Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Микола Рушковський
Його батьки захоплювалися театром, організовували в Наровчате Пензенської губернії самодіяльні постановки серед таких же любителів. Переїхавши до Москви, вони цей інтерес не втратили і зуміли передати синові.
Микола вчився в звичайній московській школі, займався плаванням, щоб здоров'я було міцнішим, причому навіть брав участь та перемагав у змаганнях. З задоволенням відвідував театральну студію для дітей при ДК автозаводу ім. Сталіна, не пропускав постановки столичних театрів.
Велика Вітчизняна війна стала для Рушковського, як і для багатьох юнаків того страшного часу, не тільки випробуванням, а й загартувала характер, навчила цінувати, що таке чоловіча дружба, відповідати за свої вчинки. З обдарованих хлопців створювалися концертні бригади, і вони в короткі періоди затишшя виступали перед бійцями. Двадцятирічний фронтовик Микола Рушковський мріяв продовжити навчання. Школу-студію МХАТ закінчив блискуче. Серед його наставників була Ольга Кніппер-Чехова – дружина видатного А. П. Чехова
На той час він був закоханим в актрису Ізабеллу Павлову – свою майбутню дружину і, коли вона їде працювати до Києва, відправляється за нею.
У театрі ім. Лесі Українки його прийняли, підтримали і незабаром стали доручати головні ролі. До слова, ролі Миколи Рушковського багатопланові і різноманітні – він зіграв їх понад сто. Себе він називає однолюбом – цьому театру залишався вірним, хіба тільки знімався в кіно..
Викладав у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Професор (1976). Серед учнів Рушковського українські актори: Лев Сомов, Ігор Антонов, Дмитро Суржиков, Ольга Сумська, Артем Ємцов та ін.
Один із засновників театральної премії «Київська пектораль», Нового драматичного театру на Печерську, Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».
25 листопада Микола Рушковський зазнав травми стегна внаслідок падіння під час вистави «Насмішкувате моє щастя», де понад 50 років грав самого А. П. Чехова, а потім його брата. Після операції та реабілітації планував за кілька місяців знову вийти на сцену. Помер у лікарні вранці 5 грудня 2018 року. Похований 7 грудня на Байковому кладовищі.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки. Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки. Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників. З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
«Рушковці. Шлях Майстра» – кінострічка про легенду театру
31 січня о 18:30 в Будинку кіно відбудеться відкритий показ кінострічки «Рушковці. Шлях Майстра».
бере участь Микола Рушковський
Ця постановка орієнтована на глядача, який надає перевагу традиційному прочитанню класичної п'єси А.П. Чехова. Вистава дарує можливість насолодитися чітко вибудуваною, глибоко проникливою драматургією, що простежується навіть у костюмах героїв, а головне - побачити, як вдало «окреслено» психологію образів. Раневська, втомлена від втрат, проте не бажає розлучатися із ілюзіями, Лопахін - переможець серед «нових господарів життя», але постійно боїться поразки, Гаєв - ледачий, розбещений тип, вічна дитина, нічим не цікавиться, окрім більярду. Героїв багато, і майже всі вони, як у Льва Толстого, «нещасні по-своєму», бо не знають, де їм знайти віру в майбутнє. Усі очікують дива, що ситуація вирішитися сама собою. Але дива не сталося. Вишневий сад помирає, а заодно закінчується сон про непорушне батьківське гніздо (яке й так давно вже розпалося). Залишається тільки глибока туга на обличчях героїв і сльози на очах у глядача. Хочеться вірити, що це будуть сльози очищення.
Це сценічний роман у листах, що належать А.П. Чехову. Думки письменника розумні, тонкі, пронизливі, сповідальні, правдиві, парадоксальні, образні - вони на всі часи. У листах звучить непідробний біль, майже відчай, від трагічного нерозуміння суспільством дару таланту, біль, що відкидає банальність в сприйнятті літератури і мистецтва. Як сказав М. Резнікович, «ставлячи і граючи «Насмішкувате моє щастя», ми мимоволі торкаємося і до глибоко захованої особистої драми Чехова. Гіркота Чехова, помножена на вимушену самотність - майже в'язницю - в Ялті, де йому доводилося проводити зими через хворобу, народжувала ці дивовижні за своєю тверезістю та мудрою безнадійністю думки, під якими і сьогодні можуть підписатися чимало». Ці слова належать режисерові вистави, його творцю - Михайлу Юрійовичу Резніковичу. Ця вистава двічі бачила підмостки Театру російської драми. Вперше це відбулося майже сорок років тому, в 1966 році. Поставлена тоді вистава з незмінним успіхом йшла на сцені вісімнадцять років. І ось, через тридцять сім років, "Насмішкувате моє щастя" знову на нашій сцені.
Він – великий журналіст і йому необхідно опублікувати в газетах важливе повідомлення, навіть якщо це буде коштувати його кар'єри. І Він прийде до свого минулого – за допомогою, за порадою, і залишиться наодинці з сумнівами і невеселими думками. І ось тут з'являться «люди, що виникли в його пам'яті», завдяки яким Він вижив. І почнеться суд над совістю вижившого, який продав пам'ять про минуле і любов, подаровану йому долею. Хто він такий? Людина, розтоптавша ідеї, за які боровся в роки Другої світової війни? Людина, яка зрадила мертвих і живих, яка зробила зраду своїм головним життєвим призначенням? І все-таки яке рішення Він прийме?
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
Закінчила Школу-студію ім. В. Немировича-Данченко при МХАТ (м. Москва) у 1951 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.08. 1951 р.
