Станіслав Жирков

Максим Голенко – відомий український режисер, чиї вистави схожі на голлівудський бойовик зі справжнім екшеном та епатажем. «Ерендіра не хоче вмирати» – політична сатира, що сповнена краси, чесності та драйву з дрібкою українського вогню! Як змінюються людські цінності, коли опиняються за межами країн першого світу? Журналіст, збираючи матеріал для репортажу, натикається на історію 14-річної Ерендіри та її бабці, за сумісництвом відомої вдови контрабандиста. Їхній будинок знищила пожежа. І найкращим виходом з ситуації, як вирішує бабуся, буде продати цноту власної онучки. Двісті двадцять песо і тушонка – ось її ціна. Бабця планує розпоряджатись честю онуки, допоки та не розрахується з боргом, проте, схоже, що сума погашення, обіцяє дівчинці довічне рабство. У виставі хитро переплітаються карнавальність з політсатирою, раціональне з ірраціональним, а гротеск з реальністю. Тоді стає важко повірити, що десь у світі це все ще може бути дійсністю… Максим Голенко, режисер: «Я завжди отримую задоволення, коли історія, яку беру до постановки потрапляє в глядача, коли він розуміє, що це про нього, про тут і зараз. Переживає все разом з героями. Я хочу створити виставу максимально драйвову та жорстку за своєю думкою. Глядача має розривати на шматки, щоб він не розумів куди подітись – сміятись чи плакати, чи тікати з глядацької зали».

Уявіть: ваша дружина влітає до домівки, бере гроші, щоб розрахуватися з таксистом (хоча має власне авто), а потім розповідає, як подарувала геть усе ваше майно одному дуже милому молодику. Чи можливо таке? Подивившись «Альбатросів», ви зрозумієте, що можливо. Або ж одного разу ви повертаєтесь з шикарних і найнезвичніших похорон свого найкращого друга додому із дружиною, а потім виявляється, що померлий (нехай земля йому буде пухом) і не друг зовсім, та й дружина вже і не кохана… Чи все ж кохана? А потім… У цій виставі шість карколомних історій, що смішать, зводять з розуму і надихають жити. Жити щодня на повну. Причин тому багато. Одна з них біологічна: головним героям «Альбатросів» вже добряче за шістдесят, сімдесят чи вісімдесят. А вони кохають, ревнують, втрачають і знаходять, як першокурсники. Відсутній смак життя чи почуття гумору через вік? Це не про наших «Альбатросів» – виставу для усіх, хто цінує життя і вміє радіти. У головних ролях – золотий склад Театру на лівому березі.

Володя, Ігор, Інга і Валерія. Хтось відсвяткує День народження. Хтось навчиться палити. Хтось дізнається головну таємницю. Хтось буде говорити про Гипербореїв. До речі, знаєте, хто це? Дивіться нижче. Хтось розповість про зраду. Хтось, мінімум, тричі отримає по обличчю. Хтось вивчить 13 перших правил баскетболу, сформульованих Джеймсом Нейсмітом. Хтось буде цілуватися. Хтось буде танцювати. Хтось кине торт на підлогу. Хтось буде сміятися до сліз. Хтось скаже останні слова. Хтось загине. Ми всі носимо маски. Ми щасливі в момент найсильнішого горя. Ця вистава створена за п’єсою відомого білоруського драматурга Дмитра Богославського “13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом”, яка була написана у 2018 році. Для Стаса Жиркова це вже третя п’єса Богославського, із якою він працює (за матеріалом Дмитра режисером вже поставлені вистави “Любов людей” та “Тату, ти мене любив?”). Хто такі гипербореї? Це народ однойменної легендарної країни, про яку ми дізнаємося з Давньогрецької міфології. Це, рахуйте, та сама Атлантида, чі то острів, чи то материк, що затонув і всі запитуються, де саме. Варіантів безліч – від Гренландії до (увага!) України. На користь української версії виступають наступні факти: «Гіперборея» фактично перекладається, як «за Бореєм», стародавні греки вважали місцем перебування Борея древню Фракію, Гугл вам в поміч. Власне, за Фракією і знаходиться територія сучасної України. В Гіпербореї люди живуть тисячу років, всі багаті і ні в чому не знають нестачі. Смерть там настає не від старості і хвороб, а від пересичення благами життя. В цій щасливій країні живуть суперлюди. Цікаво, а що вони відчувають? Чи ця опція доступна лише простим, звичайним, які взагалі не супер і у яких завжди щось болить та стається. Може нам на хвилинку зробити це – повірити в красиву, глибоку, сильну історію? Треба спробувати.

Глядачеві запропоновано здійснити подорож крізь час та стати безпосереднім свідком подій початку 1930-х років. Дія вистави-квесту відбувається не на сцені, цього разу ігровим майданчиком стає усе приміщення театру. Всім, хто завітає до нас, буде запропонована мандрівка різними локаціями, де розігруватиметься той чи інший епізод вистави. В окремі моменти глядачі ставатимуть безпосередніми учасниками дії… «Сьогодні голодомор усвідомлюється як національна трагедія, пережита у ХХ столітті. Проте остаточного розуміння того, чому було можливим цілеспрямоване винищення мільйонів, не зважаючи на сотні наукових досліджень, і до тепер немає. Адже загальноприйнята політична відповідь на це питання не відміняє етичної, і це при тому, що для більшості ж з тих, хто пережив голод і втратив тоді близьких, моральна відповідальність злочинців затьмарюється особистою бідою» (Ганна Веселовська).

Вони питимуть віскі та з’ясовуватимуть стосунки, гумор спогадів захлисне їх з головою, але вони змагатимуться у тому, чия доля найбільше зламана. Барбара - улюблена донька батька, ідеальна жінка, котру чоловік кидає заради студентки, а дитина вимінює на наркотики. Айві – та, хто знаходить свій спокій лише в обіймах свого ж кузена, так само наляканого світом, як і вона. Керен - мрійниця, яка живе за правилами глянцевого журналу. Щоб її світ залишався таким же ідеальним, вона навіть готова вдавати, що не помічає, як їй зраджує коханий. Як сильно людина може заплутати вузол власного життя, заради того, щоб віднайти своє щастя?

Жили-були два щасливих подружжя. Про таких люди кажуть – ідеальна сім’я і заздрять їхньому нереальному щастю. Аж ось настав час помирати… І раптом з’ясувалося, що їхнє нереальне сімейне щастя було лиш… ілюзією? Дотепна і мудра історія про кохання, якому не накажеш і з яким нема сили боротися. Що керує людиною: почуття чи розум? А якби ви обирали між давньою дружбою і новим коханням, то що б ви обрали? А якщо це нове кохання – дружина друга? Це все складно, скажете ви... Але насправді дуже і дуже просто, адже кохання все розставить по місцях. У виставі грають четверо зірок українського театру та кіно – Віталіна Біблів, Олеся Жураковська, Олексій Нагрудний та Дмитро Рибалевський. У їх виконанні ця розповідь перетворюється на фейєрверк дотепів та яскраву гірлянду пронизливих монологів про справжні почуття. Ви ще не бачили «Ілюзії»? Не позбавляйте себе задоволення дізнатися про цей світ трохи більше!

У новій виставі від автора «Сімейного альбому» італійського режисера Маттео Спіацці ми потрапимо у минуле, щоб пережити його знову від початку 1970-х і до першої незалежної революції. Герої вистави занурені у кругообіг звітів та паперів, в той час як за вікном змінюється час, мода, державні секретарі, час від часу вносячи свої корективи у долі «маленьких» людей. Хтось чекає на премію, хтось збирає на новий сервіз чи норкову шапку, а хтось на поїздку на море усією родиною. І так минають десятиліття. Коли вже ніхто і не пам’ятає, як вставляти касету у магнітофон і що таке «фарца». Їхній світ помістився в коробку-кабінет з друкованими машинками, теками та портретами тих, кого не можна називати вголос. Вони отримують підвищення, закохуються, одружуються, виходять на пенсію та помирають, так і не зрозумівши, було це життя, чи лише його окремі моменти. Рапсодія – це музичні фантазії на народні теми без слів. Хоча тут ви не почуєте ані народних мелодій, ані патетичних творів. Герої вистави схожі на нас з вами, наших бабусь, батьків та незнайомців зі старих фотографій. В масках комедії дель арте. Як завжди, без жодного слова. Ми не знаємо, чи прийдете ви на нашу виставу самі або з друзями, з коханою людиною або всією родиною, але точно знаємо, що в цей день у вашому житті з’явиться ще більше моментів, про які приємно буде згадати. Виставу створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні.

Помирає мати. Два брати – Антон і Толік збираються разом у домі дитинства, щоб вирішити, що робити далі. А за вікном – літо. А за вікном – війна. А за вікном – річка і міст. За вікном – дитинство і батько, якого вони майже не знали. За вікном – поля, які чомусь горять. За вікном – світ, але вже без мами. А мама нагорі. І купа спогадів, бо знайшли старий дипломат, а там – купа фотографій старих і прекрасних. Вони на них щасливі і живі. Тільки но переїхали у свій дім… Міст зруйнували. Весь світ залишився «десь там». … Брати сміються, плачуть, згадують, приймають гостей. Різних. І ви заходьте – поговоримо про перемир’я. Хлібне. Відомий український письменник Сергій Жадан написав неймовірний текст про наше сьогодення, про те, ким ми є, про нас з вами. «Ну і як вибиратись? Не знаю. Горить усе. Перемир’я. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи. Дім, у якому тобі так добре велося, дім, за яким ти доглядала, про який дбала, який ти називала своїм, дім, що без тебе втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на лютневому холоді. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи. Дім, у якому тобі так добре велося, дім, за яким ти доглядала, про який дбала, який ти називала своїм, дім, що без тебе втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на лютневому холоді».

Ви колись бували у Швеції? Навіть, якщо ні – то ви точно маєте знати, що столиця Швеції – затишне місто Стокгольм. У самісінькому центрі Стокгольму є надзвичайний парк, що носить назву «Скансен» і в цьому парку живе дуже багато білок. Тваринки вони милі та смішні, але мають облізлі хвости, бо недоїдають. «Як так? Їх же напевне годують туристи» – подумаєте ви і будете мати рацію. Але у білок в парку «Скансен» просто жахлива пам’ять: вони ховають горіхи і потім забувають де їх закопали, тому і голодують. За цими білками дуже любить спостерігати головна героїня цієї вистави, яка нічого не забуває. Все 20 сторіччя, вона вчилася любити і відпускати тих, кого полюбила, вчилася приймати себе і оточуючих. Хтось сприймав її, а хтось просто не помічав, що вона існує. Її життя здається маленьким та незначним у масштабі подій цілого століття, але хіба так буває, щоб чиєсь життя було неважливим? Її життя – сентиментальна, затишна, весела і зворушлива історія тривалістю у 100 років. Вона довго шукала, кому ж довірити свої секрети. Шукала когось, хто зможе зрозуміти її, когось хто здатен розповісти її історію в театрі. Цим «кимось» виявився режисер Стас Жирков, який одного дня годуючи білок у Маріїнському парку раптом зрозумів, що настав час світові дізнатися про Білку, яка прожила ціле століття. Вона говоритиме з вами зі сцени театру «Золоті ворота» голосом Віталіни Біблів, використовуючи її почуття гумору та фантазію. То як? Ви готові почути неймовірну історію однієї маленької і незначної білки, яка прожила сто років?

Це проймаюча історія про двох дівчат на ім'я Наташа. Одна з них живе в дитбудинку, інша – в хорошій забезпеченій сім'ї. Вони такі різні, але такі схожі у своїй простій і зрозумілій мрії. Мрії про велике і справжнє кохання. У кожного з нас є мрія і кожен з нас йде до неї різними шляхами. Йде до кінця, до болю в серці, до сміху, що розриває легені, до сліз крізь регіт, до страху в очах.

Ось він, зовсім поруч. Той, на якого ти так довго чекала… Той, хто так часто являвся тобі у сні… Ворушить вустами. Певно, щось говорить… Що-що?.. Просить штопор, щоб відкрити вино. Дивно. Невже алкоголік? Та ніби не схожий… Хм. Цікаво. Цікаво, що про це все сказав би Льоня? А Льоня – це чоловік мій. Ось…

В спокійному розміреному житті Андре починають відбуватись дивні речі. Одного дня він помічає, що його старша донька Анна поводить себе підозріло – надто часто кардинально змінює свої життєві плани та плутає факти, в яких він впевнений. Ще й переконує, що це з ним щось не так. Можливо, спадкоємиця задумала витурити його з рідного дому та забрати квартиру собі, тому й намагається його обдурити. Буденність видозмінюється, ховаючи правду все далі. Життєві факти незрозуміло переплітаються, відчуття часу працює інакше, а свідомість більше не владна охопити все це. Андре говорить з донькою про її від’їзд до коханого чоловіка, а потім в дім заходить незнайомець і каже, що вони з Анною вже 10 років у шлюбі. Чекайте. Хто цей чоловік? До кого тоді їде Анна? Що з цього правда? І чому донька щоразу поводиться з ним інакше, а її чоловік змінює обличчя? Дивні речі в житті Андре стає все важче відрізнити від реальності. То що насправді відділяє його від істини? Відповіді на всі питання криються у доволі поширеному явищі, зустрітись з яким має ризик кожен з нас. Культова п’єса Флоріана Зеллера, в перекладі Івана Рябчия, в режисурі Стаса Жиркова, з неймовірним акторським складом. Вперше в Україні!

Забуті, нікому непотрібні живуть собі десь у покинутому чорнобильському селі чудернацька баба Пріся, хвороблива мати і придуркуватий син. Був ще тато, але його вже давно немає, одного разу він нишком зібрав найнеобхідніші речі – свої документи і всі гроші – і зник у невідомому напрямку… Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя, де картопля – делікатес, а «згущьонка» – просто фантастика! «Чому ми живемо в зоні, а інші люди живуть там – «не в зоні»?

У цей непростий для нашої країни час особливо важливою місією є примирення – і не лише непримиренних світоглядів сучасних громадян, але, передовсім, загоєння давніх ран, які лежать в основі будь-якого конфлікту. Саме тому два успішні колективи – столичний театр «Золоті ворота» та Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка – вирішили об'єднати свої зусилля для роботи над виставою за п'єсою популярного молодого українського драматурга, який живе між Львовом та Берліном, Павла Ар'є. В основі сюжету драми «Слава героям» лежить сучасна історія двох ветеранів – УПА та Великої вітчизняної війни, – яких доля зводить в одній лікарняній палаті… Копродукція Театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка

Ця вистава сплетена з реальних історій людей нині живих та вже давно померлих. Листи, протоколи, записи щоденників – ось документальна основа вистави. Це спроба зрозуміти, що являє собою війна. Чи є місце людяності, любові та співчуттю у великому горі? В який момент одні розумні істоти перестають вважати інших людьми? Які наслідки має безкарність? «Кожен буде відповідати за своє бажання розпочати нову війну. Кожен день нам нагадують, що ми ще нічого не знаємо. Кожну хвилину всі дорослі цього світу відповідають за все. Всі дорослі цього світу вирішують, як правильно вбивати, ґвалтувати, приймати наркотики, давати хабарі, не народжувати дітей і розпочинати нові війни. Кожен день всі дорослі цього світу роблять все, щоб наше покоління було останнім на цій землі, щоб не залишилось ані повітря, ані води. Кожен день ви нагадуєте нам, що ми ще малі, що ми ще нічого не знаємо і не розуміємо, що нічого не вміємо і не хочемо. Кожен день ви ображаєте нас своєю всесвітньою байдужістю! Все це кожен день робите ви, ті хто думає, що фіналу немає, але кожні 5, 10, 15, 20, 50 років ми знов говоримо те саме: іде війна. І кожному з вас за це ми хочемо сказати…..» В рамках проекту OPEN_MIND_СТУДЕНТ, який дає можливість студентам творчих вишів спробувати свої сили на професійній сцені.

Актуальна п'єса німецького драматурга Серґія Ґьоснера «Каліки» буквально за кілька років здобула популярність у Німеччині. Стас Жирков, художній керівник театру, запропонує свою версію цього тексту. Це історія про двох хлопців, які заприятелювали… у реабілітаційній клініці. Обоє вони за нашими сумнівними стандартами «каліки». Налаштувалися на невеселі скорботні історії? Запаслися хустинками, аби витирати сльози? Даремно! Це історія передусім про підлітків, а не про їхні хвороби. Розповідь про двох крутих пацанів, які звісно ж бачать себе дорослими… А про що ж іще можуть розмовляти двоє дорослих хлопців, як не про дівчат та про майбутнє, у якому не буде клініки… А навіть якщо залишиться клініка, так що тепер не жити? Не закохуватися? Не думати про майбутнє? Не жартувати і не дружити, навіть якщо лікарі не говорять нічого обнадійливого… Зрештою, завжди варто пам'ятати: безглуздо марнувати життя, намагаючись змінити те, що не в змозі. Краще витратити ці зусилля, аби зробити когось щасливим. Бодай на мить. Дуже скоро двоє героїв Ікар та його друг Френсіс відкриють для себе саме цю просту істину…

Київ – місто можливостей та щоденних викліків. Хтось у столиці народився, хтось сюди переїхав. У кожного з жителів – своє ставлення до цього міста, свої прагнення, свої сподівання. Перед глядачами постає яскрава мозаїка різноманітних характерів, кумедних й водночас важливих ситуацій. Вистава «Жити в Києві» складається з вербатімів, тобто реальних історій реальних людей, над яким працювали юні студенти-другокурсники Київського університету культури (курс Стаса Жиркова та Ксенії Ромашенко): «0,5 для знайомства», «Мої правила», «Філософ», «Кожен день як свято», «Аргентинець», «Коваль-екстрасенс», «Між госпіталізацією і GUCCI», а також прозових творів «Леся і стоматолог» та «Я і моя священна Корова» сучасної авторки Тані Малярчук. Цей спектакль створено поколінням, що прагне поділитися тими проблемами, які його справді хвилюють: дискримінація, буллінг, еміграція, любовні переживання, самоідентифікація, взаємини з батьками...

Кожен любить, як вміє! Вона його любила! Вона – Таня. Він – Сергій. Вона – його учениця. Дика, пристрасна, справжня. Ні, це – не “Лоліта”, і не шукайте тут аналогій. «Вона його любила» – гостріше, жорсткіше і… смішніше! Де все відбувається? Тут. В Одесі, в Україні, на Землі – поруч з вами… Тут є Славік – мажор, якому бракує адреналіну в житті. Є мама Сергія, котра понад усе мріє оженити сина! Є французький бульдог – Джон Сноу! А батько Тані не може жити без алкоголю і чекає на Костю, якого ось-ось випустять із в’язниці… Ні, ні, це не “чєрнуха”, як декому може здатися. Це «висока історія» непростих стосунків. Головне – не бути ханжою. Герої діють швидко, говорять прямо, мріють пристрасно. А! Є ще Костя. Костя любить Таню. А вона? А вона його любила! Але своєю любов’ю. Кожен любить, як вміє… Це історія про шалені почуття, про безглузде парі, яке призводить до майже античної трагедії, історія про нас, про вас… А ще буде смішно, дуже… Кажуть, всі пісні про любов. Ця пісня – точно. Актори Одеського українського театру та київський режисер Стас Жирков спілкуються з глядачами сучасною мовою. Вистава йде у форматі творчої майстерні «Глядач на сцені»