Ігор Марусяк

В.О.П. (взводний опорний пункт) – прем’єра містичної драми з елементами комедії, за однойменною п’єсою Дмитра Корчинського. Кохання, смерть та війна напередодні кінця віків. Тепер все залежить від них. Шість життів, які вирішать долю людства. Або не вирішать...

Він – щасливо одружений чоловік, який ніяк не може викинути з голови іншу жінку. Заподіяна нею біль змушує його повертатися в минуле знову і знову до тих пір, поки одного разу вона не приходить до нього в сьогоденні. Верміліон – це колір, який буває перед очима, коли дивишся на сонце через щільно закриті повіки. Верміліон – це історія про те, до якого жаху може привести чоловіка його благородство.

В абсолютно несподіваних обставинах зустрічаються Керролловська Аліса і Маленький принц з казки Екзюпері. Перш за все вони мають зрозуміти друзі вони один одному чи вороги, або може ще щось більше. Потім їм доведеться відправитися в подорож по своїм химерним і загадковим світів. Зустріти тих, кого вони пристрасно любили і нескінченно ненавиділи. Знову пережити страх, бажання, гіркота, хіть, жах. Щоб відвідавши найпохмуріші і лякаючі закутки минулого, відшукати відповідь на головне питання: «Чи була їхнє життя реальністю або всього навсього чиїмось затяжним і болісним сном?

У напрочуд затишній Камінній залі театру розгортається дійство, в якому змішані епохи. Бачимо старовинні вікна й балкони вишуканого будинку. Але цю гармонію порушує сучасний мотоцикл. Актори виходять на сцену в одязі, дещо стилізованому під шекспірівські часи, але їхня манера розмови й поведінки їхніх героїв теж дуже вже наближені до наших днів. Однак хвилюють їх ті ж питання, що й їхніх прототипів і двісті, і триста років тому – любов, подружні стосунки, вічна єдність і боротьба двох статей. Що таке кохання і як не перетворити його на буденщину? Як знайти свою половинку? А тим більше її завоювати або виховати й приручити? Над цими непростими питаннями ламають вони голови. І співають серенади, тільки в естрадних та джазових ритмах…

Це – спектакль про життя «за лаштунками» провінційної театральної трупи. Між виставами актори вирішують безліч проблемних питань: побутових – латання костюмів i розірваних декорацій, написання оркестровок до п'єс; особистісних – залицяння одруженого капельмейстера до актриси Зоні, заздрощі акторів, підлабузництво до керівництва трупи; філософсько-мистецьких: залежність театру від замовника, а відтак – його гнучкість у підборі репертуару... Висвітлені проблеми так майстерно переплетені що зрада капельмейстера з молодою акторкою чи лестощі управляючому аж ніяк не здаються дрібними та недоречними. У виставі грають 14 дійових ociб, i кожен є відображенням певного типу людини: кокетка Зоня, скандальна Ціпа Львовна, улеслива i зрадлива Олена Степанівна, гультяй Лука Карпович, догодливий управляючий Іван Васильович, гордий виконавець драма-тичних ролей...

1913 рік. У віденській кав’ярні збирається зграя непевних суб’єктів: маляр-невдаха Адольф, журналіст Лев, психіатр Зиґмунд і семінарист Йосип. Із перших реплік виписується чіткий діагноз – усі вони психічно неврівноважені. Але на носі – 1914 рік, а ці біснуваті – вершителі майбуття світу. За кожним із них угадуються знайомі лиця: Гітлер, Троцький, Фройд і Сталін. У кав’ярні працює Христина – заробітчанка із Галичини. Вона таке собі втілення своєї землі із власною ідентичністю. Однак у «вершителів» світу на неї вже є плани. У кожного персонажа п’єси за кавою гріється своє питання: в Адольфа – єврейське, у Йосипа класове, а у Зимунда – замість праці звільнення лібідо. Той чи інший епізод – це лаконічний натяк на добре відому історичну ситуацію, катастрофу яка скошувала людство: чи то жарти із погодою у Сибіру, чи то пограбування інкасаторів як спроба здійснення «маленької революціїъ, суперечки Троцького і Сталіна, намагання «завоювати» галичанку Христину. Тож перед глядачем – велика панорама ХХ століття й кілька людських портретів у дії, які демонструють абсурдність ходу історії, епохальних поворотів. Це важлива проекція на сучасне і майбутнє, час, коли диктатори і шизофреніки дихають у спину і продовжують збиратися за кавою. Так чи інакше, у глядача завжди є вибір, можливість власного тлумачення. П’єса є не лише майстерно виписаним зразком політичної провокації, але й тестом на знання історії і психології людини. Ідеальне поєднання комічного і трагічного, грайливого і серйозного, зрозумілого і бентежного. Опісля не стоятиме крапка – лише безліч знаків питання, тому «Віденська вистава» приречена вгрузнути в пам’ять. Шок, провокація на злобу дня і кава, що розігріває мізки – те, на що спраглий сучасний глядач! Вистава обігрує історичний факт. У Відні, у 1913 році одночасно, буквально на сусідніх вулицях мешкали Зиґмунд Фройд, Йосип Сталін, Адольф Гітлер і Лев Троцький. Вони цілком могли випадково зустрітися в одній кав’ярні, де й відбувається дія вистави. Люди, які визначили майбутнє (і нашу сучасність) потрапляють у смішні й трагічні ситуації. Ми знаємо, ким вони стануть, а вони ще не знають.

Яскрава музична комедія за п’єсою «Ліки від ревнощів» сучасної української драматургині Наталії Коломієць, в якій задіяні молоді актори. Про що вистава: Любов, ревнощі, непорозуміння. Й все через квіти. Таке можливо лише в «комедії помилок».

Молоді й талановиті акторки театру – дорослі незаміжні доньки головних героїв: Устонька, Настонька, Христонька, Хростонька, Пистонька, Онисонька, Охтисонька (якщо трохи заплуталися в іменах – не переймайтеся, Саватій Савлович, коли ходив в «органи» звітувати про сім'ю, теж одну «загубив»). Одна з турбот сімейства – заміжжя доньок. Тому між дівчатами точиться постійна завуальована боротьба за увагу студента, що повернувся з Києва, П'єра Кирпатенка. «Життя було. Навіть в піст, у великий перед Великоднем піст, нам у сто­крат смачніше жилось, ніж тепер на перше їхнє мая». «Набирайтеся побільше кисню тут, щоб побільше видихнути вуглекислоти там!» «Не люблю я страх буржуазії. Дуже велике у неї самолюбіє: сама розсядеться на все життя, а ти щоб стояв. От і зараз: стоїш, вудиш, а вона розсілася, і в човні у неї всього повно, всякої тобі експлуатації!»

Не­що­дав­но від­бу­ла­ся прем’­єра спек­так­лю «День при­льо­ту Лас­тів­ки, або По­ці­лу­нок Прин­це­си», ство­ре­но­го за п’єсою ві­до­мо­го су­час­но­го бі­ло­ру­сько­го дра­ма­тур­га Олек­сія Ду­да­рє­ва, що, у свою чер­гу, бу­ла на­пи­са­на за мо­ти­ва­ми ка­зок Ган­са Кріс­ті­ана Ан­дер­се­на. Но­ва по­ста­но­вка ста­ла пер­шою сер­йоз­ною ре­жи­сер­ською ро­бо­тою од­нієї з про­від­них акт­рис те­ат­ру Ма­рії Гру­ні­че­вої. Вистава «День прильоту Ластівки, або Поцілунок Принцеси» є немов продовженням твору Андерсена «Дюймовочка», а події відбуваються через триста років після подій, описаних у всесвітньо відомій казці. Тепер головною дійовою особою виступає Принцеса Дюмі, що є дочкою Дюймовочки. Спочатку — це вередливе самозакохане дівчисько. Під час свята прильоту Ластівки вона відмовилася поцілувати Олов’яного солдатика, що був у неї таємно закоханий. Саме після цього за допомогою Чортеняти її викидають щурам. Але ж, напевне, Олов’яний солдатик не залишить дівчину в біді. Очевидно, нова постановка буде цікавою не тільки дітям, але й їхнім батькам. Адже зовсім не по-дитячому звучать фрази: «Раніше підкоп називався крадіжкою, а зараз — бізнесом»; «Хіба на правду ображаються? Лише на неї, родиму, й ображаються»; «Хазяїн своєму слову: захотів — дав, а захотів — забрав».