Анатолій Хостікоєв
Творча діяльність Анатолія Хостікоєва розпочалася 1974 року на сцені Львівського академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. З перших ролей актор привернув увагу глядачів і театральної громадськості небуденністю своєї індивідуальності, творчою сміливістю, яскравими барвами сценічного таланту. 1978 року Хостікоєв був запрошений до Київського театру ім. Лесі Українки, де пропрацював до 1980 року. З 1980 року Анатолій Хостікоєв – актор театру імені ІванаФранка.
Саме в цьому колективі повністю ствердився й розкрився творчий потенціал митця. Сьогодні ім’я Анатолія Хостікоєва є знаковим для української культури. Ролі, що їх створив актор, увійшли до літопису національної сцени, її кращих здобутків. Його Еней з легендарної «Енеїди» І. Котляревського підкорив серця багатьох глядачів, примусив задовго до прийняття незалежності України відчути істину гідності, пробуджував відчуття національної свідомості у кожного громадянина. Воланд з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова відкривав найпотаємніші нетри людської душі, розповідав про Гармонію і Світло розуму, йшов на Голгофу совісті Анарх з «Санаторійної зони» за М. Хвильовим, мріяв про доцільність буття Астров із «Дяді Вані» А. Чехова, відчайдушно відстоював своє кохання Дон Філіппе з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліно, жадоба влади спопеляла його Модреда з вистави «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллер. І поруч трагічний Хосе з «Кармен» П. Меріме, саркастичний Хіггенс з «Пігмаліону» Б. Шоу.
Величезний досвід та абсолютне відчуття природи театру надали можливість акторові зайнятися режисерською роботою. Його режисерський хист пронизував практично кожну роль. Особливо це виявилося під час постановки легендарної рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського, в якій актор не лише створив багатогранний поліфонічний образ Жульєна, але й придумав і втілив в життя дивовижно театральні мізансцени.
Режисерське обдарування А. Г. Хостікоєва ствердилося у роботі над виставою «Кін IV» Г. Горіна, в якій він же зіграв головну роль. Ця робота була удостоєна премії «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют.
Згодом у співавторстві із режисером В. Малаховим Анатолій Хостікоєв познайомив глядачів з глибоко-трагічним прочитанням славнозвісної п’єси У. Шекспіра «Отелло». Концепція, що її запропонував автор ідеї, він же виконавець головної ролі, породжувала в залі катарсис. Його Отелло захоплював глядачів суміщенням несумісного: неймовірною дитячою безпосередністю і жорстким нещадним вихованням воїна. Анатолій Хостікоєв однаково вільно почувається у будь-якому сценічному жанрі – від яскравого мюзиклу до психологічної драми.
Вільність імпровізації, виразність пластичного малюнку ролі, постійний творчий пошук на початку кар’єри подарували глядачам такі звабливо театральні образи, як П’ятьоркін «Васси Железнової» М. Горького, Фрегат у «Загибелі ескадри» О. Корнійчука, то сьогоднішні прихильники знов і знов приходять на виставу «Швейк» за Я. Гашеком, в якій актор виконує аж п’ять ролей, в секунду перевтілюючись в іншого персонажа.
Продовжуючи активно суміщати акторську діяльність із режисурою, тандем Анатолія Хостікоєва із режисером В. Малаховим декілька років тому подарував нам неймовірно добру, відверто демократичну, сповнену віри у життя та справедливість, виставу «Грек Зорба» за романом класика грецької літератури Нікоса Казантзакіса. Ця вистава стала справжнім бенефісом актора. Його граничне проникнення в психологію персонажа, мудрість і глибина філософського прочитання при яскравій театральній формі потрясає глядача, пробуджуючи у кожного бажання переглянути власне життя.
Постійне прагнення нових, незнаних відкриттів, бажання якомога більше зробити для широкого загалу спонукало Анатолія Хостікоєва разом із Богданом Бенюком створити свою «Театральну компанію», яка за останні роки отримала широке визнання в театральної громадськості та популярність не тільки в Україні, але й за її межами.
І все ж таки театр імені Івана Франка був і лишається для актора найріднішим місцем, де йому затишно, де його талант почуває себе вільно і спроможний дивувати знову і знову. Яскравим свідченням цьому стала робота в виставі «Ліс» О. Островського та режисерський тріумф у виставі "Незрівнянна" П. Квілтера.
Ми беззастережно віримо в талант цього вічного мандрівника, який може підкорити будь-яку сцену, який може зіграти будь-яку роль – від Ліра до Блазня, який може творити добро і робити кожного із нас щасливим.
в яких задіяний Анатолій Хостікоєв
« THE BEST »
« Він – моя сестра »
Комедія
« Про мишей і людей »
« Люкс для іноземців »
Комедія
« Швейк »
Комедія
« Незрівнянна »
Комедія
« Моя професія - синьйор з вищого світу »
Комедія
« Ліс »
Комедія
« Грек Зорба »
Бенюк і Хостікоєв – театральна компанія, заснована 1 жовтня 1999 року українськими акторами, Народними артистами України Богданом Бенюком та Анатолієм Хостікоєвим, а також Заслуженим діячем мистецтв України Мирославом Гринишиним.
Основна діяльність компанії – постановка антрепризних театральних вистав. «Домашні» спектаклі театральної компанії проходять у приміщенні київського театру імені Лесі Українки з періодичністю 2-3 вистави на місяць.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.
Творчий шлях актриси розпочався на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).
На сьогодні ім’я Наталії Сумської є запорукою зустрічі із високим мистецтвом, яке вряд чи кого залишить байдужим.
Більшість образів, що їх створила актриса, увійшли до літопису сценічного мистецтва України. І це закономірно, адже ж Наталія В’ячеславівна Сумська – продовжувачка славнозвісної театральної династії Сумських-Опанасенко. Відчуття театру, сцени в неї існує на генетичному рівні. Саме тому, мабуть, актриса володіє тією психофізичною гнучкістю, для якої не існує поняття амплуа. Наталія Сумська абсолютно органічно існує в будь-якому жанрі: від психологічної драми до відверто демократичного м’юзиклу. Вона з будь-якої своєї появи на публіці здатна зробити, розіграти цілу виставу. Вона мінлива, рухлива, парадоксальна, привабливо-спокуслива, іронічно-задириста. Вона – Актриса.
На початку творчого життя актриса зіграла чимало юних дівчат української та зарубіжної драматургії. Неймовірна, всепоглинаюча любов до театру, азарт творчості сприяли тому, що на виконавицю одразу звернули увагу режисери і з задоволенням брали у свої вистави. Актриса кожну ситуацію, сценічну мить наповнювала дивовижно-правдивим життям. Так з’явилася Фйорелла («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі), Марі («Блез» К. Маньє), Павлінка з однойменної п’єси Янки Купали.
Згодом почали з’являтися більш глибокі цікаві образи: Людмила («Васса Железнова» М. Горького), Фея («Сон літньої ночі» Шекспіра), Тессала («Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо).
Переламною у творчості актриси стала робота над образами Дідони, Лавінії у славнозвісній, першій в Україні бурлеск-опері «Енеїда» за І. Котляревським, (інсценізація С. Данченка, І. Драча, музика С. Бедусенка). «Персуни», що їх створила актриса, ніби зійшли з-під пера самого автора, увібравши в себе народний колорит, іронію і самоіронію, бурхливу стихію ярмаркового дійства, з його споконвічним «перелицюванням» фантастичними перетвореннями і святою вірою у непересічну силу народної мудрості. Крім всього, для багатьох прихильників вперше на повну силу розкрився її фантастичний вокальний талант, який неодноразово буде дивувати у таких знакових м’юзиклах, як: «Крихітка Цахес» Е.-Т. А. Гофмана (п’єса Я. Стельмаха, музика С. Бедусенка), «Засватана-невінчана» В. Бегми, М. Ткача, І. Поклада, «Різдвяна ніч» за М. Гоголем. Особливою в житті актриси стала роль Жанни Д’Арк у м’юзиклі «Біла ворона» Г. Татарченка, Ю. Рибчинського. Їй, стоячи, аплодували у Польші та Австрії, а в Україні пісня «Свобода» у виконанні Наталії Сумської стала провісницею омріяної незалежності.
Про високу майстерність, абсолютне відчуття жанру і стилю, віртуозність імпровізації свідчили ролі, що їх створила актриса у виставах «Кін IV» Г. Горіна – Анна Дембі, «Три сестри» А. Чехова – Маша, «Пігмаліон» Б. Шоу – Еліза Дулітл. Різні за жанрами, за художніми засобами, вони були об’єднані непересічним талантом актриси.
Цілий каскад акторських знахідок, безмежність творчої фантазії демонструє Наталя Сумська в ролях останнього періоду: Кайдашиха у виставі «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гортензія у виставі «Грек Зорба» за Н. Казантзакісом. Якщо Кайдашиха – сильний, гонористий, соковито-народний характер, то Гортензія - ніби кимсь забута порцелянова лялечка, наївна мрійниця про велике кохання оживає лише у великих нічних обіймах Зорби. У виставі «Живий труп» за О. Толстим актриса за короткий проміжок сценічного часу створює два діаметрально-протилежні, життєво-правдиві образи: Анни Павлівни та Кареніної, кожен з яких являє художньо-мистецьку цінність. Славнозвісна Гурмижська з останньої прем’єри театру «Ліс» О. Островського вкотре примусила говорити про невичерпність творчого діапазону актриси. Кожен жест, кожне слово Майстрині буквально заворожує граничною правдою, внутрішньою силою персонажу, якоюсь особливою тайною цієї звабливої і мудрої жінки.
Наталія В’ячеславівна Сумська - не лише Актриса, вона – Митець, Громадянин із яскраво вираженою патріотичною позицією. В будь-яких починаннях вона є постійним лідером і це лідерство в неї в крові. Її активна непосидюча натура не знає зупину, будь то зйомки кіно, виступи на радіо, телебаченні чи в шпиталях перед нашими славними військовими. Для неї ніколи не існувало великого чи маленького сценічного майданчику. Її їство завжди прагне говорити правду, високу правду духовності, волелюбства, воно пройняте істинною народністю, болем і святою вірою у життєдайність української нації.
