З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук
Петро Панчук

Петро Панчук

Актор, асистент режисера.
Відомий актор
Заслужений артист України
Народний артист України

Петро Панчук належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, із успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.

Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Актор жив єдиним бажанням – передати біль страдницької душі, приреченої на осягнення недосяжного. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Він балансує на межі всіх можливих на театрі жанрів, від високої трагедії до відверто фарсової стихії. Його Стальський є одночасно і жертвою, і катом. Все підпорядковано неперевершеній партитурі у змалюванні цього неповторного франкового архетипу, людині, яка протягом життя, обставин, що склалися, крок за кроком втрачає людські ознаки. Проте подібне розвінчування героя ніякою мірою не перекреслює гуманістичної наповненості твору Франка.

Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.

Говорячи про Петра Панчука, не можна не сказати про його велику просвітницьку роботу. Вже не один рік він у своєму рідному селі керує самодіяльним театром, ставить там вистави і сам грає, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.

Біографічні дані:
Дата народження: 07.03.1957 (65 років)
Місце народження: Україна, селище Лобачівка
На сцені з 1984 року (38 років)
Освіта: Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого
Актор  є  резидентом театрів:
Михайло Захаревич
Михайло Захаревич
Художній керівник
5.5 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 505
5.4
5.3
5.6
5.4

Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів. З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця. У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.

Ми знайшли 7 вистав, в яких
бере участь Петро Панчук
4.4 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 4
4.3
3.5
5.5
4.5

В основі вистави «Деміург» – інсценізація О. Ліпцина та Р. Левчина за творами «Санаторія під Клепсидрою», «Цинамонові крамниці» та низки новел. Це своєрідні мандри героя – Юзефа у світ дитинства. У своїх творах Шульц постійно керує часом. Таким чином, герой не лише поринає в минуле, але й фантазією автора повертає до життя померлого батька, дорогих йому людей, що існують в спогадах. Ці спогади сповнені щему за повнотою, різнобарв'ям дитинства і певною містичною атмосферою. В першу чергу це пов'язано із постаттю батька Якова. Саме його, власника крамниці тканин Юзеф наділяє високим титулом Деміурга. Зустріч Юзефа з батьком, їхні взаємини – є головною рушійною силою розвитку подій, які відрізняються неординарністю, парадоксальністю і ніби існують незалежно від волі героя, який будь що прагне повернути час, знайти себе в ньому, збагнути незбагненне: як час, його плин змінює людину, ідею, чи існує поняття вічності і що означає ця категорія. У філософії термін «деміург» вперше став використовувати Платон. Він назвав деміургом «творця та батька» всього видимого Космосу. Це певний Розум, який створює світ, використовуючи ідеальний прообраз. Він упорядковує матерію, яка сама по собі рухається хаотично. Проте, деміург не всевладний. Він прагне максимально наблизитися до своєї ідеї, але пасивний супротив матерії не надає йому можливості створити ідеальний та гармонійний світ. Пошук ідеального світу, взаєморозуміння, доброти і Сенсу Буття у найвищому його прояві – ці теми були і лишаються наскрізними для багатьох класиків літератури. Для Бруно Шульца вони стали домінуючими. Можливо, далося взнаки, що народившись у Дрогобичі (1892 р.), протягом стислого періоду часу, який припав на становлення особистості митця, йому довелося пережити декілька суспільних перетворень, катаклізмів ХХ століття. Дитинство пройшло у патріархальній єврейській родині. Навчався Бруно Шульц у Державній гімназії ім. Франца Йосифа І, Львівському політехнічному інституті та Віденській Академії мистецтв. Працювати почав вчителем малювання і праці у Гімназії імені Короля Владислава ІІ Ягайла за Польщі. Пізніше, протягом одного місяця 1939 року, влада в місті переходила від німців до радянських військ, врешті у вересні відбулося возз'єднання Західної України і Бруно Шульц став вчителем у радянській школі. Але й тут на нього очікувало нове перетворення. На замовлення влади Бруно Шульц створив картину «Визволення Західної України» і за це поляка українсько-єврейського походження звинуватили в українському націоналізмі. Проте, найтрагічнішими стали останні два роки життя. 1941 р. – німці зайняли Дрогобич, переселення євреїв до гетто, 1942 р. – депресія, хвороба, безвихідь, друзі готують втечу. 19 листопада – смерть просто неба за 100 метрів до будинку, де народився. «Я виношував в собі якусь легенду про «геніальну епоху», що колись буцімто була в моєму житті, не позначена в жодному році календаря, вона ширяла понад хронологією, епоху, в якій усі речі дихали блиском божих барв, а все небо можна було поглинути одним зітханням, наче ковток чистого ультрамарину. Її ніколи насправді не було» (з листа до Юліана Тувіма, 1934 р.). Сьогодні, перечитуючи твори Бруно Шульца, вдивляючись в його малюнки, не можна не замислитися над тим, які глибинні твори могла б подарувати світові його геніальна уява, якими містичними, парадоксальними мандрами зачарувала б нас його унікальна особистість. Бруно Шульц товаришував із Юліаном Тувівом, Станіславом Віткевичем, Вітольдом Гамбровичем, Томасом Мамом. У 1938 році Польська Академія літератури нагородила письменника «Золотими лаврами». 1992 рік був об'явлений ЮНЕСКО роком Бруно Шульца. Окрім таланту письменника, митець знаний і як художник. Як писав сам Бруно Шульц в одному із листів до Віткевича, «Ще не навчившись говорити як слід, я розмальовував всі папери та газетні шпальта, що потрапляли мені до рук, карлючками, які привертали увагу оточуючих». Шульц працював у складній техніці «кліше верр». Відомі також його фрески, частини з яких зберігаються в Меморіалі Холокоста Ядва-Шем в Ієрусалимі. Режисером-постановником вистави став знаний американський та український театральний режисер, актор, дослідник театру, викладач, лауреат численних мистецьких премій, кандидат мистецтвознавста Олег Ліпцин. У 1988 році О. Ліпцин створив київський театр «Театральний клуб» та керував ним до 1995 року. О. Ліпцин є професором драматичних мистецтв у Франції, провідним викладачем Вищої школи кіно та телебачення Німеччини. Здійнив постановку більш, ніж 50 вистав, серед яких: «Антігона» Софокла, «Гамлет» В. Шекспіра, «Вишневий сад», «Три сестри» А. Чехова, «Одруження», «Ніс», «Записки божевільного» М. Гоголя. У співавторстві із А. Живовою підготував та видав двотомник творчої спадщини видатного педагога та теоретика театру М. Буткевича, видав низку статей з ігрової методології в навчальному та постановочному театральному процесі. Фото та анотації надано театром.

Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала загальнолюдській плеяді геніїв незгасимий Світоч – Тараса Шевченка, Тираноборця та Пророка, Спікера свободи, який поставив на сторожі біля своїх земляків, «рабів німих», огненне слово, а в «Заповіті» дав їм заклик: «Кайдани порвіте!». Небагато кому випало безсмертя, досягти його такою дорогою ціною, як Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших випробувань і страждань. Прожив Шевченко лише 47 років, з них двадцять п'ять – у кріпосному рабстві, десять – у солдатчині і засланні. А решту – воюючи з нестатками, хворобами, плекаючи нездійсненну мрію про створення сімейного вогнища, елементарного затишку у власному будинку – маленькій хатинці на батьківщині. У нинішньому театральному трактуванні, всупереч багаторічним хрестоматійним, заїждженим деклараціям і уявленням, гармонійно переплітаються багато мотивів з життя Поета і Художника: творчість, любов, розчарування, каяття, ненависть, здивування, популярність і забуття, прагнення все осягнути. «...Вистава про долю талановитої людини, яка потрапила під жорна системи. З одного боку, вона викувала його талант, з іншого – понівечила його життя. Це і Шевченко, і не Шевченко, і не лише Шевченко. В основі постановки – всі тексти, всі вірші Т.Г. Шевченка та спогади про нього. Але він був дуже різним. І слабким, і сильним, і добрим, і несправедливим. Ми торкнулися лише однієї складової його особистості, насамперед, обдарованості, тому не варто дошукуватися цілковито правдивої ідентичності його характеру. Це,швидше, легенда про Шевченка. Хоча і заснована на фактах його життя. Легенда про дуже талановиту людину, життя якої було зруйноване системою. Він багато знав, гостро відчував і заслуговував на краще людське щастя, але не судилося. ...У кожного свій Шевченко, як і у кожного – свій Пушкін. У нас – ТАКИЙ!..»

5.6 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 4
6.0
6.0
6.0
4.3

Дія п'єси «Хазяїн» (1900) класика української драматургії Івана Карпенка-Карого відбувається у родині заможного господаря – Терентія Пузиря. Тут, як годиться, все і вся підпорядковано грандіозним планам та інтересам хазяїна. Він – людина, безумовно талановита, яка глибоко усвідомлює свою силу та обдарованість у «бізнесових» справах. Нюхом, шкірою, всіма нутрощами відчуває, розуміє, де, як і в чому знайти зиск. Дружина, дочка, оточення – життя цих людей, їх проблеми, взаємини, потреби – існують ніби в паралельному йому світі. «Стяжання заради стяжання» стає сенсом буття, маніакальною ідеєю. Через цю одержимість Пузир втрачає не лише відчуття реальності, але й головне – душу. Гідними свого хазяїна є його помічники – Феноген, Зеленський та Ліхтаренко. До якого артистизму, віртуозності вдаються вони, аби отримати ласий шматок, а врешті-решт – і зайняти місце хазяїна. П'єса відрізняється яскравими народними характерами, соковитим гумором, гостротою слова, що увібрало в себе все розмаїття та парадокс народної лексики. І, безумовно, всі перипетії класичного твору не можуть не викликати асоціації із днем сьогоднішнім, який також сповнений «стяжання заради стяжання», яке знищує людину як духовно, так і фізично. Фото та анотації надано театром.

5.6 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 8
5.5
5.6
5.8
5.5

В історії кожного театру є п'єси, до яких час від часу звертаються митці різних поколінь. Для Національного театру імені І. Франка  «Мартин Боруля» є знаковою постановкою. Перше її прочитання на нашому кону (1950р.) та виконання головної ролі фундатором театру Гнатом Юрою овіяне театральною легендою. До п'єси зверталися також у 1967 та 1979 роках. Але класика є класикою, і нинішне покоління франківців на чолі з режисером Петром Ільченком та художником Олегом Татариновим пропонують свою оригінальну версію. Автори вистави відкривають у знаній історії гіпертрофовану, абсурдну ситуацію, в якій герой стає бранцем та жертвою власних, непідтверджених реальністю амбіцій. Через яскраві театральні метафори, видовищність, гротеск вистава поступово приводить нас до думки про оманність і навіть трагічність відходу від власного «я» в ім'я ілюзорних ідей зверхності. «Ідея фікс» Мартина Борулі – отримання дворянства примушує краще зрозуміти самих себе, привести у відповідність власні прагнення та амбіціії. Фото та анотації надано театром.

5.3 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 6
5.0
5.3
5.3
5.3

Молодий успішний адвокат Євгеній Рафалович, випадково перестрічається із давнім наставником Стальським. Минуло чимало років з останньої зустрічі. Є про що розповісти, є у знайомих і спільні ділові інтереси, то ж Стальський запрошує Рафаловича у гості. Та трапляється неймовірне: дружина Стальського - Регіна, неймовірно схожа на юнацьке кохання адвоката… Повість І. Франка «Перехресні стежки» створена на межі століть (1900 рік). Це обумовило символічно-модерний стиль твору, в якому існують дві сюжетні лінії. Романтична: історія трагічного трикутника Рафалович-Регіна-Стальський та суспільно-громадянська, пов’язана із діяльністю адвоката Рафаловича. Для автора і постановника сценічної версії повісті Дмитра Чирипюка домінуючими стали слова самого І. Франка: «значний вплив на моє життя, а значить, на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом…» Отже, створюючи свій варіант сценічного втілення повісті Дмитро Чирипюк зосередив свою увагу в першу чергу на висвітленні і проникненні у найпотаємніші нетри людської душі чотирьох персонажів: Рафаловича, Регіни, Стальського і Барана. Саме ці постаті завдяки геніальній уяві Франка являють читачеві глибинне, втаємничене поняття фатуму. Складну внутрішню боротьбу між божественним і диявольським. Вічний пошук ідеалу жіночості і любові (як і було в реальному житті Франка) а замість цього фатальна жінка, нічні жахи, афекти, хворобливі алюзії, за якими порожнеча. Фабула цієї лінії певною мірою віддзеркалює знані твори І. Франка «Зів’яле листя» та «Украдене щастя». Фото та анотації надано театром.

5.8 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 6
5.7
5.8
5.8
5.7

Цілком закономірним для Національного театру імені Івана Франка – Першої сцени України є звернення до творчості Івана Петровича Котляревського (1769-1838) – засновника професійного українського театру, родоначальника української літератури, драматургії. Сьогоднішнє прочитання франківцями класичного твору «Наталка Полтавка» має на меті, передусім, просвітницьку та естетичну місію. Театр намагається через яскраву гру, музику, сценічну театральну метафору прилучити молоде покоління до кращих зразків національної спадщини. Мабуть саме тому в авторів вистави на чолі з режисером Олександром Ануровим (у 2002 році здійснив постановку вистави «Буквар Миру» Г. Сковороди – також спільний проект театру з банком «Надра») виникла ідея співпраці з однією із знакових для української сучасної культури постатей – лідером групи «ВВ» – Олегом Скрипкою, який в даному проекті виступив як композитор, адаптатор відомих мелодій Миколи Лисенка, тим самим наблизивши образну мову вистави до сучасного глядача. Неординарний музичний ряд вистави спровокував фантазію сценографа Андрія Александровича-Дочевського, художника по костюмах Людмилу Нагорну, балетмейстерів Ірину Задаянну та Наталію Осипенко створити у сучасних ритмах вишукане театральне дійство. У визначенні жанру вистави є словосполучення «Музично-драматичне», що протягом багатьох десятиліть є пріоритетним визначенням українського театру. І тут театр імені Франка виступає продовжувачем славних традицій театру корифеїв, які не знали фонограм, записів музики... У виставі звучатимуть живі голоси у супроводі оркестру театру. Фото та анотації надано театром.

5.9 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 13
5.8
5.9
5.8
5.8

Сюжет «Кайдашевої сім'ї» охоплює події, що відбулися у великий сільській родині Кайдашів. Ми зустрічаємося з героями: Кайдашем, його дружиною Марусею та двома їх синами Карпом і Лавріном у переламний момент існування сім'ї, коли дорослішають діти, обирають собі пари і починається інше життя. У цій виставі сміх лунає крізь сльози й навпаки. Комічні і драматичні ситуації, у які потрапляють персонажі, взяті із самого життя. Фото та анотації надано театром.