Сергій Сипливий

У театральному буриме «Вернісаж на Андріївському» ми намагаємося досліджувати нову і не зовсім звичайну для «солідного» академічного театру форму і метод спілкування з глядачем – форму популярного зараз «флеш-моба». Тобто форму спілкування, що ще більш наближає глядача до актора, форму супер-камерного «інтимного» театру. Теми для вистави черпалися, в першу чергу, з енергетичної аури улюбленого нами усіма Андріївського узвозу. І хоча у виставі трохи історії (дуже небагато), в «екскурсійному» сенсі цього слова, сподіваємося, що факти розказані акторами, відкриють глядачам, щось нове у добре відомому. Ми відібрали для вистави персонажів, які не виблискують оригінальністю і новизною, але сподіваємося, що Ви впізнаєте їх, якщо хоча б раз пройшли від «низу» Андріївського до його «верху».

Вистава відбувається за підтримки Посольства республіки Італія в Україні та Iталійського інституту культури в Україні Усі ми пам'ятаємого славетного Дон Кіхота чи кумедного Голохвостого або ж нахабу-Хлестакова? Наші улюблені персонажі жувуть на сцені, екранах у книгах та у наших історіях. Одного дня на репетицію театру увірвалося шестеро безумців, ненаписаних героїв, котрі жадають жити на сцені. Відтак рішення лише за режисером: подарувати їм шанс увійти в історію чи залишити безмовними? Непроста історія пошуків реальних цінностей від Нобелівського лауреата Луїджі Піранделло.

Говорити для жінки так само важливо, як дихати. Бути почутою не менш цінно, ніж бачити. А потреба у суспільній роботі інколи навіть сильніша, ніж потреба у сім’ї. «Жінка – не ложка, поїв, помив і знов поїв. Жінка – це людина, частина суспільства». Але коли таких поборниць справедливості збирається ціле товариство, про яку роботу може йти мова? Якщо твоїй колезі зраджує чоловік, а у сусідки роман з секретарем її ж благовірного. Кому потрібні буденні турботи, якщо за них не поставлять пам’ятник? Інша справа допомогти нещасному племені Манджуко, що постраждало від жорстокості тирана Чунг-Чанг-Хуя. Ці та інші проблеми неймовірно турбують членкинь славного об’єднання “ОБЕЖ”. Вистава, поставлена за п’єсою сербського комедіографа Бранислава Нушича, стала однією із найуспішніших постановок Києва середини 80-х років минулого століття (режисером виступила Ірина Молостова). Та пройшла на аншлаг рекордну кількість разів. Сьогодні театр на Подолі пропонує власну версію!

Лірична притча про жіноче щастя. Це історія восьми молодих жінок, які проживають у провінційному пологовому будинку за два дні ціле життя. Одній з них не потрібна шоста дівчинка в родині, у іншої – «випадкова» дитина, а третій героїні взагалі не судилося стати матір’ю… Та всі ці жіночі проблеми стають несуттєвими, коли до їхнього товариства приєднується вагітна «за замовленням» Оксана. Вистава «Звідки беруться діти?» - це історія, написана сучасною мовою кохання. І якщо раптом вам захочеться знову побувати в місці, звідки всі ми родом, або торкнутися дива народження нової людини, не забудьте взяти друзів, щоб разом відвідати Театр на Подолі. Це вистава, що об'єднує людей навколо однієї загальної мрії, здійснити яку спроможен кожний, – жити, щоби творити добро.

Щоб не належати до «другосортного народу», Мина Мазайло намагається змінити своє українське прізвище на російське, співзвучне прізвищу Єсенін. У родині розігралася справжня трагедія. Син Мини - свідомий українець Мокій - засуджує батьків вчинок. На допомогу приїхала тітка Мотя. От вона якраз вважає, що краще бути десять разів згвалтованою, ніж один раз українізованою.

Комедія «Ліс» – справжній «театр в театрі». Історія про двох акторів-невдах, що потрапили в маєток заможної поміщиці Гурмижської, тітки одного з них. Тут панує різнобарвний «театр життя»: герої снують павутину змов, крадуть, шахраюють, спокушають і спокушаються, заважають щастю закоханих. Але благородні комедіанти – Нещасливцев і Щасливцев – виводять лиходіїв і лицемірів на чисту воду, допомагають возз'єднатися люблячим серцям. Вистава ставить і таке питання: чи дійсно «лиходії» лише обачливі і немилосердні? Або ж вони – просто люди, що заблукали в лісі своїх ілюзій і страхів? Вибратися з цього лісу можна – треба лише чесно відповісти собі на головні питання життя, наново знайти втрачену дорогу, якою б тернистою вона не була.

Це історія про розбагатілого, нерозумного пана, який всіма силами намагається увійти у вищий світ дворянства. Наймає вчителів співу, танцю, вчиться хорошим манерам, а головне – це видати дочку заміж за заморського принца, собі ж завести молоду коханку-дворянку.

Ранок Зілова, головного героя, зіпсовано перепоєм і тим, що його друг впевнений в тому, що Зілов мертвий! Зілов, дрібний чиновник провінційної контори, загубленої на задвірках радянської імперії, прокидається після п'янки, присвяченої початку довгоочікуваного качиного полювання! Він дізнається, що товариші вважають його мертвим. Тобто його, живого, збираються ховати як мертвого. А тут іще посильний приносить похоронний вінок «Від друзів і близьких»... Так починається одна з найвідоміших п'єс «застійного» періоду. Рятуючись від поганих новин і випивши порцію того, що «залишилося з учора», Зілов згадує події недалекого минулого, пов'язані з тими людьми, чиї підписи на вінку. А це: Саяпін - близький друг, який зрадив на першому ж слизькому повороті. Віра - багаторічна коханка, що раптом забажала змінити свій статус. Галина - дружина і вірний друг, яка виявилася не такою простою і поверхневою, як здавалося. Ірина - 16 річна дівчина, «свята і чиста істота», як здавалося Зілову. Кушак - зразковий сім'янин і безкомпромісний керівник, який потрапив у капкани законів Фрейда. Кузаков - бродяга і шахіст - романтик і наївний лицар, якого гріх не обдурити. І, нарешті, офіціант Діма - Санчо Панса, Сганарель і Фальстаф в одній особі, що пройшов геть усе, що точно оцінює оточуючих і безпристрасно «б'є вліт» тупих і слабких «сірих качок». П'єса «Качине полювання» вперше була опублікована в 1970 році і, що дивно, опублікована без цензури. Річард Ко, критик «Вашингтон пост» так описував п'єсу «Качине полювання» в своїй статті: «Вампілов пише в традиції Достоєвського про неспокійного героя, що шкодить сам собі, пригоди і характер якого представляються специфічно російськими» (1989). У 1979 році за мотивами п'єси було знято фільм «Відпустка у вересні» з Олегом Далем в головній ролі. Режисер Віталій Малахов поставив перед собою складне завдання - і блискуче впорався з ним: на сцені Freedom Hall досвідчені глядачі побачать сучасну постановку з чудовими акторами і театральними прийомами, що викликають WOW-ефект. Насолоджуйтеся! Пропонуємо вечерю за спеціальним театральним меню

Присвячується пам'яті народного артиста України Ігоря Славинського! Щасливо і безпечно жили у болоті жаби і було у їх житті тільки дві тривоги: ропухи – найзліші вороги, які витісняли їх з болота, і лелека, який був їх невідворотним фатумом. Дні складалися з буденних справ: жаби ловили собі обід, закохувалися, сварилися, одружувалися і помирали, дружили і зраджували. І дуже-дуже нагадували людей. Це історія для дорослих людей. Не дарма Соломон саме через казку вчив своїх підданих ставати краще; наймудріша порада та, яку ти даєш самому собі.

...українцю земля дає радість буття і самоствердження, змушує жити, народжувати дітей і мріяти, але нестримне бажання до оволодіння нею - його ж тяжкий хрест. Класика української драматургії вражає своєю актуальністю та іронічною відвертістю в розкритті національних характерів. У ролі Герасима Калитки - народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Бенюк.

Середина минулого століття. Життя в селі. Час тече неквапливо. Люди тієї епохи добре знайомі кожному з нас і, в той же час, зовсім на нас не схожі. Герої Шукшина – прості, добрі, відкриті, щирі. Для них важливі почуття і переживання, вони добре знають, що таке відповідальність і випробування, правда і честь. Вони, як і сам Василь Макарович Шукшин, свято вірять в те, що «все було не дарма: наші пісні, наші казки, наші неймовірної ваги перемоги, наше страждання». Вони готові відстоювати ці цінності до кінця ...

У 1930 році Михайло Булгаков написав інсценізацію безсмертної поеми Миколи Гоголя "Мертві душі" для МХАТу. Письменник ввів у текст п`єси образ Першого, що дуже нагадував самого Гоголя. З 1931 року в постановку включився К. С. Станіславський, і вистава стала реалістичною, в дусі системи Станіславського. Душа безсмертна, вона є втіленням божественного начала в людині, а мертві душі на бізнес - це безумство, це край гріхопадіння, та в нашому божевільному світі про душу геть забули... І це свавілля - наслідок деградації суспільства, його руйнації.