З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Михайло Дадалев
Михайло Дадалев
Михайло Дадалев
Михайло Дадалев

Михайло Дадалев

Актор.

Народився в Києві у 1996 році.

Акторській майстерності навчався  в Київському університеті театру, кіно і телебачення (курс заслуженого діяча мистецтв України Дмитра Богомазова).

Був прийнятий до трупи Одеського українського театру в листопаді 2018 року, де працював до березня 2020 року.

Біографічні дані:
Дата народження: 26.12.1996 (25 років)
Місце народження: Україна, місто Київ
Освіта: Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого
Ми знайшли 7 вистав, в яких
бере
брав
участь Михайло Дадалев
6.0 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
6.0
6.0
6.0
6.0

Споконвіку Кассандрою називають людину, яка передбачає майбутні катаклізми, але не в змозі їм протидіяти. Історія героїні античної міфології Кассандри стала основою для створення Лесею Українкою однойменної драматичної поеми (1903-1907 рр.) Сюжет твору стрімкий та динамічний: майже 10 років триває війна, Троя в облозі. Гинуть кращі з кращих. Лише царівна Кассандра, завдяки своєму дару провидиці, що отримала його від закоханого в неї бога Аполлона, спроможна була б зупинити кровопролиття. Проте вона зневажила його прихильністю. І Аполлон люто помстився: зробив так, аби її пророцтвам ніхто не вірив, і навіть більше – щоб її вважали винною в усіх бідах та втратах, а дехто й божевільною. Люди ладні скоріше довіряти лжепророку – її братові Гелену, який присипляє їхню пильність примарними надіями, спокушає такими звичними, зрозумілими для них речами. Він як тонкий психолог має вплив на натовп. Кассандра, як писала Леся Українка, «…все провидить, вона все знає,… але пояснити аргументами вона не може… І пророчий дух не дар для неї, а кара…». Не в силах вона врятувати ані коханого Долона, ані рідну Трою… У своєму підході до сценічного втілення філософської поеми Лесі Українки «Кассандра», основою якої є боротьба ідей в розумінні сенсу буття Людини, її найвищого призначення, автори вистави – режисер-постановник Давид Петросян та сценограф Данііла Колот використовують нетрадиційні образно-зорові метафори, своєрідні художньо-виражальні театральні засоби, як в рішенні простору сцени, так і в існуванні акторів. Завдяки неординарному візуально-пластичному ряду твір набуває ще більш гострішої конфліктності та трагедійності у передачі подій та ситуацій, що наближує їх до сьогодення, породжує поліфонію алюзій та асоціацій.

Цій п’єсі вже близько 250 років, але театри різних епох шукають відповіді на питання колись поставлені Шиллером. Загалом класична драматургія це і є постановка вічних буттєвих питань перед людиною. На відміну від окремих зразків драматургії сучасної, де інколи з поспішністю знають відповіді на всі запитання. І тому не завжди виникає діалог та бажання розкривати і розшифровувати такі тексти. Як відомо, перша версія назви цієї п’єси – «Луїза Міллер» (1784 рік) за йменням головної героїні сюжету, доньки музиканта Міллера, яка щиро покохала сина вельможі – юного пристрасного Фердінанда. І таке кохання вартувало життя їм обом, адже у світі, де заправляють підступні інтригани, де панують фейки, немає місця чистим почуттям, бо їх прагнуть знищити, розтоптати, виштовхнути з території політичних ігор та підкилимових авантюр. Власне, на цьому контрапункті та антагонізмі й витворено головний конфлікт у Шиллера – чисте кохання вступає в нерівний бій з підступною політикою, щирі почуття прагнуть відвоювати своє право в боротьбі з фальшем та придворними інтригами. І результат цього поєдинку у п’єсі Шиллера, на жаль, не на користь кохання. Попри все, Фрідріх Шиллер залишає ще чимало інших питань у своїй п’єсі – і в плані колізії, проблематики, і стосовно своїх окремих персонажів. Дійсно, чому він так покірно погодився на прохання одного з німецьких акторів замінити першу назву «Луїза Міллер» на більш «касову» версію – «Підступність і кохання»? Можливо, не хотів акцентувати лише на одному образі? Можливо, передбачав імовірним центром цього сюжету практично кожного зі своїх героїв (при певному ракурсі) – президента фон Вальтера, його сина Фердінанда, музиканта Міллера (батька Луїзи), леді Мілфорд? І над цими запитаннями ми також міркували у процесі розбору та репетицій п’єси «Підступність і кохання». Та, справа навіть не в тому хто з них головніший чи важливіший. А в тому, як кожен з них сприяє вирішенню конфлікту між злочином та коханням. У процесі роботи над п’єсою не можна було обійти або ж уналежити до розряду персонажів другого плану – Вурма, який також знаходиться в лоні традиційного конфлікту «людина-суспільство». Власне, Вурм є рушійною силою цього конфлікту, його механізмом та технологією. Саме ймення Вурм – означає «черв’як», тобто червива людина, тобто щось низьке, жалюгідне, потворне.  Партитура Вурма у п’єсі – це різні ноти підступності, це, власне, образ якогось зовні непомітного, але абсолютного зла, котре може знищити не тільки два закохані серця, а навіть зруйнувати цілий світ. У нашій версії «Підступності і кохання» – образ черв’яка Вурма, як одна з найактивніших рушійних сил сценічного сюжету. Таке червиве зло народжується десь у багнюці, у чорному ґрунті людських пороків та темних пристрастей, а потім ніби проростає в кожному, воліє проникнути у кожен плід райського саду. Луїза і Фердинанд – це плоди саме райського саду, які дозрівали, кожен по-різному за тепличних умов. Фердинанд – дитя політичної верхівки, титулований спадкоємець, син свого батька, його готують до подальших жорстких владних маніпуляцій. А Луїза – чисте ідеальне створіння, яке виховане в райському середовищі батьківської любові, котра огортала її ще змалечку мелодіями великих композиторів (адже її батько – вчитель музики). І от ці двоє, діти різних батьків (син президента і донька бідняка), тобто створіння, які виросли в різних тепличних умовах опиняються один на один з холодом та негодою серйозного дорослого життя, де заправляють підступні черви, де злочин важливіший за кохання, де правда буде правдою лише тоді, коли вона комусь вигідна. Все як зараз. Змінюються декорації, історичні епохи, але ідеологія великої міщанської трагедії Шиллера, мабуть, лишатиметься незмінною ще довгі часи, допоки буде на землі людина, а значить – і підступність, і кохання. Ідея «теплиці» в художньому рішенні нашої вистави – це, безумовно, і натяк на певні неприродні умови, в яких існують окремі герої великої п’єси, це і натяк на неволю, коли крізь прозоре скло бачиш білий світ, але не можеш в нього вирватися, бо скована твоя свобода. Наша версія «Підступності і кохання» – це також спроба поміркувати про ціну свободи – і в тепличних умовах, і поза ними. І можливо саме там, в тих президентських холодних, позбавлених повітря теплицях, народжується якесь чергове абсолютне Зло, котре нищить на своєму шляху чисті пагони, свіжі плоди. Зазвичай саме в теплицях і створюють якісь небезпечні гібридні організми, такі як Вурм у даному випадку. Вважайте це за цікавий випадок або ж за іронію долі, але коли репетиції нашої вистави були вже в самому розпалі, друзі надіслали мені статтю з однієї німецької газети, де йшлося саме про теплиці… Теплиці, які планував фюррер біля кожного зі своїх бункерів. Там, персонально для нього мали вирощувати різні плоди задля його забаганок. Отже, знову плоди зла: якась дивна і майже містична паралель, чи не так? Отже, і в наших сценічних «теплицях» також триватиме процес зростання «плодів зла», таких як Вурм, котрий у цій історії різко змінює всі правила гри, різко змінює життя героїв – не тільки через власні примхи чи вигоди, а ще й тому, що у абсолютного зла інколи немає особливих мотивів, воно як даність, як стрижень світобудови, котра неможлива без двох полюсів – Добро і Зло, Підступність і Кохання.

5.9 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 8
5.9
5.8
6.0
6.0

У цій пустотливий і кумедній історії з веселими розіграшами і зухвалими витівками, всі мріють про кохання, але, як часто буває, пристрасно закохуються зовсім не в того, хто готовий відповісти тим самим. Низка інтриг та перевдягань, відвертих зізнань та безглуздих дуелей насамкінець завершується найнеймовірнішим чином – перед коханням руйнуються всі перепони, а рідні, що здавалося втрачені назавжди, несподівано знаходяться. Юна Віола рятується с затонулого корабля на березі Іллірії. Дівчина впевнена, що її брат-близнюк Себастьян загинув у хвилях. Вона переодягається в чоловічий одяг і під ім'ям Цезаріо наймається в слуги до князя Орсіно, в якого закохана. Ось тільки Орсіно пристрасно кохає графиню Олівію та марно домагається руки неприступної красуні. Прихильності Олівії домагаються також невдаха-наречений – лицар Ендрю та пихатий ханжа Мальволіо. Саме навколо них і плетуть свої інтриги й влаштовують розіграші хитромудрий пияк сер Тобі та спритна авантюристка Марія в компанії з блазнем Фестом. Герцог Орсіно безмежно довіряє юному слузі і посилає його залагоджувати свої любовні справи. Олівія, не підозрюючи, що Цезаріо – дівчина, з першого погляду закохується в юного посланця. Починається низка непорозумінь і все заплуталося б остаточно, якби не несподівана поява брата-близнюка Віоли Себастьяна ...

Все починається з любові, чи не так? Про любов пишуть, про неї створюють кінострічки та вистави. Про неї сперечаються, але завжди – мріють. Навіть якщо любов стикається з тим, що несе людині жахлива війна. Молода одеська драматург Ганна Яблонська написала свою п’єсу «Сімейні сцени» ще до того, як в життя українців XXI століття увірвалися воєнні реалії. Але передчуття талановитої авторки виявилося чи не пророцьким… Однак, не станемо заздалегідь вдаватися до перипетій сюжету. Зазначимо лише, що у виставі зайняті митці різних поколінь. Різний світогляд, різні погляди на життя, різне ставлення до подій, що відбуваються, – все це разом узяте створює достовірну, глибоку за своєю суттю, картину сімейного життя, до того ж, опаленого війною, хоча її в сюжеті не названо.

5.6 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 17
5.6
5.8
5.5
5.6

Трагедія «Коріолан» – це історія злету і падіння легендарного давньоримського полководця, сюжетну основу для якої В. Шекспір взяв з оповідання грецького письменника Плутарха. В цій п'єсі є і гостра політична драма, і драма сімейних відносин, і внутрішня трагедія однієї людини. Ії герой – Кай Марцій, уславився своїми подвигами у війні з ворогами римлян – вольсками. Після завоювання столиці вольсків міста Коріоли за бойові звитяги він отримав прізвисько Коріолан. Повернувшись з перемогою додому доблесний воїн йде у «велику» політику – у консули Римської республіки. Але у політичних баталіях незламний і непохитний герой, що звик перемагати ворогів у відкритому бою, виявився вразливим у своїй силі: відвертий, прямодушний і безкомпромісний Коріолан не здатний на обман і хитрощі. Внаслідок політичних маніпуляцій, замість шани і визнання мужній воїн проголошується ворогом народу і отримує від римлян вирок – довічне вигнання. Розлючений Коріолан залишає місто, в бажанні помстися він об'єднується зі своїми колишніми ворогами – вольськами й веде їх армію на Рим. Але напередодні вирішального штурму Коріолан, зворушений благаннями матері, відмовляється від остаточного знищення Риму та платить за цей свій вибір власним життям. Найцікавішим з дослідників творів Шекспіра і, зокрема, п'єси «Коріолан» був Іван Якович Франко. Пропонуємо декілька цікавих фрагментів з його передмови до видання: «Уільям Шекспір. Коріолан. Переклад П. О. Куліша. Львів, 1900 рік»: «Трагедія Коріолана» появилася, по-перше, в першім повнім виданні Шекспірівських творів in folio 1623 р. Шекспір взяв основу для своєї трагедії з оповідання грецького писателя Плутарха про життя римського героя з початків республіки Кнея (не Кая) Марція, прозваного Коріоланом… Той легендовий скелет, який Шекспір найшов у Плутарха, він дуже значно перемінив, для догоди своєму поглядові на героя і юрбу, який він хотів перевести в драму. Ся тенденція була – виявити своє презирство для юрби, для простого люду, а пошану, навіть закохане обожання, для визначних одиниць, для героїв. Та найбільшу потопу свого гніву і презирства вилляв Шекспір на простий народ, на «юрбу», оту темну, змінчиву, легковірну, і недовірливу, трусливу в небезпеці, до сеї юрби Шекспір почував інстинктове обридження. Що могло довести Шекспіра до такого погляду на героїв і юрбу? Що могло довести в його душі до такої нечуваної інтенсивності обожання для одних, а погорду і обридження – для другої?... Ми мусимо бачити в них особисті ремінісценції автора, виплоди його життя і тих відносин, серед яких розвивалася його творчість. Чуючи й себе одною з тих великих цифр, гірко відчуваючи своє упослідження, своє низьке становище в суспільності, Шекспір тим живіше відчував великі трагедії, великих героїв, що погибали в конфлікті з людською завистю, непостійністю та низьким честолюбством». «…Велику роль в трагедії грає мати – «найгордіша і найбільше викінчена постать матері, яку лише створив Шекспір». Сеї фігури Шекспір покористувався постаттю своєї власної матері. Ся постать могла в повній силі ожити в його пам'яті якраз тоді, коли ся мати вмерла, а се сталося 9 вересня 1608 року. Шекспір, без сумніву, був на її похороні і потім іще пробув пару неділь у Стратфорді. З сього виводять, що тоді ж під враженням материної смерті, був написаний «Коріолан»…» «Сучасні актори та режисери прагнуть побачити героїв Шекспіра, позбавлених зовнішньої романтичної привабливості, ідеалістичних ілюзій, упереджених моральних оцінок їх характерів та вчинків. Вони прагнуть неприкрашеної правди, і навіть подекуди неприємної. «Не омана, яка нас звеличує», а навпаки – відверта неприхована істина створює мету найбільш новаторських постановок Шекспіра. Подібній Шекспір стає по-справжньому сучасним…» О. Анікст, «Отелло» – Лоуренс Олівьє. – Советская культура, 1965, 17 вересня. Фото та анотації надано театром.

Вистава «Конотопська відьма» – багатолюдне, багатолике, яскраве, пісенно-танцювальне, музичне видовище. Мюзикл на 2 дії створено за мотивами бурлескно-реалістичної повісті класика української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». В Конотопі з відьмами боролися оригінально: їх просто топили. Через те, що кілька місяців немає дощу, що  хорунжівна Олена не хоче виходити заміж за сотника Микиту Забрьоху, що до Конотопа прийшла депеша: негайно вирушати у воєнний похід… А в усьому цьому винуваті вони, відьми! Тож, треба їх топити! Якщо відьма справжня, то вона аж ніяк не потоне… Розум і безглуздя, влада і прагнення будь-що отримати збагачення, здобувши посаду, всілякі забобони, важливість щирості у відносинах, розуміння, що кожен спроможний сам вирішити свою долю – все це є в повісті й у виставі театру.

5.8 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
5.5
5.5
6.0
6.0

Вистава «Співай, Лоло, співай!» – мюзикл в стилі кабаре. Творці вистави пропонують глядачам поринути в запальну, невимушену і трохи фривольну атмосферу кабаре. На сцені – живий оркестр, звабливий кордебалет, кумедні клоуни і тільки жива музика, адже історія відбувається в портовому кабаре «Блакитний ангел», а її головна героїня – неперевершена співачка Лола! За законами жанру, сюжет мюзиклу романтичний і досить прозорий. Одного вечора, підстаркуватий вчитель латини – людиноненависник, дрібний тиран і зануда на прізвисько Гнус, переслідуючи своїх учнів випадково потрапляє до закладу з сумнівною репутацією – портового кабаре. Там він знайомиться з місцевою зіркою – співачкою Розою Фрейліх на прізвисько Лола, яку вважає символом розпусти. Але несподівано Гнус сам перетворюється на завсідника кабаре, забувши про свою роль охоронця моральності. Він також, як і багато інших, стає фатальною жертвою Лолиної привабливості … П'єса, що покладена в основу вистави, створена за мотивами відомого роману Генріка Манна «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана» та культового фільму «Блакитний ангел». Написаний у 1905 році роман класика німецького реалізму – це уїдлива соціальна сатира, що викривала вади бюргерського суспільства. Свого часу роман був дуже популярним у читачів, а ім'я головного героя – Professor Unrat – навіть стало прозивним. У 1930 році з'явилася відома екранізація роману австрійського режисера Джозефа фон Штернберга. Роль вчителя Гнуса блискуче зіграв Еміль Яннінгс, а яскравий дебют Марлен Дітріх в ролі спокусливої співачки Лоли став початком її блискучої кар'єри як рокової красуні світового кіноекрану. Основою для фільму стала лише та частина роману де охоронець моральності Гнус потрапляє в кабаре, закохується в співачку Лолу і одружується з нею. Режисер, який називав свій фільм історією «падіння закоханої людини», запропонував інший фінал. У 1981 році відомий німецький режисер Райнер Вернер Фассбіндер зняв своєрідний римейк цього фільму. У фільмі «Лола» з відомою німецькою акторкою Барбарою Зуковою в головній ролі історія кохання державного чиновника фон Бома і розважливої співачки-куртизанки Лоли мала суто гостросоціальне звучання. А в 1985 році видатний французький хореограф Ролан Петі здійснив постановку балету «Блакитний ангел». Роль Рози Фрейліх виконувала легендарна французька балерина Даніель Кальфуні. Її героїня у цій виставі була холодною, жорстокою і цинічною. Ролан Петі у 61-річному віці сам виконав головну чоловічу партію. Його Гнус, принижений і обпльований викликав не стільки зневагу, як співчуття. Нова інтерпретація сюжету, що запропонована театру сучасним українським автором, харків'янином Олександром Чепаловим, перш за все про кохання – кохання приречене, дражливе і болісне.

Енеїда ХХІ
« Енеїда ХХІ » Епічна травестія на 2 дії

Бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» відома нам з шкільної хрестоматії. Троянський отаман Еней після багаторічних поневірянь разом зі своїм військом засновує омріяну державу в Римі – такий сюжет був описаний римським поетом Вергілієм. Потім – переспіваний на новий лад українським письменником Іваном Котляревським. А що ж у наш час? Наш сучасник, драматург Віталій Ченський, також переосмислив давній сюжет, запропонувавши свою версію про мандри та долю Енея і його побратимів. «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…». Був і таким залишився, прийшовши до нас, у XXI століття – третє тисячоліття? Але ж часи змінилися. Змінився світ. І як почувається в ньому Еней, всі Енеади? Чи продовжують впливати на світ ті, що сидять на Олімпі? У виставі «Енеїда XXI» давній сюжет, класичні сатира і гумор, перекладені на сьогодення. Тому і виникають час від часу в цій виставі сучасні реалії, прикмети нашої доби – сьогодення із звичним Інтернетом, Фейсбуком, літаками, мітингами, з далеко не нормативними словесними суперечками на зборах, на вулицях, в транспорті тощо… Та й Боги все частіше спускаються на Землю і втручаються в справи громадян. А Еней… чи знайде він у нас свою «обітовану», омріяну землю? Театр запрошує глядачів поміркувати над всіма цими питаннями. І посміятися, і, можливо, уважніше подивитися на навколишній світ.

Прекрасний рогоносець
« Прекрасний рогоносець » Історія фанатичного кохання і фатальних ревнощів

Сюжет п’єси – неймовірний, парадоксальний, на межі фарсу та високої поезії: це – історія фанатичного кохання і фатальних ревнощів. Бруно, великий мрійник-дивак, місцевий поет, який всім у селищі, на замовлення, пише любовні листи, надто кохає свою дружину Стеллу. Стелла також кохає його. Але – от біда! – Бруно вкрай замучили ревнощі… Хоча підстав для них він не має. Дитинство в людях так просто, безслідно не зникає, воно іноді надто зухвало входить у доросле життя – і солідна людина перетворюється на вередливу дитину з усіма її примхами, комплексами, мареннями. Так сталося з головним героєм цієї «казки про кохання та ревнощі», адресованої дорослому глядачеві. Режисер Іван Уривський в своєму «Прекрасному рогоносці» намагається відчути і зрозуміти героїв фарсу, написаного в 1921 році Фернаном Кроммелінком, через «казковий» світ – світ, в якому живуть герої Ф. Кроммелінка, світ казок Ґ. К. Андерсена, казок інших міфотворців, у полоні яких ми залишаємось назавжди, скільки б років нам не було. П’єса дає величезний простір для фантазії, для режисерських рішень та акторських пошуків. Іван Уривський знайшов до неї свій ключ: крізь призму дитячих снів та марень головних персонажів сюжету – Бруно, Стелли, друга їхнього дитинства Петрюса, а також Естрюго та Корнелії. Порівняно з багатонаселеною п’єсою Ф. Кроммелінка, коло дійових осіб звужене. Глядач знайде цьому пояснення, коли подивиться виставу: виставу-новелу про властивості фатальної пристрасті, котра не знає віку, існує в усі часи, здатна перетворити навіть прекрасну людину на потворного перевертня.