Станіслав Мойсєєв

Класика тому й називається класикою, що час від часу виникає нестримне бажання повернутися до неї і знову відкрити щось просте і сокровенне. Ми чомусь звикли, що Чехов – завжди напівтон, забуваючи, що Чехов – це ще й іронія. Остання, як відомо, є маскою для беззахисних. У цій виставі напівтони майже відсутні. Дія набирає обертів уже з перших хвилин. Вмить персонажі перетворяться на застиглі маски, за якими вони надійно приховають від глядача свої істинні обличчя. Інколи ці маски будуть страшними, іноді – огидними, іноді – жалюгідними та смішними. Від страшного до комічного один крок. Гра в міражі. Але, коли немає справжнього життя, то живуть міражами. Все-таки краще, ніж нічого. У виставі використано музику: Леонкавалло «Паяци», Пучіні «Турандот», Масканьї «Сільська честь».

Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера. Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності. Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту. У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними. Фото та анотації надано театром.

«Подорож Аліси до Швейцарії» - п’єса сучасного драматурга, прозаїка, театрального діяча Лукаса Берфуса (нар. у 1971 році, Швейцарія), одного із найвідоміших німецькомовних авторів, чиї твори із успіхом представлені у багатьох країнах світу, а сам письменник є лауреатом численних міжнародних літературних, культурних та мистецьких премій. Назва п’єси «Подорож Аліси до Швейцарії» у читача, глядача не може не викликати асоціації із загальновідомою казкою Льюїса Керрола «Аліса в країні чудес» або «Аліса у задзеркаллі». Проте, якщо у Керрола маленька героїня через яскраву парадоксальну метафору пізнає, відкриває новий для себе світ дорослих, Аліса Берфуса стоїть на межі іншої сторони задзеркалля – поступового переходу туди, звідки немає вороття. Сюжет п’єси – це декілька днів з життя смертельно хворої героїні на ім’я Аліса, яка, пройшовши всі кола пекла: самотності, зневіри, нерозуміння, болю та відчаю – мандрує до Швейцарії за єдиним порятунком – евтаназією. В подорожі її супроводжуватимуть дивовижні персонажі, які долучені до найвищого з таїнств – права на людське існування. Кожен з них має своє персональне, і як йому здається, найвірніше ставлення до розуміння сенсу буття і поняття високої гуманності. І кожного з них по-різному розкриває ця звабливість легкого вибору між життям та смертю. Автор торкається такої надскладної і, певною мірою, такої спокусливої для багатьох, хто пережив фізичні та моральні муки, проблеми, як евтаназія. Чи має право людина свідомо зробити свій власний вибір між життям, що сповнене страждань, приниження, улесливої брехні, фантомної віри, докорів сумління, нав’язливої опіки близьких і свободою миттєвого звільнення, поверненням майже зниклої гідності, власного «я», а також звільнення оточуючих від довготривалої брехні «во благо», підтримання життя, що по краплині щезає хвилина за хвилиною. Ані автор, ані творці вистави не вправі робити остаточний висновок у такому складному виборі, ми маємо право тільки розмірковувати, що являє собою істинна гуманність і яка справжня ціна людського життя. Дозвіл на публічний показ надано Hartmann & Stauffacher Verlag Спільний проект Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та Goethe-Institut в Україні. Фото та анотації надано театром.

Венеція – місто карнавалів та загадок. Тут живуть безтурботні, темпераментні та щедрі люди. Тому вони й висміюють іновірця-іудея Шейлока – жадібного і похмурого лихваря, який рахує кожну монету. Шейлок, в свою чергу, відповідає місцевим жителям взаємністю. Особливо він не любить Антоніо, який не бере відсотків за позики – занадто безкорисливо як для купця. Тому, заради «жарту», Шейлок пропонує теж безвідсоткову позику для юного Басаніо – друга нашого честолюбного купця. Умова одна: за невчасну сплату боргу, він виріже в Антоніо фунт м’яса. Що переможе – комерція чи людяність? Чи готовий закоханий герой сплатити борг і врятувати друга? Здається кровопролиття неминуче. Але в події несподівано втручається сила жіночої любові, яка може протистояти всім перешкодам і в підсумку – перемагати.

Зуби в акул ростуть все життя, змінюючись у міру зношування. Слух акул здатен вловлювати звуки низької тональності, а багато видів здатні чути інфразвук. У міфології Японії вважається, що акули забирають грішні душі «на той світ», а у Китаї сушені плавники акули вважаються гідним замінником «Віагри». У них прекрасно розвинений нюх. Дані рецепторів, що сприймають запах, обробляє 14% головного мозку. Якщо помістити хижу акулу в один кінець олімпійського басейну і вилити чайну ложку крові на іншому його кінці, риба учує кров і попливе на запах. Один професор, дуже здібний і поважний, зі щасливою сім’єю і блискучою репутацією в науковому світі – якось порізав палець, і пішов у басейн. Він був занадто самовпевненим, і думав, що маленьку акулу – можна перевиховати.