Марія Погребняк

Наближається Новий рік. Снігуронька та лісові звірята влаштовують святковий концерт. Сніговик взяв на себе роль конферансьє, Лисичка готує пісню, Зайці вчать танець, Білочка та Їжачок грають на музичних інструментах. До свята запросили і закордонних артистів Тома та Джеррі. І тільки Вовченя не готується до концерту, а всім заважає, оскільки вважає, що ні до чого не має таланту. Однак, Снігуронька знаходить вихід: маленький бешкетник дуже влучно кидає сніжки, тож Вовчику запропоновано спробувати себе у ролі жонглера. А що з цього вийшло, дізнаєтесь, переглянувши виставу.

У новій виставі від автора «Сімейного альбому» італійського режисера Маттео Спіацці ми потрапимо у минуле, щоб пережити його знову від початку 1970-х і до першої незалежної революції. Герої вистави занурені у кругообіг звітів та паперів, в той час як за вікном змінюється час, мода, державні секретарі, час від часу вносячи свої корективи у долі «маленьких» людей. Хтось чекає на премію, хтось збирає на новий сервіз чи норкову шапку, а хтось на поїздку на море усією родиною. І так минають десятиліття. Коли вже ніхто і не пам’ятає, як вставляти касету у магнітофон і що таке «фарца». Їхній світ помістився в коробку-кабінет з друкованими машинками, теками та портретами тих, кого не можна називати вголос. Вони отримують підвищення, закохуються, одружуються, виходять на пенсію та помирають, так і не зрозумівши, було це життя, чи лише його окремі моменти. Рапсодія – це музичні фантазії на народні теми без слів. Хоча тут ви не почуєте ані народних мелодій, ані патетичних творів. Герої вистави схожі на нас з вами, наших бабусь, батьків та незнайомців зі старих фотографій. В масках комедії дель арте. Як завжди, без жодного слова. Ми не знаємо, чи прийдете ви на нашу виставу самі або з друзями, з коханою людиною або всією родиною, але точно знаємо, що в цей день у вашому житті з’явиться ще більше моментів, про які приємно буде згадати. Виставу створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні.

Так що ж таке це саме «єврейське щастя» знають всі і в той же час не знає ніхто, навіть самі шукачі цього самого щастя. Тому не поспішайте ні плакати, ні сміятися. Не поспішайте і висновки передчасно робити. Зазвичай ми настільки сліпі, що не бачимо факту того, що володіємо всіма необхідними якостями, щоб стати щасливими. Ось так і герой дійства "Ревізія-Шмавізія" не помічає, що щастя весь цей час було поруч. Вистава «Ревізія-Шмавізія» це заключна частина трилогії Анатолія Крима «Розповіді про єврейське щастя». Подивившись виставу, ви переконаєтеся, що ніяке воно не єврейське, хоча і написана розповідь з неповторним гумором і колоритом, на який здатний тільки дуже талановитий автор.

У театральному буриме «Вернісаж на Андріївському» ми намагаємося досліджувати нову і не зовсім звичайну для «солідного» академічного театру форму і метод спілкування з глядачем – форму популярного зараз «флеш-моба». Тобто форму спілкування, що ще більш наближає глядача до актора, форму супер-камерного «інтимного» театру. Теми для вистави черпалися, в першу чергу, з енергетичної аури улюбленого нами усіма Андріївського узвозу. І хоча у виставі трохи історії (дуже небагато), в «екскурсійному» сенсі цього слова, сподіваємося, що факти розказані акторами, відкриють глядачам, щось нове у добре відомому. Ми відібрали для вистави персонажів, які не виблискують оригінальністю і новизною, але сподіваємося, що Ви впізнаєте їх, якщо хоча б раз пройшли від «низу» Андріївського до його «верху».

Одвічна історія людських пристрастей з тонким гумором від Чехова та яскравими сценами з елементами американського вестерну. Запальні, нестримані, заклопотані, допитливі, розгнівані герої, що потрапили у полон своїх амбіцій і бажань. Де кожен жадає перемогти, але для цього хтось повинен поступитись. А цього ніколи ніхто не зможе.

З щирою ніжністю і щемом від імені героя Майкла автор розповідає про життя своєї родини: матір, її сестер, дядька та вічного мандрівника, мрійника батька. Дія відбувається у 1936 році, у переддень Свята Лунаси – свята родючості, продовження роду, урочистий початок збору врожаю. Першого серпня родини у повному складі виходили на поля, аби поласувати першими плодами, влаштувати бенкет просто неба, повеселитися та потанцювати. Подібним святом у нас є Медовий та Яблучний Спас (Свято Преображення Господнього). «Автор як істинний ірландець переймається тим, що згасає його рід, через те, що його тітки, красиві, сповнені внутрішньої духовної сили жінки, все життя прожили в пуританських обмеженнях, не дозволяючи собі навіть найменшої радості – взяти участь у Святі Лунаса. Адже ж це не є пристойним. Їхні мрії лишаються мріями. І хоча автор описує суто ірландські традиції та звичаї, у п'єсі відчувається неабиякий вплив А. Чехова (невипадково Брайан Фріл захоплювався творчістю цього автора та перекладав його п'єси). В даному випадку Свято виступає як символ божественного провидіння, що веде кожного з нас по життю. Стукає повсякчас, але ми закриваємося вигаданими шорами і тим самим не в змозі, навіть подекуди боїмося прийняти щастя, яке дарує Господь. Фото та анотації надано театром.

Лірична драма І. Франка про кохання, де любов піднесена на найвищий п’єдестал. Про життя, що пройшло марно, про втрачене через егоїзм кохання, про надії, що не справдилися. Після глибоких і болісних переживань, у взаємостосунки закоханої пари приходить прощення. У виставі змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Головна героїня, Марія, дуже помилилася в своєму виборі, і це призвело до страшних моральних і фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше кохання, хапається «за нього хоч у листі, як за рятівну соломинку». Герой уособлює боротьбу між байдужим, відстороненим «естетом» та «живою людиною» з почуттями та емоціями.

Інтелігентна московська сім’я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній вже давно стали чужими один одному. В цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з’ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка чекає дитину. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся – людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Бабуся буквально шокує всіх розповідями про заборонені плоди богемного життя: кохання утрьох, куріння опіуму, оргазм. Загалом, про таку бабусю можна лише мріяти! Вона перетворить цей манірний дім на веселу божевільню, викине декілька запаморочливих фортелів і врешті-решт зробить все, щоб з’єднати люблячі серця. У виставі звучать вірші Костянтинтина Бальмонта та музика Франца Шуберта.

Люди, ховаючись від самотності та депресій, знаходять втіху у штучному інтелекті, що здається наділеним людськими рисами. Але не є людиною. П’єса «Навігатор» грузинського автора Лаши Бугадзе – символ інфантилізму. Головний герой, перебуваючи вже у зрілому віці, лишається хлопчаком. Він не зазнав кохання, не був бунтарем, не очолював футбольну команду. Та ступені дорослішання має пройти кожен, навіть якщо йому вже за сорок. Покохати навігатор, знайти у його жіночому голосі однодумця – крик відчаю чи безумство? Чому люди перестали помічати одне одного та в чому причини відокремлення від суспільства – у новій виставі театру на Подолі досліджує режисерка Тамара Трунова. Фото: Іра Марконі

Ексклюзивно в театрі на Подолі скандальна п'єса Майкла Джина Саллівана за всесвітньо відомим романом-антиутопією. Вигадана історія про життя в штучному світі, яка навчила любові навіть бездушних солдатів. За мною спостерігають. Цілодобово. На роботі, на вулиці, навіть вдома. Мої думки контролюють. Мій вибір несвідомий. Моє життя належить іншим. І це не параноя. А сьогодні навіть не вигаданий світ роману «1984» Джорджа Оруелла. Написаний в 1949 році роман почав оживати. Сьогодні ми – в його фантазії.

Говорити для жінки так само важливо, як дихати. Бути почутою не менш цінно, ніж бачити. А потреба у суспільній роботі інколи навіть сильніша, ніж потреба у сім’ї. «Жінка – не ложка, поїв, помив і знов поїв. Жінка – це людина, частина суспільства». Але коли таких поборниць справедливості збирається ціле товариство, про яку роботу може йти мова? Якщо твоїй колезі зраджує чоловік, а у сусідки роман з секретарем її ж благовірного. Кому потрібні буденні турботи, якщо за них не поставлять пам’ятник? Інша справа допомогти нещасному племені Манджуко, що постраждало від жорстокості тирана Чунг-Чанг-Хуя. Ці та інші проблеми неймовірно турбують членкинь славного об’єднання “ОБЕЖ”. Вистава, поставлена за п’єсою сербського комедіографа Бранислава Нушича, стала однією із найуспішніших постановок Києва середини 80-х років минулого століття (режисером виступила Ірина Молостова). Та пройшла на аншлаг рекордну кількість разів. Сьогодні театр на Подолі пропонує власну версію!

Між Ним і Нею існує вічний зв'язок, який, мов магічне коло, ніколи не переривається. Іноді нам здається, що все вже скінчилося, та ми чекаємо і сподіваємося зустріти справжнє кохання. Життя дарує кожному з нас новий шанс...

"Люди найголовніше залишають на потім, і серед цього найголовнішого є слова, які не встигнеш вимовити..." Це ностальгічні спогади єврейського хлопчика про щасливе дитинство поруч з його дорогими бабусями Розою і Дашею. Бабуся Даша водила його до церкви, а інша - в синагогу. На цьому маленький Льовушка зібрав кругленьку суму.

Ці слова мають різні значення, але все набуває одного відтінку, коли починається війна. Тоді люди знімають маски. І кожен стає тим, ким він є. Боягузи, гульвіси, негідники, шахраї - живуть серед нас, але у мирний час вдають порядних людей. «Вічно живі» - на перший погляд, історія однієї дівчини, наречений якої пішов на війну. Але це лише на перший погляд. Якщо зануритися глибше, то побачите сім'ю, у якій відображена ціла держава, а може, і цілий світ. Для когось обов’язок – це взяти зброю і піти на передову, хтось цілодобово працює, воскрешаючи поранених, хтось продовжує вчити дітей, хтось продовжує любити і чекати. Але є ті, хто не бажає змінювати свої звички, ті для яких танці, пісні та кортежі дорожчі за людське життя. Вистава не розділяє людей на хороших і поганих. Вона відтворює справжнє життя, а не ілюструє військові гасла, якими вони були як 75 років тому, так і зараз.

Ніколи не знаєш, який літак для тебе приземлиться востаннє. Розповідь київського письменника зі світовим ім'ям – Андрія Куркова на сцені театру перетворилася у чорну комедію. Але це не цинічне глузування над смертю, це життєва історія: абсурдна, нереальна, але «по понятиям» і за законом. Логіка і правила невблаганні речі, хай інколи вони, і не мають резону. Вистава повна гумору, пісень і добрих жартів. Безодня безглуздості встановлених норм відкривається лише фінальними акордами...

«Дорогий Товариш Бог!.. Скоро Пейсах, наше головне з тобою свято…» Сентиментальна розповідь про містечкового божевільного, який восени 1947 року пише та відправляє поштою листа Всевишньому з проханням подарувати йому п’ятдесят рублів. Лист потрапив до рук начальника селищної міліції й несподівано зачепив його суворе серце.

Чоловіки не можуть бути інакші. Їм треба бути першими, злітати вище, винаходити нове, експериментувати, захищати свої погляди, відстоювати свою честь і віддавати життя – йти на війну. Сила жінку у іншому. У її житті немає місця подвигу, вона повинна стати прагматичною, боягузливою, її місія – БЕРЕГТИ. Чия правда переможе, коли під загрозою Батьківщина-ненька.

Від Даніеля втекла дружина, тому хлопець палить горе в провині й квапить комісара поліції знайти втікачку. Місцевому кюре він обіцяє все простити, якщо до нього повернеться Елізабет. І тоді кюре приводить до нього жінку, що називає себе його дружиною. Але Даніель заявляє, що із цією жінкою він не знайомий, про що він і заявляє комісарові поліції. Усі вирішили, що Даніель збожеволів. Зненацька з`ясовується, що в зниклої Елізабет помер дядюшка-мільярдер і вона - єдина його спадкоємиця.

Безприданниця – молода, вродлива, але бідна дівчина Лариса Огудалова. Її оточують четверо шанувальників, кожен з яких намагається домогтися її уваги. Це «господарі життя» – великий ділок Кнуров, судновласник Паратов, багатий торговець Вожеватов і «маленька людина» – дрібний чиновник Карандишев. У їхніх стосунках змішується справжня любов, ревнощі, цинічні задуми і гонорові претензії. Лариса ж закохана тільки в одного з них – Сергія Паратова. Він теж відповідав їй взаємністю, але раптово поїхав без пояснення причин. А через рік, коли з відчаю Лариса погодилася на шлюб з Карандишевим, в місто несподівано повертається Паратов. І Лариса безоглядно віддається колишньому пристрасному почуттю…

Кохання може наздогнати у будь-якму віці, будь-кого, будь-де. Навіть якщо їй усього 16, а Він її учитель. Недопустима вільність чи справжнє почуття? Ми маємо свою відповідь. «його полонила молода дівчинка, що на його очах з дівчинки перетворюється на молоду жінку. Чи існує для дорослого чоловіка щось більш привабливе, аніж спостерігати цей розквіт дівчачої душі». Історія кохання як пригодницький роман: з несподіваним фіналом і відкритою навстіж прірвою людської душі. Стас Жирков про виставу: «Для мене цей текст – справжня знахідка української літератури. Те, про що мало знають, але саме таке потрібно нам зараз. Звісно вистава – це наш особистий погляд на цей текст, тому що театр – окремий вид мистецтва і він не має обслуговувати літературу. Фантастичні образи і характери надзвичайно талановитих акторів: В’ячеслава Довженка, Катерини Вайвали, Катерини Шенфельд, Катерини Рубашкіної, Максима Максимюка, Алли Сергійко. У нас виникла справжня вибухова суміш з гумору, кохання, пристрасті і любовного страждання»» Інсценізація Павла Ар’є твору «Дівчина з ведмедиком» українського письменника Віктора Домонтовича. Життєва історія автора, як і героя роману, має безліч таємниць і білих плям. Він був розвідником і націоналістом. Бунтарем і слугою закону. Він вважав себе киянином, хоч народився в Одесі, а значну частину життя провів у Німеччині. Зі своєю власною коханою він одружився лише у 62, хоч полюбив її ще в юності.