Олександр Оверчук

Мартін Макдонах – один з найрепертуарніших сучасних драматургів світу. Володар найпрестижніших премій у сфері театру і кіно: «Тоні», «Золотий глобус», «BAFTA», навіть «Оскар» за «найкращий короткометражний ігровий фільм» є серед здобутків 50-літнього автора. Хоча сам Макдонах наголошував, що його кар’єра в Голлівуді не цікавить, але життя його описується як «американська мрія». Історія про ірландського хлопця-емігранта у Лондоні, який всього домігся сам – працею та талантом. Батько робітник-будівельник і мати прибиральниця, незакінчена середня освіта, проживання на «виплату по безробіттю» та одночасна надзвичайна заповзятість у літературній праці, яка була щасливо винагороджена долею. Герої п’єси «Каліка з острова Інішмаан» – місцеві рибалки, гендлярі, п’яниці – звичайні маленькі люди, зі своїми земними гріхами, страхами та дрібними радощами у вигляді хоча б імпортних цукерок у магазині старих тітоньок. Вони живуть безнадійно злиденно, але це не вбиває людяність у їхньому ставленні одне до одного, яка приховується за «зашкарублістю» почуттів у загартованих самотністю серцях. Головний герой – хлопець-підліток «каліка» Біллі, якому вдається не впускати у себе жорстокість цього світу – видається нормальною людиною на загальному тлі, на перший погляд, – диваків. Своїм дитинно-добрим світосприйняттям він провокує оточення до прояву кращих духовних якостей, вивищуючи тим самим їх над звульгаризованою буденністю. Біллі мрійник і чекає на свій шанс вирватися із цього замкненого простору, й врешті його отримує – їде до Голлівуду на зйомки фільму.

Героєм вистави «Площа Святої Трійці» є людина пограниччя, поміж війнами XX століття. Йдучи за покликом серця, переступаючи поріг роду, вона потрапляє до пограниччя етичного, де її моральний вибір зазнає нових незнайомих втілень. Вистава намагається стати простором, де може відбуватись такий пошук. Зустріч з текстами Бруно Шульца, художника і письменника, дарує унікальну можливість пізнання особистості, для якої таємниця Бога полишила існуючі сакральні канони, залишивши сумнів і тривогу.

... Спочатку все рівно був Достоєвський. Від нього лихоманно-хворобливий ритм вистави, містична, фатальна прикутість один до одного її головних героїв, від нього невідворотність всіх цих появ і зникнень. Від нього — непідвладне розумові взаємне тяжіння, ніби щось, що вони самі збагнути не можуть, їх невблаганно зводить. І розводить теж — з такою ж невблаганністю і жорстокістю. Тому що Фаусту — фаустове, а Мефістофелю — мефістофелеве.

Вистава Марія Заньковецька була презентована 1972 року і не зникала з репертуару театру майже 20 років. Режисер О. Ріпко потрактував виставу як документальну повість. І тому складалася вона із найважливіших подій життя. Вистава «Марія Заньковецька» стала своєрідною творчою візитівкою заньківчан на багато років. Здавалося з примітивно біографічної п’єси неможливо зробити цікаву виставу. Виявилось можна! Вистава стала справді доленосною і для театру, і для виконавців головних ролей, і для глядачів, які з цією виставою ще більше полюбили свій театр. Цю виставу можна було дивитись безліч разів…

Тарас Шевченко назвав її донею. Врода й блискучий розум вражали та зачаровували найвидатніших талантів свого часу. М. Писарев, Н. Добролюбов, П. Куліш, Жюль Верн, А. Герцен, І. Тургенєв, Г. де Мопассан протягом усього життя зберігали глибоку сердечну прихильність до неї. Європейка – за вихованням, освітою і поглядами. Українка – за переконанням та самопосвятою. Відома зі шкільної лави, проте, незнайома загадкова жінка з тяжким хрестом таланту на плечах – Марко Вовчок.

«Ця вистава про те, як старше покоління іноді не розуміє молоді. Юліуш Словацький зумисне зобразив Мазепу 30-річного, адже він писав п’єсу про кохання та молодість, і як у хорошого драматурга в нього «політика – контрабанда на сюжеті». Її можна прослідкувати поміж перипетій сюжету. Адже насамперед автор хотів показати, що українцям та полякам немає чого ділити. Це дружні та братні народи, які мають жити в порозумінні. Проте, як це завжди буває в історії, серед держав обов’язково з’явиться агресор, який матиме інші цілі. Драматург акцентує на тому, що, якщо дурна влада, то від цього насамперед страждатиме народ. Адже гонор та особисті інтереси ніколи не можна ставити вище ідеалів своєї нації, бо тоді держава приречена. Сам Юліуш Словацький любив Україну, адже народився в Кременці. Його любов часто порівнюють із любов’ю Т. Шевченка. На українській сцені вперше ця вистава йшла у театрі Миколи Садовського. Роль Мазепи виконував Лесь Курбас. То ж кому, як не Заньківчанам саме зараз показати цю актуальну на всі часи п’єсу?!»