Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Яремчук Лідія Григорівна — українська акторка. Народна артистка України (1999). Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1983).
Народилася 8 грудня 1945 р. в Києві. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1968).
Акторка Київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки (грала у виставах: «Камінний господар», «Кафедра», «Гравець», «Вишневий сад», «Жиди міста Пітера, або Невеселі бесіди при свічках» та ін.).
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки. Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки. Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників. З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
Сцена «Під дахом» представляє народну артистку України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та премії «Київська пектораль» - Лідію Яремчук у виставі «Шлюби укладаються на небесах...» за її інсценізацією, створеною на основі сторінок з роману Льва Толстого «Війна і мир». Головна сюжетна лінія вистави - історія Наташі Ростової. Версія, представлена виразною мовою сценічного мистецтва, привносить нові фарби в звичне уявлення про героїню. Лідія Яремчук, виконавиця і автор композиції, передає душевний світ Наташі чуйно, інтимно, з ледь помітним відтінком смутку, іронії і захоплення одночасно. Така природна, така безтурботна і безпосередня юна Наташа. Успіх на першому балі здається їй здійсненням усіх дівочих надій, за яким обов'язково слідуватиме запаморочливий злет. Кожен подих наповнений радісним передчуттям щастя ... Час і життєвий досвід, вносячи корективи в долю людини, часом до невпізнанності змінюють її характер. А може, навпаки? Можливо, зрілість розкриває справжню природу людської суті? Інакше, як пояснити парадоксальне перетворення героїні з ніжного, романтичного створіння в приземлену, обтяжену життєвими турботами мати-господиню? Але, здається, і ця прозаїчна роль їй личить ... Однак, що ж такого таємничого було в натурі Наташі Ростової, чим вона полонила чоловічі серця? Чому її вважали чарівною? Вона вміла бути собою, вона вміла любити. Незважаючи на чисельні помилки, вона була відкрита життю і почуттям. І, що найголовніше, вона завжди уособлювала одну з таємничих граней вічної жіночності. Тонке, проникливе відображення думок і почуттів молодої жінки дає можливість глядачеві не тільки по-новому побачити образ Наташі Ростової, але й доторкнутися до прекрасної, назавжди в минулому історичної епохи, описаної в романі. У виставі використовується музика Михайла Глинки, Олександра Грибоєдова, Петра Чайковського, Франца Шуберта, Георгія Свиридова, Володимира Ребікова.
Які батьки не бажають своїм дітям щасливої, на їхній погляд, долі? Нехай кавалеру юної панночки буде хоч і сімдесят, аби гаманець був напханий грішми! Своє власне кохання не зуміли вберегти - зрозуміли, що немає його, вивітрилося від бідності та безгрішшя. То ж нехай хоча б діти багато й заможно поживуть! От і починають юних дочок діймати, перед старими розхвалювати! А у старого - у сімдесят думки уже геть плутаються: то заміж кличе, то наступного дня думає: напевно, наснилося! І беруться злі язики заплутувати бідного князя-дідуся, а йому вже й невтямки: чи це був сон, чи реальність! Вистава «Дядечків сон» - це продовження успішної та плідної співпраці Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки з театром ім. Л. Варпаховського (Монреаль, Канада), який попередньо з успіхом показав глядачам відому виставу «Бабине літо».
Айвон Менчелл - один із найпопулярніших американських комедіографів нашого часу. Він є автором низки п'єс і кіносценаріїв. Знайомий глядачеві насамперед, як творець американського першоджерела телесеріалу "Моя прекрасна няня". "Бабине літо" - смішна і зворушлива історія трьох жінок із Нью-Йорку, яким вже "добре за п'ятдесят". Дружні взаємини пов'язують їхні родини протягом багатьох років. Кожна їхня зустріч - це каскад комічних ситуацій, у яких яскраво проявляються характери трьох неординарних персонажів. Сміх, сльози, любов, радість і смуток проходять крізь усе їхнє життя. Тонкий, витончений сюжет п'єси пронизаний теплом і неповторним гумором. "Бабине літо" - незабутнє театральне видовище з яскравими персонажами у виконанні блискучих акторів, чудовими декораціями, костюмами та музикою.
Напрочуд зворушлива, смішна та весела історія з яскравими персонажами та несподівано гострими, гротесковими ситуаціями. Є такий вислів: «Усім править випадок». Наша вистава про тих, хто править випадком! Невгамовна та непередбачувана у своїх вчинках Марго, переслідуючи особисті інтереси, сама того не відаючи, найкращим чином влаштовує долі героїв п'єси.
Чого тільки не трапляється з людиною, та ще й під Новий рік, або напередодні Різдва! Наш герой прямував до однієї квартири на побачення, а потрапив до зовсім іншої. Господині цієї квартири – стара діва та її хвора мати, змирилися вже з думкою, що стара доживає останні дні. Донька читає матері перед сном англійського класика Ч. Діккенса, та обидві мріють про щось таке примарне, красиво-романтичне, сентиментальне, яке можливе лише в романах з далекого XIX століття. Проте... Щастя може прийти у дім кожного, варто лише цього забажати, відчайдушно поборотися за нього, та не відступитися у критичний момент, пожертвувати правдою, і, як казав російський класик, над вигадкою облитися сльозами, але в реальному житті проявити твердість духу та рішучість характеру. До творчих здобутків сучасного драматурга Н.Птушкіної театр звертався неодноразово. Можна з упевненістю сказати, що її творчість – своєрідна енциклопедія звичаїв, що панували усюди-скрізь та легко упізнавалися повсюдно. Сподіваємося, що глядач відзначить у цій постановці яскраві, нестандартні, часом абсурдні перипетії та риси персонажів, властиві саме тій дійсності, в якій, вочевидь, краще віддати перевагу жорстоким реаліям, аніж зрідка навіяним ефемерним мріям. Хоча, хто зна, чи не навпаки?..
Дія відбувається в провінційному містечку Дощатове, в театральному гуртожитку Дощатовского драматичного театру до Перебудови.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.