Станіслав Жирков

Глядачеві запропоновано здійснити подорож крізь час та стати безпосереднім свідком подій початку 1930-х років. Дія вистави-квесту відбувається не на сцені, цього разу ігровим майданчиком стає усе приміщення театру. Всім, хто завітає до нас, буде запропонована мандрівка різними локаціями, де розігруватиметься той чи інший епізод вистави. В окремі моменти глядачі ставатимуть безпосередніми учасниками дії… «Сьогодні голодомор усвідомлюється як національна трагедія, пережита у ХХ столітті. Проте остаточного розуміння того, чому було можливим цілеспрямоване винищення мільйонів, не зважаючи на сотні наукових досліджень, і до тепер немає. Адже загальноприйнята політична відповідь на це питання не відміняє етичної, і це при тому, що для більшості ж з тих, хто пережив голод і втратив тоді близьких, моральна відповідальність злочинців затьмарюється особистою бідою» (Ганна Веселовська).

У новій виставі від автора «Сімейного альбому» італійського режисера Маттео Спіацці ми потрапимо у минуле, щоб пережити його знову від початку 1970-х і до першої незалежної революції. Герої вистави занурені у кругообіг звітів та паперів, в той час як за вікном змінюється час, мода, державні секретарі, час від часу вносячи свої корективи у долі «маленьких» людей. Хтось чекає на премію, хтось збирає на новий сервіз чи норкову шапку, а хтось на поїздку на море усією родиною. І так минають десятиліття. Коли вже ніхто і не пам’ятає, як вставляти касету у магнітофон і що таке «фарца». Їхній світ помістився в коробку-кабінет з друкованими машинками, теками та портретами тих, кого не можна називати вголос. Вони отримують підвищення, закохуються, одружуються, виходять на пенсію та помирають, так і не зрозумівши, було це життя, чи лише його окремі моменти. Рапсодія – це музичні фантазії на народні теми без слів. Хоча тут ви не почуєте ані народних мелодій, ані патетичних творів. Герої вистави схожі на нас з вами, наших бабусь, батьків та незнайомців зі старих фотографій. В масках комедії дель арте. Як завжди, без жодного слова. Ми не знаємо, чи прийдете ви на нашу виставу самі або з друзями, з коханою людиною або всією родиною, але точно знаємо, що в цей день у вашому житті з’явиться ще більше моментів, про які приємно буде згадати. Виставу створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні.

Уявіть: ваша дружина влітає до домівки, бере гроші, щоб розрахуватися з таксистом (хоча має власне авто), а потім розповідає, як подарувала геть усе ваше майно одному дуже милому молодику. Чи можливо таке? Подивившись «Альбатросів», ви зрозумієте, що можливо. Або ж одного разу ви повертаєтесь з шикарних і найнезвичніших похорон свого найкращого друга додому із дружиною, а потім виявляється, що померлий (нехай земля йому буде пухом) і не друг зовсім, та й дружина вже і не кохана… Чи все ж кохана? А потім… У цій виставі шість карколомних історій, що смішать, зводять з розуму і надихають жити. Жити щодня на повну. Причин тому багато. Одна з них біологічна: головним героям «Альбатросів» вже добряче за шістдесят, сімдесят чи вісімдесят. А вони кохають, ревнують, втрачають і знаходять, як першокурсники. Відсутній смак життя чи почуття гумору через вік? Це не про наших «Альбатросів» – виставу для усіх, хто цінує життя і вміє радіти. У головних ролях – золотий склад Театру на лівому березі.

Забуті, нікому непотрібні живуть собі десь у покинутому чорнобильському селі чудернацька баба Пріся, хвороблива мати і придуркуватий син. Був ще тато, але його вже давно немає, одного разу він нишком зібрав найнеобхідніші речі – свої документи і всі гроші – і зник у невідомому напрямку… Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя, де картопля – делікатес, а «згущьонка» – просто фантастика! «Чому ми живемо в зоні, а інші люди живуть там – «не в зоні»?

А ви знаєте, як чистити криницю? Треба взяти драбину, лопатку, відро та залізну щітку, а потім треба вичерпати усю воду… Хоча навіщо це знати – вода ж є у крані… Чому тоді Олександр щоночі бачить покійного батька і цю криницю на подвір'ї? Чому батько завжди говорить тільки про криницю і ніколи про те, чи любив він сина? Але хіба це зараз важливо, чи хтось когось любив? Тим паче, коли сестри Олександра хочуть продати хату. І не буде вже ні місця, де пам'ятаєш себе ще маленьким, ні криниці, яку знову треба чистити… Близькі йдуть і лишається порожнеча… Була сім'я – і де вони тепер? І хто цей Альберт, який чомусь думає, що може допомогти? Якось треба жити далі – треба ж комусь чистити криницю… …Може, саме цієї ночі Олександр нарешті не буде кричати уві сні: «Тату, ти мене любив?»

У цей непростий для нашої країни час особливо важливою місією є примирення – і не лише непримиренних світоглядів сучасних громадян, але, передовсім, загоєння давніх ран, які лежать в основі будь-якого конфлікту. Саме тому два успішні колективи – столичний театр «Золоті ворота» та Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка – вирішили об'єднати свої зусилля для роботи над виставою за п'єсою популярного молодого українського драматурга, який живе між Львовом та Берліном, Павла Ар'є. В основі сюжету драми «Слава героям» лежить сучасна історія двох ветеранів – УПА та Великої вітчизняної війни, – яких доля зводить в одній лікарняній палаті… Копродукція Театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка

Ця вистава сплетена з реальних історій людей нині живих та вже давно померлих. Листи, протоколи, записи щоденників – ось документальна основа вистави. Це спроба зрозуміти, що являє собою війна. Чи є місце людяності, любові та співчуттю у великому горі? В який момент одні розумні істоти перестають вважати інших людьми? Які наслідки має безкарність? «Кожен буде відповідати за своє бажання розпочати нову війну. Кожен день нам нагадують, що ми ще нічого не знаємо. Кожну хвилину всі дорослі цього світу відповідають за все. Всі дорослі цього світу вирішують, як правильно вбивати, ґвалтувати, приймати наркотики, давати хабарі, не народжувати дітей і розпочинати нові війни. Кожен день всі дорослі цього світу роблять все, щоб наше покоління було останнім на цій землі, щоб не залишилось ані повітря, ані води. Кожен день ви нагадуєте нам, що ми ще малі, що ми ще нічого не знаємо і не розуміємо, що нічого не вміємо і не хочемо. Кожен день ви ображаєте нас своєю всесвітньою байдужістю! Все це кожен день робите ви, ті хто думає, що фіналу немає, але кожні 5, 10, 15, 20, 50 років ми знов говоримо те саме: іде війна. І кожному з вас за це ми хочемо сказати…..» В рамках проекту OPEN_MIND_СТУДЕНТ, який дає можливість студентам творчих вишів спробувати свої сили на професійній сцені.

Актуальна п'єса німецького драматурга Серґія Ґьоснера «Каліки» буквально за кілька років здобула популярність у Німеччині. Стас Жирков, художній керівник театру, запропонує свою версію цього тексту. Це історія про двох хлопців, які заприятелювали… у реабілітаційній клініці. Обоє вони за нашими сумнівними стандартами «каліки». Налаштувалися на невеселі скорботні історії? Запаслися хустинками, аби витирати сльози? Даремно! Це історія передусім про підлітків, а не про їхні хвороби. Розповідь про двох крутих пацанів, які звісно ж бачать себе дорослими… А про що ж іще можуть розмовляти двоє дорослих хлопців, як не про дівчат та про майбутнє, у якому не буде клініки… А навіть якщо залишиться клініка, так що тепер не жити? Не закохуватися? Не думати про майбутнє? Не жартувати і не дружити, навіть якщо лікарі не говорять нічого обнадійливого… Зрештою, завжди варто пам'ятати: безглуздо марнувати життя, намагаючись змінити те, що не в змозі. Краще витратити ці зусилля, аби зробити когось щасливим. Бодай на мить. Дуже скоро двоє героїв Ікар та його друг Френсіс відкриють для себе саме цю просту істину…

Володя, Ігор, Інга і Валерія. Хтось відсвяткує День народження. Хтось навчиться палити. Хтось дізнається головну таємницю. Хтось буде говорити про Гипербореїв. До речі, знаєте, хто це? Дивіться нижче. Хтось розповість про зраду. Хтось, мінімум, тричі отримає по обличчю. Хтось вивчить 13 перших правил баскетболу, сформульованих Джеймсом Нейсмітом. Хтось буде цілуватися. Хтось буде танцювати. Хтось кине торт на підлогу. Хтось буде сміятися до сліз. Хтось скаже останні слова. Хтось загине. Ми всі носимо маски. Ми щасливі в момент найсильнішого горя. Ця вистава створена за п’єсою відомого білоруського драматурга Дмитра Богославського “13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом”, яка була написана у 2018 році. Для Стаса Жиркова це вже третя п’єса Богославського, із якою він працює (за матеріалом Дмитра режисером вже поставлені вистави “Любов людей” та “Тату, ти мене любив?”). Хто такі гипербореї? Це народ однойменної легендарної країни, про яку ми дізнаємося з Давньогрецької міфології. Це, рахуйте, та сама Атлантида, чі то острів, чи то материк, що затонув і всі запитуються, де саме. Варіантів безліч – від Гренландії до (увага!) України. На користь української версії виступають наступні факти: «Гіперборея» фактично перекладається, як «за Бореєм», стародавні греки вважали місцем перебування Борея древню Фракію, Гугл вам в поміч. Власне, за Фракією і знаходиться територія сучасної України. В Гіпербореї люди живуть тисячу років, всі багаті і ні в чому не знають нестачі. Смерть там настає не від старості і хвороб, а від пересичення благами життя. В цій щасливій країні живуть суперлюди. Цікаво, а що вони відчувають? Чи ця опція доступна лише простим, звичайним, які взагалі не супер і у яких завжди щось болить та стається. Може нам на хвилинку зробити це – повірити в красиву, глибоку, сильну історію? Треба спробувати.

Вони питимуть віскі та з’ясовуватимуть стосунки, гумор спогадів захлисне їх з головою, але вони змагатимуться у тому, чия доля найбільше зламана. Барбара - улюблена донька батька, ідеальна жінка, котру чоловік кидає заради студентки, а дитина вимінює на наркотики. Айві – та, хто знаходить свій спокій лише в обіймах свого ж кузена, так само наляканого світом, як і вона. Керен - мрійниця, яка живе за правилами глянцевого журналу. Щоб її світ залишався таким же ідеальним, вона навіть готова вдавати, що не помічає, як їй зраджує коханий. Як сильно людина може заплутати вузол власного життя, заради того, щоб віднайти своє щастя?

Ми всі, чи майже всі, пройшли через звичайну школу та її «посвяту» – в закоханих, принижених, рицарів, покидьків, героїв, жертв, самогубців. Хтось відвідує усі зустрічі однокласників, а когось пересмикує тільки при згадці про «мій рідний клас». «Клас» – це фантазія команди вистави. Акторів, режисера, драматурга Павла Ар`є на тему школи, булінгу, еміграції, вчителів, учнів і, звісно ж, нашої країни. Кожен день – урок. Кожен урок – день. Документальні тексти, особисті історії акторів, історичні факти. Якщо ви думаєте, що це вистава про школу, то це зовсім не так, тому що ця вистава про нашу країну тут і зараз.

Максим Голенко – відомий український режисер, чиї вистави схожі на голлівудський бойовик зі справжнім екшеном та епатажем. «Ерендіра не хоче вмирати» – політична сатира, що сповнена краси, чесності та драйву з дрібкою українського вогню! Як змінюються людські цінності, коли опиняються за межами країн першого світу? Журналіст, збираючи матеріал для репортажу, натикається на історію 14-річної Ерендіри та її бабці, за сумісництвом відомої вдови контрабандиста. Їхній будинок знищила пожежа. І найкращим виходом з ситуації, як вирішує бабуся, буде продати цноту власної онучки. Двісті двадцять песо і тушонка – ось її ціна. Бабця планує розпоряджатись честю онуки, допоки та не розрахується з боргом, проте, схоже, що сума погашення, обіцяє дівчинці довічне рабство. У виставі хитро переплітаються карнавальність з політсатирою, раціональне з ірраціональним, а гротеск з реальністю. Тоді стає важко повірити, що десь у світі це все ще може бути дійсністю… Максим Голенко, режисер: «Я завжди отримую задоволення, коли історія, яку беру до постановки потрапляє в глядача, коли він розуміє, що це про нього, про тут і зараз. Переживає все разом з героями. Я хочу створити виставу максимально драйвову та жорстку за своєю думкою. Глядача має розривати на шматки, щоб він не розумів куди подітись – сміятись чи плакати, чи тікати з глядацької зали».

Помирає мати. Два брати – Антон і Толік збираються разом у домі дитинства, щоб вирішити, що робити далі. А за вікном – літо. А за вікном – війна. А за вікном – річка і міст. За вікном – дитинство і батько, якого вони майже не знали. За вікном – поля, які чомусь горять. За вікном – світ, але вже без мами. А мама нагорі. І купа спогадів, бо знайшли старий дипломат, а там – купа фотографій старих і прекрасних. Вони на них щасливі і живі. Тільки но переїхали у свій дім… Міст зруйнували. Весь світ залишився «десь там». … Брати сміються, плачуть, згадують, приймають гостей. Різних. І ви заходьте – поговоримо про перемир’я. Хлібне. Відомий український письменник Сергій Жадан написав неймовірний текст про наше сьогодення, про те, ким ми є, про нас з вами. «Ну і як вибиратись? Не знаю. Горить усе. Перемир’я. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи. Дім, у якому тобі так добре велося, дім, за яким ти доглядала, про який дбала, який ти називала своїм, дім, що без тебе втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на лютневому холоді. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи. Дім, у якому тобі так добре велося, дім, за яким ти доглядала, про який дбала, який ти називала своїм, дім, що без тебе втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на лютневому холоді».

Це проймаюча історія про двох дівчат на ім'я Наташа. Одна з них живе в дитбудинку, інша – в хорошій забезпеченій сім'ї. Вони такі різні, але такі схожі у своїй простій і зрозумілій мрії. Мрії про велике і справжнє кохання. У кожного з нас є мрія і кожен з нас йде до неї різними шляхами. Йде до кінця, до болю в серці, до сміху, що розриває легені, до сліз крізь регіт, до страху в очах.

Кохання може наздогнати у будь-якму віці, будь-кого, будь-де. Навіть якщо їй усього 16, а Він її учитель. Недопустима вільність чи справжнє почуття? Ми маємо свою відповідь. «його полонила молода дівчинка, що на його очах з дівчинки перетворюється на молоду жінку. Чи існує для дорослого чоловіка щось більш привабливе, аніж спостерігати цей розквіт дівчачої душі». Історія кохання як пригодницький роман: з несподіваним фіналом і відкритою навстіж прірвою людської душі. Стас Жирков про виставу: «Для мене цей текст – справжня знахідка української літератури. Те, про що мало знають, але саме таке потрібно нам зараз. Звісно вистава – це наш особистий погляд на цей текст, тому що театр – окремий вид мистецтва і він не має обслуговувати літературу. Фантастичні образи і характери надзвичайно талановитих акторів: В’ячеслава Довженка, Катерини Вайвали, Катерини Шенфельд, Катерини Рубашкіної, Максима Максимюка, Алли Сергійко. У нас виникла справжня вибухова суміш з гумору, кохання, пристрасті і любовного страждання»» Інсценізація Павла Ар’є твору «Дівчина з ведмедиком» українського письменника Віктора Домонтовича. Життєва історія автора, як і героя роману, має безліч таємниць і білих плям. Він був розвідником і націоналістом. Бунтарем і слугою закону. Він вважав себе киянином, хоч народився в Одесі, а значну частину життя провів у Німеччині. Зі своєю власною коханою він одружився лише у 62, хоч полюбив її ще в юності.