба навіть у майбутньому. Місце дії – «на дні» – у трамвайному депо, де в старому іржавому вагончику живуть сторожі, які хоч і отримують мізерну зарплату, але не перенапружуються на роботі. Споживацтво й безвідповідальність – їхні боги. Гідність і повага – незнайомі поняття. Основна їхня розвага – відвідини Ольги, дружини колишнього колеги, який загинув під колесами трамвая. Свідомість Ольги відмовляється фіксувати смерть чоловіка і створює іншу реальність, де вбачає в кожному чоловіку, який вдягає окуляри, свого коханого, цим і скористалися хлопці. Чи можна жити після нестерпної втрати? А чи варто? Чи потрапляє блискавка в одне й те ж місце двічі?  А чи може боліти те, чого вже немає? Вистава пронизана нестерпним болем самотньої молодої жінки, яка втратила сенс життя, але її сильний організм опирається – жінка випадає з реальності, її мозок живе в минулому, коли вона ще могла щось відчувати. Сміх – ключ до нашого найпотаємнішого. Саме завдяки комічним ситуаціям моторошну історію дивитися значно легше. Тим більше, що  розказано її занадто прямолінійно. Проте перегляд нагадує забуті відчуття катання на гойдалці з великою амплітудою, коли тебе різко кидає згори вниз: кілька разів після сміху до сліз вас огорне відчуття повної безнадії й усвідомлення жаху і бридкості ситуації. «Є на світі таке трамвайне депо, «Північне» називається. Куди цілий день раз по раз вповзають трамваї з татуюваннями на бортах. Повільно роблять коло по кільцю й завмирають перед виїздом. Вагоновожата відчиняє наполовину передні двері, виходить і забігає на кілька секунд до диспетчера. Потім знову займає своє місце, і трамвай їде далі. За своїм маршрутом, за своїм шляхом, за своїми рейками. Слідом приходить інший трамвай – і все повторюється… Рутина, загалом. Є в цьому депо і своє кладовище. Туди звозять мертві вагони, з яких потім знімають більш-менш придатні деталі. Ніби органи для трансплантації. А те, що не цікавить трамвайників, повільно розкладається від дощу й часу. Гниє, іржавіє, занепадає, руйнується… Режисерка: «У кожного з нас є такі фантоми любові з минулого, які так чи інакше впливають на наші рішення, судження, взагалі на наше життя. Людини, в силу різних обставин, уже давно нема поруч з нами, але ми продовжуємо орієнтуватися на неї, ведемо внутрішні діалоги, страждаємо. Не вміємо позбуватися «знайомого голосу в середині нас», не знаємо як далі жити…»

Сюжет п’єси – неймовірний, парадоксальний, на межі фарсу та високої поезії: це – історія фанатичного кохання і фатальних ревнощів. Бруно, великий мрійник-дивак, місцевий поет, який всім у селищі, на замовлення, пише любовні листи, надто кохає свою дружину Стеллу. Стелла також кохає його. Але – от біда! – Бруно вкрай замучили ревнощі… Хоча підстав для них він не має. Дитинство в людях так просто, безслідно не зникає, воно іноді надто зухвало входить у доросле життя – і солідна людина перетворюється на вередливу дитину з усіма її примхами, комплексами, мареннями. Так сталося з головним героєм цієї «казки про кохання та ревнощі», адресованої дорослому глядачеві. Режисер Іван Уривський в своєму «Прекрасному рогоносці» намагається відчути і зрозуміти героїв фарсу, написаного в 1921 році Фернаном Кроммелінком, через «казковий» світ – світ, в якому живуть герої Ф. Кроммелінка, світ казок Ґ. К. Андерсена, казок інших міфотворців, у полоні яких ми залишаємось назавжди, скільки б років нам не було. П’єса дає величезний простір для фантазії, для режисерських рішень та акторських пошуків. Іван Уривський знайшов до неї свій ключ: крізь призму дитячих снів та марень головних персонажів сюжету – Бруно, Стелли, друга їхнього дитинства Петрюса, а також Естрюго та Корнелії. Порівняно з багатонаселеною п’єсою Ф. Кроммелінка, коло дійових осіб звужене. Глядач знайде цьому пояснення, коли подивиться виставу: виставу-новелу про властивості фатальної пристрасті, котра не знає віку, існує в усі часи, здатна перетворити навіть прекрасну людину на потворного перевертня.

Аеровокзал живе своїм звичним життям… Тут завжди багатолюддя. Літаки прилітають і відлітають. Працівники митниці, стюардеси, інші працівники аеропорту зосереджено виконують свою роботу. У кожного пасажира, що очікує свого авіарейсу своя історія, свої турботи. Тут, в аеровокзалі, дивовижним чином переплітаються поезія і проза життя… Плине життя, показане засобами танцю. Об’єднує всіх чуттєвий, емоційний, виразний танець – танго. В ньому сконцентроване життя, долі… зустрічі й прощання, кохання й біль від непорозуміння, втрати, надії й сподівання.

Повість «Кайдашева сім’я» була написана у 1879 році. Стільки часу минуло відтоді, а що змінилося?! Отже, жили-були Кайдаші – велика родина: Омелько Кайдаш, його дружина, сини, невістки…  Поруч з ними – їхні сусіди, куми, що святкували разом з ними весілля, родини і таке інше. Було в їхньому житті все, як зазвичай буває у людей: свої радості, клопоти, сварки й примирення. Турбували їх вічні проблеми, пов’язані з поколіннями, – «батьки і діти». Також вічні повсякденні проблеми життя, коли стикаються «моє» і «спільне». Комічні ситуації в цій сімейній хроніці межують з драматичними подіями. Щоправда, суперечки в родині Кайдашів, такі смішні, дріб’язкові й дуже нагадують декого з нас, сьогоднішніх, в наших складних родинних взаєминах, в стосунках із сусідами, та й на ширшому рівні, так би мовити, в загальнодержавних масштабах, у нашому суспільному житті.