Марія Деменко

Автор п’єси наш сучасник – драматург Дон Нігро – народився в 1949 році й живе в Сполучених Штатах, написав понад 400 п’єс, які перекладено багатьма мовами й успішно йдуть на театральних підмостках всього світу. «Горгони» – це вистава про давніх запеклих суперниць-акторок, які все життя змагалися одна з одною за прихильність як режисерів так глядачів, і які відчули на собі всі «принади» життя акторок на схилі років. За іронією долі, чи маркетинговим розрахунком, вони знову опиняються у спільному проєкті – фільмі жахів, можливо останньому в їхній кар’єрі. Обидві ж сприймають це як останній шанс повернути собі колишню славу і любов публіки. Американські критики вважають, що при написанні цієї драми, Дон Ніґро надихався реальним протистоянням голлівудських зірок — Джоан Кроуфорд і Бет Девіс. Акторки ніколи не були прихильні одна до одної, але були змушені наприкінці кар‘єри разом знятися у фільмі “Що трапилося з бебі Джейн”. Але так чи інакше, двобій між двома красивими й талановитими жінками досить поширене явище, і не тільки в царині мистецтв, а й у повсякденному житті. Тож, незважаючи на те, що драму написано не про нас, багато хто в героїнях впізнає себе чи своє оточення. Якщо ви хочете побачити, як виглядали б наші рідні баба Палажка і баба Параска, якби жили в Америці й були б голлівудськими акторками, що тоді вони шипіли б одна одній, і що демонстрували б – то вам обов’язково потрібно подивитися «Горгони» в нашому театрі. Режисер Роман Федосеєв: «Люди повинні комунікувати, і проблеми варто вирішувати завдяки спілкуванню, а не силою. Якщо між людьми нема несказаних слів, то вони живуть у гармонії. А якщо образу затаїти і довго з нею жити, то рано чи пізно це призведе до фатальних наслідків».

Бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» відома нам з шкільної хрестоматії. Троянський отаман Еней після багаторічних поневірянь разом зі своїм військом засновує омріяну державу в Римі – такий сюжет був описаний римським поетом Вергілієм. Потім – переспіваний на новий лад українським письменником Іваном Котляревським. А що ж у наш час? Наш сучасник, драматург Віталій Ченський, також переосмислив давній сюжет, запропонувавши свою версію про мандри та долю Енея і його побратимів. «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…». Був і таким залишився, прийшовши до нас, у XXI століття – третє тисячоліття? Але ж часи змінилися. Змінився світ. І як почувається в ньому Еней, всі Енеади? Чи продовжують впливати на світ ті, що сидять на Олімпі? У виставі «Енеїда XXI» давній сюжет, класичні сатира і гумор, перекладені на сьогодення. Тому і виникають час від часу в цій виставі сучасні реалії, прикмети нашої доби – сьогодення із звичним Інтернетом, Фейсбуком, літаками, мітингами, з далеко не нормативними словесними суперечками на зборах, на вулицях, в транспорті тощо… Та й Боги все частіше спускаються на Землю і втручаються в справи громадян. А Еней… чи знайде він у нас свою «обітовану», омріяну землю? Театр запрошує глядачів поміркувати над всіма цими питаннями. І посміятися, і, можливо, уважніше подивитися на навколишній світ.

На вас чекає феєрична атмосфера найбільшого у світі танцювального марафону з яскравим світлом, запальною музикою, карколомною хореографією, блискучими костюмами й красивими людьми! Бо коли в житті немає світла й ти на шаленій швидкості мчиш у прірву, то найбільший у світі танцювальний марафон створений подарувати тобі свято в жахливій атмосфері, з шаленим грошовим призом здається справжнім порятунком! Адже втеча від сірої буденності в шалені веселощі – то звична пігулка, до якої вдається людство. І дарма, що виглядати потрібно яскраво й красиво, випромінюючи щастя й успіх, дарма, що треба танцювати – запально й безперервно, відпочиваючи не більше 10 хвилин. Усі учасники прийшли перемогти й урятувати своє життя. Такі різні учасники: юний і сильний ковбой, сивий і бувалий у бувальцях моряк, вагітна наївна жінка та безпорадний розчарований фермер, цинічна дівчина з гірким минулим і немолода безперспективна колишня актриса – усі вони, як загнані коні, «на останньому диханні» зроблять усе для своєї перемоги. А от чи всім стане сили дістатися фінішу? І чи існує життя після марафону? Адже загнаних коней пристрілюють – чи не так?!

Аеровокзал живе своїм звичним життям… Тут завжди багатолюддя. Літаки прилітають і відлітають. Працівники митниці, стюардеси, інші працівники аеропорту зосереджено виконують свою роботу. У кожного пасажира, що очікує свого авіарейсу своя історія, свої турботи. Тут, в аеровокзалі, дивовижним чином переплітаються поезія і проза життя… Плине життя, показане засобами танцю. Об’єднує всіх чуттєвий, емоційний, виразний танець – танго. В ньому сконцентроване життя, долі… зустрічі й прощання, кохання й біль від непорозуміння, втрати, надії й сподівання.

Звісно, одруження для кожної людини – неповторна подія. Але в усі часи  весільний сюжет вибудовувався майже однаково. Микола Гоголь написав на тему одруження комедію, в якій трапляється чимало дивовижних, навіть чудернацьких, подій. …Агафія Тихонівна  палко мріє про весілля, про судженого: щоб був він найгарніший, найрозумніший і… – можна продовжувати і продовжувати – най-най-най… От і з’являються в її уяві женихи. Один за одним. Кожен – в сорочці, що вона заздалегідь для весілля приготувала, з такими  неймовірно гарними словами освідчення в коханні. Кого ж з них їй обрати? Хто з них найкращий? А, може, метка сваха Фекла ще не всіх їй показала?! А раптом вибереш якогось диявола в женихівській подобі… Ото біда буде! Все це є в комедії Миколи Гоголя. І є у виставі режисера Івана Уривського, котрий створив за мотивами класичної п’єси надзвичайну виставу, сповнену глибинної народної мудрості, метафористичну, образну, що вражає і хвилює, і спонукає до роздумів.

Гірський край – дивовижний, незбагненний світ. І гуцули – особливий народ, плем’я, в якому панують свої закони, які відчувають по-особливому навколишній світ… Дух предків – в них, в глибинах душі. Треба лише відчути цю споконвічну єдність з предками… Адже ми всі – продовження наших предків. Ми спокутуємо їхні гріхи. У цьому музично-пластичному дійстві з безліччю метафоричних сцен, образів-символів йдеться про автентичність і спадковість поколінь, про історичні витоки народу. В центрі сценічної оповіді, звичайно ж, історія кохання Івана та Марічки… Пронизливо трагічна. Фатальна, в якій поєднались кохання і ворожнеча роду людського. Вистава йде у форматі творчої майстерні «Глядач на сцені»

Хто ж не знає казки данського письменника та поета  Ганса Крістіана Андресена про крихітну дівчинку зростом не більше дюйму, котра народилася з квітки – Дюймовочку?!  З покоління в покоління старші люди розповідали цю казку своїм дітям та онукам. Вистава «Дюймовочка» створена за мотивами відомої всьому світу казки. Але  в сюжеті її з‘явилися нові події, неймовірні, дивовижні  пригоди, котрі очікували на крихітку Дюймовочку з моменту її появи на світ. Навколишній світ  такий цікавий, багатокольоровий, в ньому стільки несподіванок, стільки відбувається всього! Гайда в мандрівку цим світом разом з Дюймовочкою! Разом з дівчинкою глядачі – і маленькі, і вже дорослі  –  дізнаються про дуже важливі речі в житті. Зрозуміють, врешті-решт,  зміст давньої приказки: «Найголовніше в житті  – не багатство, а дружба та братство». Треба тільки самому бути щирим і допомагати іншим.

Цій п’єсі вже близько 250 років, але театри різних епох шукають відповіді на питання колись поставлені Шиллером. Загалом класична драматургія це і є постановка вічних буттєвих питань перед людиною. На відміну від окремих зразків драматургії сучасної, де інколи з поспішністю знають відповіді на всі запитання. І тому не завжди виникає діалог та бажання розкривати і розшифровувати такі тексти. Як відомо, перша версія назви цієї п’єси – «Луїза Міллер» (1784 рік) за йменням головної героїні сюжету, доньки музиканта Міллера, яка щиро покохала сина вельможі – юного пристрасного Фердінанда. І таке кохання вартувало життя їм обом, адже у світі, де заправляють підступні інтригани, де панують фейки, немає місця чистим почуттям, бо їх прагнуть знищити, розтоптати, виштовхнути з території політичних ігор та підкилимових авантюр. Власне, на цьому контрапункті та антагонізмі й витворено головний конфлікт у Шиллера – чисте кохання вступає в нерівний бій з підступною політикою, щирі почуття прагнуть відвоювати своє право в боротьбі з фальшем та придворними інтригами. І результат цього поєдинку у п’єсі Шиллера, на жаль, не на користь кохання. Попри все, Фрідріх Шиллер залишає ще чимало інших питань у своїй п’єсі – і в плані колізії, проблематики, і стосовно своїх окремих персонажів. Дійсно, чому він так покірно погодився на прохання одного з німецьких акторів замінити першу назву «Луїза Міллер» на більш «касову» версію – «Підступність і кохання»? Можливо, не хотів акцентувати лише на одному образі? Можливо, передбачав імовірним центром цього сюжету практично кожного зі своїх героїв (при певному ракурсі) – президента фон Вальтера, його сина Фердінанда, музиканта Міллера (батька Луїзи), леді Мілфорд? І над цими запитаннями ми також міркували у процесі розбору та репетицій п’єси «Підступність і кохання». Та, справа навіть не в тому хто з них головніший чи важливіший. А в тому, як кожен з них сприяє вирішенню конфлікту між злочином та коханням. У процесі роботи над п’єсою не можна було обійти або ж уналежити до розряду персонажів другого плану – Вурма, який також знаходиться в лоні традиційного конфлікту «людина-суспільство». Власне, Вурм є рушійною силою цього конфлікту, його механізмом та технологією. Саме ймення Вурм – означає «черв’як», тобто червива людина, тобто щось низьке, жалюгідне, потворне.  Партитура Вурма у п’єсі – це різні ноти підступності, це, власне, образ якогось зовні непомітного, але абсолютного зла, котре може знищити не тільки два закохані серця, а навіть зруйнувати цілий світ. У нашій версії «Підступності і кохання» – образ черв’яка Вурма, як одна з найактивніших рушійних сил сценічного сюжету. Таке червиве зло народжується десь у багнюці, у чорному ґрунті людських пороків та темних пристрастей, а потім ніби проростає в кожному, воліє проникнути у кожен плід райського саду. Луїза і Фердинанд – це плоди саме райського саду, які дозрівали, кожен по-різному за тепличних умов. Фердинанд – дитя політичної верхівки, титулований спадкоємець, син свого батька, його готують до подальших жорстких владних маніпуляцій. А Луїза – чисте ідеальне створіння, яке виховане в райському середовищі батьківської любові, котра огортала її ще змалечку мелодіями великих композиторів (адже її батько – вчитель музики). І от ці двоє, діти різних батьків (син президента і донька бідняка), тобто створіння, які виросли в різних тепличних умовах опиняються один на один з холодом та негодою серйозного дорослого життя, де заправляють підступні черви, де злочин важливіший за кохання, де правда буде правдою лише тоді, коли вона комусь вигідна. Все як зараз. Змінюються декорації, історичні епохи, але ідеологія великої міщанської трагедії Шиллера, мабуть, лишатиметься незмінною ще довгі часи, допоки буде на землі людина, а значить – і підступність, і кохання. Ідея «теплиці» в художньому рішенні нашої вистави – це, безумовно, і натяк на певні неприродні умови, в яких існують окремі герої великої п’єси, це і натяк на неволю, коли крізь прозоре скло бачиш білий світ, але не можеш в нього вирватися, бо скована твоя свобода. Наша версія «Підступності і кохання» – це також спроба поміркувати про ціну свободи – і в тепличних умовах, і поза ними. І можливо саме там, в тих президентських холодних, позбавлених повітря теплицях, народжується якесь чергове абсолютне Зло, котре нищить на своєму шляху чисті пагони, свіжі плоди. Зазвичай саме в теплицях і створюють якісь небезпечні гібридні організми, такі як Вурм у даному випадку. Вважайте це за цікавий випадок або ж за іронію долі, але коли репетиції нашої вистави були вже в самому розпалі, друзі надіслали мені статтю з однієї німецької газети, де йшлося саме про теплиці… Теплиці, які планував фюррер біля кожного зі своїх бункерів. Там, персонально для нього мали вирощувати різні плоди задля його забаганок. Отже, знову плоди зла: якась дивна і майже містична паралель, чи не так? Отже, і в наших сценічних «теплицях» також триватиме процес зростання «плодів зла», таких як Вурм, котрий у цій історії різко змінює всі правила гри, різко змінює життя героїв – не тільки через власні примхи чи вигоди, а ще й тому, що у абсолютного зла інколи немає особливих мотивів, воно як даність, як стрижень світобудови, котра неможлива без двох полюсів – Добро і Зло, Підступність і Кохання.

Сюжет п’єси – неймовірний, парадоксальний, на межі фарсу та високої поезії: це – історія фанатичного кохання і фатальних ревнощів. Бруно, великий мрійник-дивак, місцевий поет, який всім у селищі, на замовлення, пише любовні листи, надто кохає свою дружину Стеллу. Стелла також кохає його. Але – от біда! – Бруно вкрай замучили ревнощі… Хоча підстав для них він не має. Дитинство в людях так просто, безслідно не зникає, воно іноді надто зухвало входить у доросле життя – і солідна людина перетворюється на вередливу дитину з усіма її примхами, комплексами, мареннями. Так сталося з головним героєм цієї «казки про кохання та ревнощі», адресованої дорослому глядачеві. Режисер Іван Уривський в своєму «Прекрасному рогоносці» намагається відчути і зрозуміти героїв фарсу, написаного в 1921 році Фернаном Кроммелінком, через «казковий» світ – світ, в якому живуть герої Ф. Кроммелінка, світ казок Ґ. К. Андерсена, казок інших міфотворців, у полоні яких ми залишаємось назавжди, скільки б років нам не було. П’єса дає величезний простір для фантазії, для режисерських рішень та акторських пошуків. Іван Уривський знайшов до неї свій ключ: крізь призму дитячих снів та марень головних персонажів сюжету – Бруно, Стелли, друга їхнього дитинства Петрюса, а також Естрюго та Корнелії. Порівняно з багатонаселеною п’єсою Ф. Кроммелінка, коло дійових осіб звужене. Глядач знайде цьому пояснення, коли подивиться виставу: виставу-новелу про властивості фатальної пристрасті, котра не знає віку, існує в усі часи, здатна перетворити навіть прекрасну людину на потворного перевертня.

«За двома зайцями» – одна з найпопулярніших українських класичних комедій. На нашій сцені – це вистава-довгожителька, яка відзначила не один знаменний ювілей. Історія кохання Проні Прокопівни, її шалений роман з київським цирульником Свиридом Петровичем Голохвостим нікого не залишить байдужим, адже кожна людина мріє про щастя, бажає великого і чистого кохання… Тож, можна зрозуміти в її мріях та сподіваннях і Проню Прокопівну, вихованку пансіону шляхетних панянок. До того ж, в цій «веселогрі» є урок для кожного, не лише для Голохвостого, котрий, бажаючи вибратися із злиднів та збагатіти, почав залицятися до Проні Прокопівни, але не міг обминути своєю ласкою і красунечку Галю, дочку Лимарихи… Як каже народне прислів’я? – «За двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш». Талановитий акторський ансамбль, прекрасна музика, забарвлені національним колоритом танці та пісні, виконані артистами у супроводі оркестру, котрий є активним учасником сценічної дії, загальна святкова атмосфера видовища – все це визначає успіх вистави у численної глядацької аудиторії. Перші виконавці ролей у виставі, яку поставив режисер Володимир Туманов в 1988 році, – це Галина Кобзар-Слободюк (Проня Прокопівна), Василь Яковець (Сірко), Світлана Гужва (Лимариха), Анатолій Фоменко та Михайло Пуровець (виконавці ролі Свирида Петровича Голохвостого), Марія Пивоварова (Сірчиха), Тетяна Глущенко (Химка) та інші. З часом заслужена артистка України Галина Кобзар-Слободюк передала естафету актрисі Ірині Бесараб.

Професор Преображенський, який займався питаннями збереження молодості й водночас мріяв поліпшити людську расу, відчувши себе спроможним на експеремент, із науковою метою пересадив безпритульному псу людські залози та гіпофіз мозку, намаагаючись перетворити собаку на людину. Але зухвалий експеримент мав непрогнозовані й трагікомічні результати. Поліграф Поліграфович Шаріков, а саме так назвали новостворену істоту, починає все більше нагадувати чоловіка, органи якого йому пересадили (донора) — п’яницю Клима Чугункіна, і починає руйнувати затишний і гармонійний світ професора і його близьких. Саме тому лікар вирішує повернути пацієнта до його початкового стану. А чи вдасться це йому, дізнайтеся безпосередньо на виставі! В інсценуванні, окрім знаних метафор та алегорій, з’являються ремінісценції на інші твори Михайла Булгакова («Фатальні яйця» та «Морфій»), та прозорі алюзії на наше сьогодення. Цитати, які давно вже стали афоризмами, отримають нове звучання. Адже відоме в 20-х роках минулого століття листування Енгельса з Каутським, яке в повісті Швондер порадив почитати Шарікову, мало хто з сучасників осилив, тому режисер й авторка інсценування апелюють до впізнаваних сучасних реалей – листування сьогоднішніх політичних діячів. У виставі також актуалізовані соціально-політичні й морально-філософські проблеми: ставлення до революційних перетворень, до влади, проблеми відповідальності людини за свої дії і вчинки, особливо щодо брутального втручання в закони природи. Нове звучання отримали питання відповідальності інтелігенції перед своєю країною, «внутрішня еміграція» творців, загострене почуття власної гідності, прагнення понад усе бути вільною людиною, сміливе викриття вад державної системи, протест проти абсурдного соціального устрою, проти насильства.

У кожної людини є свої демони. Це історія про стосунки двох жахливо щасливих людей. Російський пацанчик-безхатько Славік, із загадковою, ніким не зрозумілою душею та хворобливими амбіцями, та Нінка, королева самогону, яка щодня святкує життя! І з радістю, і надією погоджується прихистити вдвічі молодшого за неї прибульця у своєму будинку в містичному гоголівському селищі Глибокому. Чи не всі герої драми втратили об’єктивні причини на щасливе й безтурботне життя. І коли суцільна меланхолія, непозбувна бентега та повне розчарування досягають свого апогею – вони починають прагнути яскравого свята, вічного кохання та вірної дружби. Проте тут на них і чекає близька зустріч із власними внутрішніми демонами.

До 30-ї річниці здобуття Незалежності України. За новелами Марії Матіос «Апокаліпсис» і «12 службів». Серце навпіл …або зачнеться нова война, або на край упаде яка інша кара, а спокійна година встановиться людям хіба що по смерті… Вистава-одкровення «Серце навпіл» створена за двома новелами Марії Матіос та спеціально написаних авторкою для цієї постановки кількома ексклюзивними сценами. Трагічні події минулого століття в Україні на прикладі історій декількох українських та єврейських сімей розкривають ідею нескореності людського духу. Герої, попри жахливі суспільно-політичні обставини, знаходять сили як для опору, так і власне для життя. Ці історії не про пристосування, ці історії про прийняття ситуацій, смиренність, Любов і водночас про пошук найменшої можливості позбутися мороку, тоді, коли світла не видно навіть у найсонячніший день. Це не про релігійність, а про віру в людяність, цінності й Промисел. Віру в силу благання 12 знедолених жінок про порятунок всього краю. Про сміливість тих, хто вже втратили найцінніше, і їхню готовність втратити все. Про жагу до життя серед панування Сатани. Про порушення усіх можливих приписів задля торжества Любові, народження справжнього і надії на майбутнє. Марія Матіос: «Коли я занурююся в нашу історію, мені здається, що йду мінним полем, і я відчуваю себе письменником-сапером, який мусить все це розміновувати», – каже Матіос.

«Хочете, я вас українізую?», – натхненно-захоплено запитує українофіл Мокій дівчину Улю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і ці його слова звучать майже як «Хочете, я вас поцілую?». Запальна вистава занурює у вир блискавичних подій, кохання, конфліктів, сатири. Смішно і тонко, про речі, які зараз на слуху, адже в сучасній Україні паралелі з мотивами п`єси є настільки прямими й прозорими, що слова однієї з героїнь «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной», для когось залишаються актуальними. Як розпізнати межу, котра починає роз’єднувати людей, рідних по крові, історії і культурі? Чому в одній родині батько та син не можуть знайти спільну мову? Це і сумно, і трагічно, і смішно.

Повість «Кайдашева сім’я» була написана у 1879 році. Стільки часу минуло відтоді, а що змінилося?! Отже, жили-були Кайдаші – велика родина: Омелько Кайдаш, його дружина, сини, невістки…  Поруч з ними – їхні сусіди, куми, що святкували разом з ними весілля, родини і таке інше. Було в їхньому житті все, як зазвичай буває у людей: свої радості, клопоти, сварки й примирення. Турбували їх вічні проблеми, пов’язані з поколіннями, – «батьки і діти». Також вічні повсякденні проблеми життя, коли стикаються «моє» і «спільне». Комічні ситуації в цій сімейній хроніці межують з драматичними подіями. Щоправда, суперечки в родині Кайдашів, такі смішні, дріб’язкові й дуже нагадують декого з нас, сьогоднішніх, в наших складних родинних взаєминах, в стосунках із сусідами, та й на ширшому рівні, так би мовити, в загальнодержавних масштабах, у нашому суспільному житті.

Вистава «Конотопська відьма» – багатолюдне, багатолике, яскраве, пісенно-танцювальне, музичне видовище. Мюзикл на 2 дії створено за мотивами бурлескно-реалістичної повісті класика української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». В Конотопі з відьмами боролися оригінально: їх просто топили. Через те, що кілька місяців немає дощу, що  хорунжівна Олена не хоче виходити заміж за сотника Микиту Забрьоху, що до Конотопа прийшла депеша: негайно вирушати у воєнний похід… А в усьому цьому винуваті вони, відьми! Тож, треба їх топити! Якщо відьма справжня, то вона аж ніяк не потоне… Розум і безглуздя, влада і прагнення будь-що отримати збагачення, здобувши посаду, всілякі забобони, важливість щирості у відносинах, розуміння, що кожен спроможний сам вирішити свою долю – все це є в повісті й у виставі театру.