Олександр Соколов

Максим Голенко – відомий український режисер, чиї вистави схожі на голлівудський бойовик зі справжнім екшеном та епатажем. «Ерендіра не хоче вмирати» – політична сатира, що сповнена краси, чесності та драйву з дрібкою українського вогню! Як змінюються людські цінності, коли опиняються за межами країн першого світу? Журналіст, збираючи матеріал для репортажу, натикається на історію 14-річної Ерендіри та її бабці, за сумісництвом відомої вдови контрабандиста. Їхній будинок знищила пожежа. І найкращим виходом з ситуації, як вирішує бабуся, буде продати цноту власної онучки. Двісті двадцять песо і тушонка – ось її ціна. Бабця планує розпоряджатись честю онуки, допоки та не розрахується з боргом, проте, схоже, що сума погашення, обіцяє дівчинці довічне рабство. У виставі хитро переплітаються карнавальність з політсатирою, раціональне з ірраціональним, а гротеск з реальністю. Тоді стає важко повірити, що десь у світі це все ще може бути дійсністю… Максим Голенко, режисер: «Я завжди отримую задоволення, коли історія, яку беру до постановки потрапляє в глядача, коли він розуміє, що це про нього, про тут і зараз. Переживає все разом з героями. Я хочу створити виставу максимально драйвову та жорстку за своєю думкою. Глядача має розривати на шматки, щоб він не розумів куди подітись – сміятись чи плакати, чи тікати з глядацької зали».

Білоруський режисер Євген Корняг запрошує нас на територію фізичного театру. Це місце, де мало слів. Місце, в якому бере владу рух, символи та відчуття. Історії акторів, розказані мовою тіла, ритму, музики, звучать як відлуння зникаючих слів. Емоції, які перетворюються на жести. Чекаєте лінійного сюжету? Режисер вистави пропонує поринути у виставу по-новому. Поняття, про які говорять в театрі іноді наскільки крихкі, що не завжди їх можна виразити словами. Саме рух та образи донесуть те, що зазвичай лишається поміж рядків. Чим можна заповнити самотність? Келихом вина. Скільки потрібно келихів? Один, два, три… самотність не зникає, а ти вже не в змозі зупинитися. Ти в пастці алкогольної ейфорії. Твоє почуття самотності вже заповнюється приємним післясмаком від ковтка жаданого напою. Ти опиняєшся на новій території, де стаєш сміливішим. В тебе виростають крила. Тепер ти можеш сказати щось «зайве», що може виявитись найважливішим – зізнатись у коханні, вибачитись, щиро відповісти правду. Відчуття алкогольної ейфорії поглинає тебе, але тепер ти боїшся втратити межу. Ковток – крок вперед, ковток – крок назад. Чи існує ідеальна формула винного міксу, яка здатна знищити самотність назавжди?

У звичайному, здавалося б, відділку поліції, затриманий ніяк не може зрозуміти причину свого арешту. На перший погляд, все в порядку. Документи, що підтверджують особу, і чесні відповіді на питання, мали б розставити всі крапки над «і». Але звичайний допит поліції перетворюється на дивне тестування, яке стирає усі кордони між реальністю і абсурдом. Що це? Тест на усвідомлення дійсності? Перевірка його буденних механічних дій? Лекція про музичний стиль noise industrial? Чи задушевна розмова про любов до батьківщини? І чому його, врешті, затримали, що взагалі тут відбувається і чи можна це все зупинити? Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

П’єса О. Островського «Без вини винні» про закулісне життя театру, а в режисерській інтерпретації Віктора Гирича це поняття множиться в кілька разів. Щоб увиразнити типовість ситуації режисер вплітає в сюжет окремі сцени з п’єси К. Гуцкова «Річард Севедж, або Син однієї матері». Ця постановка не вказує як краще зробити, чого уникати, а либонь, пунктиром позначає больові точки. Театр у своїй суті відображає життя, тож споглядаючи його, легше знаходити власні орієнтири. Сценографія до вистави «Без вини винні» – остання робота Михайла Френкеля.

Якщо вдаватися до сценічної історії цієї п’єси, то вона й не надто широка, але таїна в тому, що майже кожна постановка п’єси «Наше містечко» була успішною. Її автор Торнтон Вайлдер володіє унікальною майстерністю – відтворювати події поза часом. Тут невидимий реквізит і необмежений сценічний простір. Актори здебільшого зображують уявне середовище, а глядач губиться в здогадках – чи це реальне життя двох родин маленького містечка Гроверс-Корнерса, чи це прийом «театр у театрі». Торнтон Вайлдер використовує узагальнені, архетипні уявлення про родину на прикладі якої простежується об’єктивна картину світу. Життя змінюється смертю, а потім знову хтось народжується, і все по колу. В цих відомих істинах стільки правди, простоти і жодних амбіцій когось повчати. Тим не менше, вони проникають у серце, хвилюють, змушують ще довго розмірковувати про світобудову.

Це історія про повію та її численних клієнтів, про те, як за своїми сексуальними збоченими забаганками відрізняються старі професори від «портфельних інвесторів». Хоча, ні. Це історія про Лисицю-перевертня та її спроби віднайти точку опори в людському світі. Чи, навіть не так. Ця історія про пошуки відповідей на безліч питань: що має цінність в цьому світі, а що – ні, в чому природа краси та чи варто присвячувати життя пошуку істини, якщо вона – недосяжна, й мільйони людей, поклавши на її пошуки усіх себе, пішли ні з чим? Про що ця історія? Зрештою, кожен вирішує для себе: побачити в повії повію, чи філософа, почути суцільну безладну маячню, чи глибинний сенс, прихований у ній. Вистава Малого театру «Блуд» за мотивами роману В.Пелевіна «Священна книга перевертня» – це «медитація над безвихіддю, або казка з вашим кінцем», де ніхто не може передбачити, що саме ви побачите та почуєте.

Патрик - жорстокий і безжалісний вбивця, що тримає у страху всю Ірландію. Він не знає ні пощади, ні сентиментів. Як ураган він мчиться по країні, змітаючи все і всіх на своєму шляху. І є лише одна істота у цілому світі до якої Патрик має справжні почуття. Але з нею стається біда, і під приціл месника-м’ясника потрапляє цілий острів. 21 +, не рекомендована до перегляду людям з хиткою психікою, глибоко вагітним жінкам і любителям котиків Містить сцени насилля, жорстокості, нецензурну лексику у великому об'ємі!

Ми всі, чи майже всі, пройшли через звичайну школу та її «посвяту» – в закоханих, принижених, рицарів, покидьків, героїв, жертв, самогубців. Хтось відвідує усі зустрічі однокласників, а когось пересмикує тільки при згадці про «мій рідний клас». «Клас» – це фантазія команди вистави. Акторів, режисера, драматурга Павла Ар`є на тему школи, булінгу, еміграції, вчителів, учнів і, звісно ж, нашої країни. Кожен день – урок. Кожен урок – день. Документальні тексти, особисті історії акторів, історичні факти. Якщо ви думаєте, що це вистава про школу, то це зовсім не так, тому що ця вистава про нашу країну тут і зараз.