Рудольф Дзуринець

Головний герой вистави – сліпий юнак. За задумом режисера, це проекція на будь-яку людину, адже кожен у чомусь засліплений у житті. Окрім теми життя інваліда в суспільстві, автор показує й чимало інших важливих проблем: тиранічна мати й інфантильний син, неправильне виховання, гармонія особистих стосунків у молоді тощо. Багато епізодів у виставі вирішені за допомогою пластики, танців. Особливо гарно це виходить у головних героїв – Дональда та Джил, яких зіграли у неділю Рудольф та Олеся Дзуринці. Їх пластичні номери вражають і зачаровують. Підсилює сприйняття вдало підібрана сучасна музика як за атмосферою, так і за текстовим сприйняттям (музичне оформлення – Надія Петрунь). Чи не єдиний образ, котрий докорінно змінюється впродовж вистави -- мати Дональда (актриса Світлана Мавріц), яка зрозуміла помилку своє надмірної опіки над сином. Безумовно, що цю цікаву й сучасну виставу важливо переглянути як молоді, так і батькам, аби уникати життєвих помилок, показаних на сцені.

Лео Е. Манн – сучасний драматург, який мешкає в Парижі. Проте історія, яку він розповів у «Спадкоємці», може відбуватися в будь-якій країні, в будь-якій родині. Це вистава про справжні людські цінності – про дружбу, кохання, вірність. Адже життя швидко минає, тому треба навчитися цінувати кожну мить, даровану долею. Берегти тих, хто поруч. Турбуватися про них. Вчасно робити вчинки. І не робити того, про що будеш шкодувати все життя.

«В Парижі гарне літо» – це перша спроба показати на сцені життя видатного закарпатського художника Адальберта Ерделі. Створена на основі щоденників та автобіографічної прози відомого митця, який нині є класиком українського мистецтва ХХ століття, інтелігентна драма показує непрості колізії життя художника, який перебуває у вічному конфлікті між особистим щастям і прагненням недосяжної досконалості. Що переможе – кохання чи творчість? Компроміс чи особисті принципи? Вічність чи сьогодення? Ця вистава не стільки про відомого митця, як про наш вибір, який ми здійснюємо кожного дня.

Ідея спектаклю належить театральному концертмейстеру Тетяні Булановій, яка запропонувала створити виставу для дітей про музику. Адже багато хто з дітлахів не розуміє її і не хоче навчатись у музичній школі. П'єсу про подорож у чарівне королівство музики написала Хава Ейзель-Валаамова, котра вже має досвід співпраці з Михайлом Мільмейстером. «Країна До, Ре Мі» (інша назва «Соло для метеликів з оркестром») стане незвичною для ужгородців: музиканти театрального оркестру виступають у ролі акторів і зображають на сцені свої інструменти. Вистава вийшла за межі суто дитячої і є цікавою та пізнавальною навіть для дорослого глядача. Тому режисер Михайло Мільмейстер означив нову постановку як виставу для родинного перегляду. В ній звучить чимало музики відомих композиторів – від класики до наших сучасників.

Британець Рей Куні є одним із найвідоміших комедіографів сучасності, а його п’єса «Занадто одружений таксист” вже стала світовою класикою. До його найвідоміших комедій належить і «Він, вона, вікно, небіжчик», яка на театральних підмостках часто йде під назвою «№13». «Це ексцентричну комедія положень, де важко вгадати, що відбуватиметься на сцені через хвилину. Тут намішано всього: і любовна історія, і політична сатира, і детектив, і родинна драма. Комедії Рея Куні розраховані на найширші глядацькі колі. Не дивно, що їх часто екранізовують. Сподіваємося, що наша вистава «№13» зацікавить як старше покоління, так і молодше», -- розповідає режисер-постановник.

За мотивами п’єси І. Карпенка-Карого «Безталанна» Українські верби – носії вікових інформацій. Це можна збагнути, якщо торкнутись їх стовбура, чи крони, вслухатись в шелест – шепіт… Верби вміють радіти за щасливих людей і вміють гірко плакати над загубленими долями. Пропонується глядачу драма – відгомін, у постановці якої багато сучасної пластики, використані найкращі композиції гуртів «Даха Браха» та «Перкалаба», співи Іларія, Юліана... Сценографія від Людмили Бєлої підкреслює оригінальність прочитання.

Трагікомічний абсурд «Краще залишайся мертвим» розповідає про солдата, який роки провів у полоні, а коли повернувся додому, то виявився для всіх зайвим. «Краще залишайся мертвим» – вистава складна, адже передає абсурдність людського життя, глядач спостерігає «дурдом в дурдомі», коли й глядачі – імовірні пацієнти божевільні. Драматургічний задум із перевтіленням трьох акторів кожні 5–10 хвилин у нові образи потребує неабиякого професійного хисту.