Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Ірина Волицька-Зубко
Режисер, історик театру, театральний критик, етнограф. Кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Закінчила театрознавчий факультет Ленінградського державного інституту театру, музики і кінематографії(тепер Санкт – Петербург,1992р.).
Працює на посаді старшого наукового співробітника відділу мистецтв Інституту народознавства Національної академії наук України(Львів).
Автор наукових монографій: «Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кінця XIX - початку XX століть.(Київ. 1993). «Театральна юність Леся Курбаса»(Львів. 1993). Монографія «Лідія Данильчук: дорога до себе» (Вроцлав,Польща. 2015).
В 1995 році разом з акторкою Лідією Данильчук створили в місті Львові Незалежну Творчу Майстерню «Театр у кошику» . Ірина Волицька є художнім керівником і режисером цього театру. Поставила 13 вистав, з української, зарубіжної і сучасної драматургії: Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, Вільям Шекспір, Матей Вішнєк, Єжен Йонеско, Есхіл. Вистави театру часто беруть участь в Міжнародних театральних фестивалях і отримали добрі відгуки української і зарубіжної театральної критики.
«Театр у кошику» був створений в 1997 році режисером Іриною Волицькою та актрисою Лідією Данильчук як незалежне, некомерційне творче об’єднання, що протягом 7-ми років існував на власному ентузіазмі без жодної державної підтримки. З 2004 по 2012 рік стає творчою майстернею Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. На сьогодні є Громадською Організацією Творча Майстерня «Театр у кошику» в місті Львові. Театр не має свого приміщення і показує свої вистави на різних театральних площадках, музеях, галереях і на театральних фестивалях. Творча майстерня «Театр у кошику» постав з потреби духовної, культурної, національної самоідентифікації на стикові модерністських та постмодерністських естетичних засад. Це свого роду унікальний театр, який займає елітарну нішу в культурному просторі України. Творча майстерня проводить дослідження у сфері театрального знаку, символу, метафори, вибудовуючи власні, самобутні засоби сценічної виразності та експресії. Ірина Волицька-Зубко – режисер «Театру у кошику», заслужений діяч мистецтв України, театрознавець, кандидат наук, лауреатка театральної премії ім. Леся Курбаса та львівської обласної премії ім. Бориса Романицького. театральної премії «Бронек». Закінчила Інститут театру, музики і кінематографії в Санкт-Петербурзі. Лідія Данильчук – акторка «Театру у кошику», заслужена артистка України, лауреатка театральної премії ім. Івана Котляревського та львівської обласної премії ім. Бориса Романицького, театральної премії «Бронек». Освіту отримала в Театральному інституті ім. Карпенка-Карого(акторський курс нар. арт. України Ірини Молостової). Працювала в Одеському музично-драматичному театрі ім. В.Василька в Театрі ім. Леся Курбаса у Львові.
бере участь Ірина Волицька-Зубко
Є речі, про які хочеться говорити пошепки, є речі, які мусиш викричати. Історія цього Річарда розпочинається з моменту завершення історії Річарда Шекспірівського. Глядачеві дається свобода самому вирішувати, де й коли відбувається дія: чи в останню ніч перед загибеллю, чи можливо вже десь там, де існує вічне покарання за содіяні злочини і вічна приреченість на абсурдну різанину, від якої можна збожеволіти навіть у потойбіччі. Це свого роду пересторога вбивцям, політикам і надто запеклим матеріалістам. Зберігаючи основні ідеї та сентенції «Річарда ІІІ», ми працювали не з фабулою, а з метасюжетом Шекспірівського твору. Тому немає значення, хто втілює тему протагоніста – мужчина чи жінка. Проблема Річарда чи Гамлета стосується кожного, незалежно від статі.
«Украдене щастя»(1891) – культова п’єса українського театру, яка не сходить зі сцен більш ніж сто років, ставши наріжним міфом національної культури. Основний сюжет у п’єсі розгортається між трьома центральними персонажами; Анною, яку брати підступно віддають за нелюбого чоловіка, Михайлом, коханим Анни, якого взяли у солдати, та Миколою, чоловіком Анни, який щиро любить її, але не може сподіватися на взаємність. Обкрадений у своєму щасті, обдурений долею і людьми кожен із персонажів проходить свій страдницький шлях, віднаходячи гідність і людяність. Сучасна театральна версія «Украденого щастя» пропонує нове тлумачення п’єси. Звільнення від стереотипного реалізму, побутова драма Франка наближається до античної трагедії, де долею героїв керує фатум чи Божа воля. У виставі, основою якої є звук і ритм ,«аркану» (бойового карпатського танцю), розгортається містерія пристрасті, вічна таїна кохання.
Це історія Сербії часів розвалу Югославії, часів безробіття і матеріальної скрути, розпачу і безвиході. Це історія двох коханців – Гоци (Гордани) і Браци (Броніслава), які намагаються створити власну нову родину і зазнають фіаско. Це історія десятирічного хлопчика, сина Гоци від попереднього шлюбу, який перестав розмовляти з дорослими після самогубства батька. Фізично він не присутній на сцені, але вся дія обертається навколо нього як центрального персонажа. У виставі сакральні проблеми трансформуються в екзистенційну площину. Чи можна побудувати новий світ на уламках старого? Де пролягає межа між мужністю і слабістю людини? І в чому полягає провина усіх і кожного зокрема за те, що діється з нами, суспільством, державою.
Драматична поема Лесі «На полі крові» (1909) пропонує оригінальний погляд на історію відступництва і зради Юди. Згідно з апокрифічною версією, на яку спиралася поетеса, Юда, продавши Христа, не повісився, а купив за отримані гроші клапоть безплідної землі біля Єрусалима. На цій території Леся Українка моделює зустріч двох дійових осіб: Юди і Прочанина, підносячи її до рівня морально-етичної дискусії.
Ви раптом відчули, що можете літати – як уві сні… Але щось вам заважає. Що? Затамоване неможливе кохання? Страшний біль утрати? Гріх провини? Страх смерті? Двобій вовка і птаха? Пошук найдорожчого? Чи може безодня – яка розростається навколо і в тобі? Голод, репресії, втечі… Пам’ять про минуле живе у серці і спалює твої крила, але вони все одно проростають у тривожне майбутнє. Коли приховане і забуте перетворюється у фатальне сучасне…
Це перше звернення «Театру у кошику» до польської драматургії. Робота народжувалася з потреби ширше відкрити для себе і для українського глядача творчість Тадеуша Ружевича. Хто вона , ця химерна Стара Пані, яка застрягла на роздоріжжях світу і перехрестях історії, яка зависла між небом і землею, божевіллям і притомністю, поезією і прозою? В часи Ружевича говорили про абсурдність світу, сьогодні говоримо про його гібридність… То може варто перестати «висиджувати» і нарешті «висісти» з цього світу, сказавши йому «фе» і «па-па»?
Вистава не має конкретного сюжету. Вона складається з галереї жіночих образів, поданих у різних іпостасіях, що разом узяті відтворюють життя Людини, яка проходить усі випробування долі. У важку хвилину Вона намагається згадати мамину пісню, повернутися до втраченого дитинства, до своїх джерел. Але повернутися можна лише до могил, над якими вітер навесні розносить білий вишневий цвіт. Це театральна рефлексія на тему любові і страждання, гріха і покути, зневіри і надії, з ритмом і ритуальними піснями Карпатського регіону.
Текстову основу вистави складають епістолярна повість Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері» і фрагменти спогадів Софії Шептицької «Молодість і покликання Романа Шептицького». Сюжет зосереджується на переломному моменті, коли молодий Роман Шептицький (у майбутньому Митрополит Андрей, приймає рішення йти духовним шляхом. Вистава може бути зрозумілою людині будь-якого віросповідання чи конфесії. Адже йдеться в ній про пошук віри, про дорогу до Бога, про усвідомлення своєї місії в житті і не відступництва від неї. А ще – про високу культуру почуттів – як суто людських, так і релігійних. Виставу благословив Блаженніший Любомир кардинал Гузар, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ
«Театр у кошику» був створений в 1997 році режисером Іриною Волицькою та актрисою Лідією Данильчук як незалежне, некомерційне творче об’єднання, що протягом 7-ми років існував на власному ентузіазмі без жодної державної підтримки. З 2004 по 2012 рік стає творчою майстернею Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.
На сьогодні є Громадською Організацією Творча Майстерня «Театр у кошику» в місті Львові. Театр не має свого приміщення і показує свої вистави на різних театральних площадках, музеях, галереях і на театральних фестивалях.
Творча майстерня «Театр у кошику» постав з потреби духовної, культурної, національної самоідентифікації на стикові модерністських та постмодерністських естетичних засад. Це свого роду унікальний театр, який займає елітарну нішу в культурному просторі України.
Творча майстерня проводить дослідження у сфері театрального знаку, символу, метафори, вибудовуючи власні, самобутні засоби сценічної виразності та експресії.
Ірина Волицька-Зубко – режисер «Театру у кошику», заслужений діяч мистецтв України, театрознавець, кандидат наук, лауреатка театральної премії ім. Леся Курбаса та львівської обласної премії ім. Бориса Романицького. театральної премії «Бронек». Закінчила Інститут театру, музики і кінематографії в Санкт-Петербурзі.
Лідія Данильчук – акторка «Театру у кошику», заслужена артистка України, лауреатка театральної премії ім. Івана Котляревського та львівської обласної премії ім. Бориса Романицького, театральної премії «Бронек». Освіту отримала в Театральному інституті ім. Карпенка-Карого(акторський курс нар. арт. України Ірини Молостової). Працювала в Одеському музично-драматичному театрі ім. В.Василька в Театрі ім. Леся Курбаса у Львові.
