Тамара Ґорґішелі

Інтриги, подвійні ігри, маніпуляції, небезпечні зв’язки – основа реальності та життя французької аристократії в дореволюційний період. П’єса вимальовує картину етичних огріхів аристократії, які призвели до руйнування вищих віх суспільства і відповідно до падіння монархії. Оскільки життя титулованого дворянства за часів «ancien regime», тобто старого режиму, було надзвичайно штучним, «подвійним», Театр Курбаса пропонує подивитись на «Небезпечні зв’язки» як на гру у грі, де змодельовано хаотичний і непевний час революції, проглядається «зсув реальностей». Її провадять актори у в’язниці, очікуючи на страту... Головні інтриганти Маркіза де Мертей та Віконт де Вальмон колишні коханці, розумні та лицемірні, для яких життя це гра та задоволення від споглядання за нею. Заради помсти та насолоди вони готові руйнувати долі інших людей, «будь-що чи будь-кого принести в жертву». Чим завершаться ці небезпечні зв’язки? Над ким буде перемога?

… На сцені – вистава-притча про людські пристасті, вірність, зраду, фанатизм, ланцюг іпостасей людського духу, кожна ланка якого – самооцінка сама по собі, а разом вони утворюють багатошаровий поліфонічний твір… Іконографія Лесі Українки не відповідає всім прийнятим канонам: вона створює композицію крупних планів, максимально наближуючи Юду до глядача, лишаючи його з нами віч-на –віч. Так само вона робить і з Хусою та його оточенням. Лише Йоганна проходить десь краєчком. Як тінь, як зламана саронська лілея. Від улесливості Хуси, через решту героїв зрада проходить всі ступені та прояви, аж до прямого акту продажу вчителя… Катерина Сліпченко, «Кіно-Театр»

«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім’я власної загибелі, тому що він іде через міст» Фрідріх Ніцше. Проект «Геть від Заратустри» – спроба драматурга Кліма та режисера Володимира Кучинського театральними засобами осмислити кризу українського суспільства, пропустивши свої думки крізь призму одного з найвідоміших європейських філософських творів «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше.

«АМНЕЗІЯ, тому що я ділив з тобою свої дні та ночі, але розповідав собі іншу історію… АМНЕЗІЯ, тому що я відчував непереборне почуття до тебе, але більше говорив про свої маленькі імпульси… АМНЕЗІЯ, тому що в глибині душі я був вірний, але скоріше б порвав собі горлянку, аніж визнав би це… Чоловіків характеризує те, що вони відмовляються від власної долі. Вони віддають перевагу свободі. Але що таке свобода, якщо вона ні до чого не веде? Чоловіки більше вигадують свободу, ніж користаються з неї… Моя АМНЕЗІЯ – це брехня для того, щоб повернутися і віднайти тебе». (Е.-Е. Шмітт) «ТЕАТР – це кожного разу інша історія. Навіть, якщо історія та сама. Вона викликає імпровізацію, аби залишатися живою. ІМПРОВІЗАЦІЯ у цьому випадку – це і намагання максимально розімкнути структуру, рамки сюжету. Це жива історія не лише персонажів, але й її творців: акторів, режисера, автора. Це історія, розвиток якої передбачити не можливо…» (Н. Сняданко)

В одному із найвідоміших діалогів Григорія Сковороди мавпа Пишек і лелека Еродій розмислюють про вдячність як запоруку життєвої радості і внутрішнього спокою людини. У виставі філософські тексти переплітаються з образами картин Босха, що присутні у костюмах і проекціях. Це одна із візуально найкрасивіших вистав театру, що має давню історію, адже перша редакція «Благодарного Еродія» з’явилася в театрі ще у 1993 році і стала одією із знакових у новітній історії українського театру.

Сюжет «Дванадцятої ночі» Шекспіра постає тут в інтерпретації сучасного драматурга КЛІМа. Це комедійна історія про мандрівних акторів, які вирішують поставити п’єсу «Дванадцята ніч». Гра акторів тісно переплітається з їхніми особистими історіями і вже важко зрозуміти де межа між зображуваними герцом, герцогинею, слугами, блазнями і акторами, які їх грають та навіть акторами-курбасівцями, які приміряючи на себе костюми мандрівної трупи говорять про особистий досвід роботи в театрі.

Письменник і філософ, учасник Французької революції Маркіз де Сад скандально відомий своїми нігілістичними поглядами на мораль та сексуальними зв’язками із застосуванням насилля. Значну частину життя провів у в’язницях (зокрема, за звинуваченням у содомії). Саме його прізвище дало назву поняттю садизм. Та у виставі фігурує не маркіз, а маркіза – Рене де Сад, яка впродовж дев’ятнадцяти років домагалась звільнення свого чоловіка з тюрем і за цей час, переглядаючи усталені поняття доброчесності, святості, пороку, здійснила непростий шлях до себе. Змагаючись із впливом оточення вона шукає власне ставлення до ідей Маркіза де Сада. Чи справді жорстокість є невід’ємною частиною природи людини, а темні бажання керують її вчинками? Чи можна прийняти твердження, що гріх та надмірність ведуть до очищення і звільнення?

Класичний текст Лесі Українки це драматична історія кохання лісової Мавки і людського хлопця Лукаша. В режисерській інтерпретації Андрія Приходька «Лісова пісня» стає історією на однієї жінки, а цілої нації. У трьох діях вистави постають різні періоди української історії: від початку ХХ століття (що став рубежем, останнім спалахом української національної традиції та ідентичності, яка виражалася в побуті, одязі, піснях, традиціях) до радянських часів і сучасності, яка несе гіркий спадок минулого. Від часу прем’єри у 2011 році «Лісову пісню» називають однією з найкращих український вистав останнього десятиліття. Драматична історія, що стосується і торкає кожного, незмінно зворушує і надихає глядачів, а віртуозне виконання автентичних українських пісень щоразу викликає захоплення.