Антон Соловей

«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.

А ви знаєте, як чистити криницю? Треба взяти драбину, лопатку, відро та залізну щітку, а потім треба вичерпати усю воду… Хоча навіщо це знати – вода ж є у крані… Чому тоді Олександр щоночі бачить покійного батька і цю криницю на подвір'ї? Чому батько завжди говорить тільки про криницю і ніколи про те, чи любив він сина? Але хіба це зараз важливо, чи хтось когось любив? Тим паче, коли сестри Олександра хочуть продати хату. І не буде вже ні місця, де пам'ятаєш себе ще маленьким, ні криниці, яку знову треба чистити… Близькі йдуть і лишається порожнеча… Була сім'я – і де вони тепер? І хто цей Альберт, який чомусь думає, що може допомогти? Якось треба жити далі – треба ж комусь чистити криницю… …Може, саме цієї ночі Олександр нарешті не буде кричати уві сні: «Тату, ти мене любив?»

Ми всі, чи майже всі, пройшли через звичайну школу та її «посвяту» – в закоханих, принижених, рицарів, покидьків, героїв, жертв, самогубців. Хтось відвідує усі зустрічі однокласників, а когось пересмикує тільки при згадці про «мій рідний клас». «Клас» – це фантазія команди вистави. Акторів, режисера, драматурга Павла Ар`є на тему школи, булінгу, еміграції, вчителів, учнів і, звісно ж, нашої країни. Кожен день – урок. Кожен урок – день. Документальні тексти, особисті історії акторів, історичні факти. Якщо ви думаєте, що це вистава про школу, то це зовсім не так, тому що ця вистава про нашу країну тут і зараз.

Вистава створена за текстами сучасних авторів та блогерів Татуся Бо та Ruslan Gorovyi. Багато гумору, табуйованих тем, провокацій і суржику – в усю цю реальність, що нас оточує, занурені чисті, добрі, відкриті люди, які, звичайно, вже все знають і все бачили. Тому вони із задоволенням повчать інших жити, як годиться, щоб взяти усе і навіть більше саме тут і саме зараз. Суржик нашого життя в образах і мислеформах. Чиста енергія незаплямованого розуму. Біль від сміху та сміх від болю.

Напевне, кожен з нас хоч раз в житті заглядав у чужі вікна… Придивіться уважно: ось та жіночка – то Людмила. І вона працює у лабораторії. А ще вона досліджує мертві істини. А це сім’я Людмили: сини, донька, чоловік, бабуся. Є також сусід та про нього згодом. А ще в її квартирі поселилися ЗАБОБОНИ. Такі рідні, теплі, кохані й милі серцю ці забобони – вони еволюціонують, маскуються, стають більш вишуканими і звабливими. ЗАБОБОНИ так знахабніли, що, можливо, вже завтра перепишуть квартиру та майно Людмили на себе. Й ЗАБОБОНАМ абсолютно наплювати на новомодні слова: сексизм, ейджизм, інклюзія, мова ворожнечі. «Ця історія про найближчих, які вміють як ніхто зробити добре/боляче. Бо їм/нам теж добре/боляче, бо їм/нам теж робили добре/боляче… Та чи зможемо ми/вони стати настільки сміливими, щоб проявити ніжність? Та чи здатні ми/вони зробити паузу в безжалісному ритмі сучасного світу і доторкнутися по-справжньому?..».  Олена Апчел

Всі ми знаємо, що після Вільяма Шекспіра не залишилося жодного авторського рукопису! Лише копії копій. Факти його біографії – скупі та суперечливі. Реальний Вільям Шекспір (або точніше Шакспер) зі Страдфорду-на-Ейвоні, пайщик лондонської акторської трупи, не мав освіти, у той час як п’єси Великого Барда містять найновіші відомості із сфер знань від історії та філософії до мореплавства та картографії, а словниковий запас складає близько 12 тисячі слів – це рекорд серед усіх геніїв літератури! Не дивно, що сторіччями тривають пошуки реального Вільяма Шекспіра. Хтось вважає, що ним був драматург Крістофер Марло, хтось переконує – це не могла бути одна людина! Є версії колективного авторства: група літераторів на чолі із філософом Френсісом Беконом або графське подружжя – Роджер та Єлизавета Ретленд. На щастя, наприкінці 2018 року британські вчені достеменно встановили, що під псевдонімом «Вільям Шекспір» працювали драматурги Павло Ар’є та Марина Смілянець, актори театру «Золоті ворота» та режисер Стас Жирков. Ця версія вам здається малоймовірною? Гаразд, сподіваємось, у вас є докази, аби її спростувати. Тому що у нас є вистава «Отелло/Україна/Facebook», яка безапеляційно доводить саме це. Зрештою, є щось правдою чи вигадкою – це питання нашої віри, а не фактів, документів чи речових доказів. Якщо ви вірите в чупакабру чи Святого Миколая, у справедливі вибори чи Гаррі Поттера, отже вони існують. У паралельному всесвіті. Наприклад, у Фейсбуці. Чи іншій соціальній мережі.