З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Ігор Геращенко
Ігор Геращенко
Ігор Геращенко
Ігор Геращенко
Ігор Геращенко
Ігор Геращенко

Ігор Геращенко

Актор.
Заслужений артист України

Заслужений артист України.

Закінчив Львівський політехнічний інститут (1979, інженер-механік), Харківський університет Мистецтв ім. І. П. Котляревського (1986, актор) та Одеську консерваторію (2019, академічний вокал, клас народної артистки України, професора Буркатської Т.В.).

З 1980 року по 1982 рік навчався в  музичному училищі імені Б. Лятошинського (на факультетах – вокальному та диригентському) і паралельно  працював артистом в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка.

Працює в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька з 1986 року. Зіграв понад 130 ролей.

Є автором поетичних збірок «Посеред сутнього», «Перше причастя», «Плоть», «Декалог», «Франкове збіжжя»; прози для дітей – «Казка про наполегливого Пішачка»; п’єс «Чорна смерть в очах твоїх», «Клад», «Внимание, Гордячков!», «Лифшиц», «Версифікатор»; автор пісень «Рідна мова», «Барокамера», «Вікенд у Карпатах», «Батьківський поріг», «Просимо танцювати!», «Боже,прости!», «Скрипка» та ін. Друкувався у альманахах, антологіях та періодичних виданнях.

Заслужений артист України Ігор Геращенко є перекладачем драматичних творів, які поставлені на сцені театру, зокрема: «Дамський майстер» Ж. Фейдо, «Едіп» Софокла, «Турандот» К. Ґоцці.

Життєве кредо: «…трудное – не нужно, а нужное – не трудно…» (Г. Сковорода)

Біографічні дані:
Дата народження: 20.07.1957 (64 роки)
Місце народження: Україна, місто Львів
Освіта: Харківське музичне училище ім. Б.М.Лятошинського, Харківський національний університет мистецтв ім. Котляревського, Національний університет «Львівська політехніка»
Актор  є  резидентом театрів:
Юлія Пивоварова
Юлія Пивоварова
Художній керівник
5.0 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 7
4.6
4.6
5.3
5.6

Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В.С.Василька засновано в листопаді 1925 року під назвою «Одеська українська Держдрама». Сучасне ім`я театру з 1995 року нерозривно пов`язане з видатним українським актором, режисером, драматургом, істориком і теоретиком сценічного мистецтва, театральним педагогом Василем Степановичем Васильком, який присвятив цій трупі чимало плідних років життя та творчості. Зараз трупа театру має в своєму складі талановитих акторів всіх поколінь, до неї входять двоє народних артистів України, одинадцять заслужених артистів та заслужений діяч мистецтв України, великий загін обдарованої молоді – випускників провідних мистецьких навчальних закладів. Провідні актори театру – народні артисти України Ольга Равицька та Анатолій Дриженко, заслужений артист України Яків Кучеревський, артисти Євген Юхновець та Сергій Ярий за свої ролі в кіно стали улюбленцями кіно- і телеглядачів далеко за межами Одеси. Головною ж своєю метою в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені В.Василька, як і завжди, вбачають розвиток української культури і духовного відродження суспільства.

Ми знайшли 15 вистав, в яких
бере участь Ігор Геращенко
Приречені танцювати
« Приречені танцювати » Марафон тривалістю в життя

На вас чекає феєрична атмосфера найбільшого у світі танцювального марафону з яскравим світлом, запальною музикою, карколомною хореографією, блискучими костюмами й красивими людьми! Бо коли в житті немає світла й ти на шаленій швидкості мчиш у прірву, то найбільший у світі танцювальний марафон створений подарувати тобі свято в жахливій атмосфері, з шаленим грошовим призом здається справжнім порятунком! Адже втеча від сірої буденності в шалені веселощі – то звична пігулка, до якої вдається людство. І дарма, що виглядати потрібно яскраво й красиво, випромінюючи щастя й успіх, дарма, що треба танцювати – запально й безперервно, відпочиваючи не більше 10 хвилин. Усі учасники прийшли перемогти й урятувати своє життя. Такі різні учасники: юний і сильний ковбой, сивий і бувалий у бувальцях моряк, вагітна наївна жінка та безпорадний розчарований фермер, цинічна дівчина з гірким минулим і немолода безперспективна колишня актриса – усі вони, як загнані коні, «на останньому диханні» зроблять усе для своєї перемоги. А от чи всім стане сили дістатися фінішу? І чи існує життя після марафону? Адже загнаних коней пристрілюють – чи не так?!

Глядачам пощастить побувати за одне відвідування театру на трьох комедіях. До того ж, подивитися їх зблизька – на відстані кількох кроків від акторів. А сюжети кожної з театральних новел – такі, що хочеться озирнутись: чи ніхто не здогадався, що все це списано з тебе або твоїх сусідів. Кожна з цих маленьких комедій має свій сюжет: у першій історії жінка будь-що силиться влаштувати особисте життя; у другій – чоловікові, як кажуть, «біс в ребро», а покинута дружина за нього бореться; у третій – сталася з чоловіком неймовірна халепа, що годі й казати! Треба прийти і подивитися всі три комедії – і поспівчувати людям, дуже симпатичним, хорошим людям, які заслуговують на те, щоб жити у щасті та в парі, і посміятися разом з ними.

Про кохання...без слів
« Про кохання...без слів » Музично-пластична вистава

Танцювальні майданчики у міських парках – свідки багатьох історичних подій. Тут знайомилися, закохувалися, освідчувалися у коханні, траплялися і непорозуміння, навіть бійки… В кожне десятиліття (від 20-х до 80-х років минулого, XX століття) танцювальні майданчики були місцем зустрічей і прощань. У виставі показані історії людей, що відвідували їх в різні роки… Сценічна оповідь ведеться мовою пластики і музики, без жодного слова. Але вистава «Про кохання… без слів» – не балет і не пантоміма, а виразна музично-пластична вистава, в якій за допомогою театральних засобів передаються зміна епох, атмосфера часу, долі, характери людей. І звучать зі сцени популярні пісні та мелодії минулих десятиліть, які нагадають багатьом глядачам їхню юність, а молодим глядачам подарують щасливу можливість відчути подих юності колишніх поколінь.

П’єса «2 Ангели, 4 Людини» – драматургічний дебют відомого письменника-сатирика, радіо та телеведучого Віктора Шендеровича. В цій дуже смішній комедії поєдналися світи – реальний і віртуальний. Божественне і земне. Роздуми про життя і про смерть. …В реальному житті сталися неймовірні події. Ситуація з категорії абсурдних: до головного героя комедії приходить ангел… який,  виявляється, не дух безтілесний, а  істота, що п’є, їсть, лається… вимагає земних благ. Ось так, панове, не відчиняйте двері своєї квартири незнайомцям, тим паче – вночі!

Цій п’єсі вже близько 250 років, але театри різних епох шукають відповіді на питання колись поставлені Шиллером. Загалом класична драматургія це і є постановка вічних буттєвих питань перед людиною. На відміну від окремих зразків драматургії сучасної, де інколи з поспішністю знають відповіді на всі запитання. І тому не завжди виникає діалог та бажання розкривати і розшифровувати такі тексти. Як відомо, перша версія назви цієї п’єси – «Луїза Міллер» (1784 рік) за йменням головної героїні сюжету, доньки музиканта Міллера, яка щиро покохала сина вельможі – юного пристрасного Фердінанда. І таке кохання вартувало життя їм обом, адже у світі, де заправляють підступні інтригани, де панують фейки, немає місця чистим почуттям, бо їх прагнуть знищити, розтоптати, виштовхнути з території політичних ігор та підкилимових авантюр. Власне, на цьому контрапункті та антагонізмі й витворено головний конфлікт у Шиллера – чисте кохання вступає в нерівний бій з підступною політикою, щирі почуття прагнуть відвоювати своє право в боротьбі з фальшем та придворними інтригами. І результат цього поєдинку у п’єсі Шиллера, на жаль, не на користь кохання. Попри все, Фрідріх Шиллер залишає ще чимало інших питань у своїй п’єсі – і в плані колізії, проблематики, і стосовно своїх окремих персонажів. Дійсно, чому він так покірно погодився на прохання одного з німецьких акторів замінити першу назву «Луїза Міллер» на більш «касову» версію – «Підступність і кохання»? Можливо, не хотів акцентувати лише на одному образі? Можливо, передбачав імовірним центром цього сюжету практично кожного зі своїх героїв (при певному ракурсі) – президента фон Вальтера, його сина Фердінанда, музиканта Міллера (батька Луїзи), леді Мілфорд? І над цими запитаннями ми також міркували у процесі розбору та репетицій п’єси «Підступність і кохання». Та, справа навіть не в тому хто з них головніший чи важливіший. А в тому, як кожен з них сприяє вирішенню конфлікту між злочином та коханням. У процесі роботи над п’єсою не можна було обійти або ж уналежити до розряду персонажів другого плану – Вурма, який також знаходиться в лоні традиційного конфлікту «людина-суспільство». Власне, Вурм є рушійною силою цього конфлікту, його механізмом та технологією. Саме ймення Вурм – означає «черв’як», тобто червива людина, тобто щось низьке, жалюгідне, потворне.  Партитура Вурма у п’єсі – це різні ноти підступності, це, власне, образ якогось зовні непомітного, але абсолютного зла, котре може знищити не тільки два закохані серця, а навіть зруйнувати цілий світ. У нашій версії «Підступності і кохання» – образ черв’яка Вурма, як одна з найактивніших рушійних сил сценічного сюжету. Таке червиве зло народжується десь у багнюці, у чорному ґрунті людських пороків та темних пристрастей, а потім ніби проростає в кожному, воліє проникнути у кожен плід райського саду. Луїза і Фердинанд – це плоди саме райського саду, які дозрівали, кожен по-різному за тепличних умов. Фердинанд – дитя політичної верхівки, титулований спадкоємець, син свого батька, його готують до подальших жорстких владних маніпуляцій. А Луїза – чисте ідеальне створіння, яке виховане в райському середовищі батьківської любові, котра огортала її ще змалечку мелодіями великих композиторів (адже її батько – вчитель музики). І от ці двоє, діти різних батьків (син президента і донька бідняка), тобто створіння, які виросли в різних тепличних умовах опиняються один на один з холодом та негодою серйозного дорослого життя, де заправляють підступні черви, де злочин важливіший за кохання, де правда буде правдою лише тоді, коли вона комусь вигідна. Все як зараз. Змінюються декорації, історичні епохи, але ідеологія великої міщанської трагедії Шиллера, мабуть, лишатиметься незмінною ще довгі часи, допоки буде на землі людина, а значить – і підступність, і кохання. Ідея «теплиці» в художньому рішенні нашої вистави – це, безумовно, і натяк на певні неприродні умови, в яких існують окремі герої великої п’єси, це і натяк на неволю, коли крізь прозоре скло бачиш білий світ, але не можеш в нього вирватися, бо скована твоя свобода. Наша версія «Підступності і кохання» – це також спроба поміркувати про ціну свободи – і в тепличних умовах, і поза ними. І можливо саме там, в тих президентських холодних, позбавлених повітря теплицях, народжується якесь чергове абсолютне Зло, котре нищить на своєму шляху чисті пагони, свіжі плоди. Зазвичай саме в теплицях і створюють якісь небезпечні гібридні організми, такі як Вурм у даному випадку. Вважайте це за цікавий випадок або ж за іронію долі, але коли репетиції нашої вистави були вже в самому розпалі, друзі надіслали мені статтю з однієї німецької газети, де йшлося саме про теплиці… Теплиці, які планував фюррер біля кожного зі своїх бункерів. Там, персонально для нього мали вирощувати різні плоди задля його забаганок. Отже, знову плоди зла: якась дивна і майже містична паралель, чи не так? Отже, і в наших сценічних «теплицях» також триватиме процес зростання «плодів зла», таких як Вурм, котрий у цій історії різко змінює всі правила гри, різко змінює життя героїв – не тільки через власні примхи чи вигоди, а ще й тому, що у абсолютного зла інколи немає особливих мотивів, воно як даність, як стрижень світобудови, котра неможлива без двох полюсів – Добро і Зло, Підступність і Кохання.

Міф про принцесу Турандот мандрує світом у часі та просторі… У XVIII столітті італійський поет і драматург Карло Гоцці написав для театру трагікомічну казку «Турандот, принцеса Китайська». В ній красуня-принцеса «бореться» з усіма чоловіками, котрі вперто домагаються її руки й серця, пропонуючи їм розгадати три загадки. Не розгадаєш – буде тобі відрубано голову. Аж ось з’явився якийсь нікому невідомий Принц… Тепер розгадувати загадки доведеться самій Турандот. Хто переможе цього разу? Пропонуючи свою версію відомого сюжету, театр запрошує глядачів разом розгадати «загадки принцеси Турандот», навколо якої відбувається стільки надзвичайних, дивовижних подій.

Чого лише не трапляється на ярмарку!? Насамперед, ярмарок – то свято, небуденний світ, яскравий, багатобарвний, гамірний, багатий на  надзвичайні пригоди, жарти, таємниці – а як згадати ще історію з червоною свиткою, то взагалі страх бере! «Сорочинський ярмарок» – багатолюдне дійство, де кожен ярмарчанин – яскравий, неповторний, колоритний, кожен старається себе показати, бо ж він на видноті, на людях! Коротше кажучи, глядачам пропонується музична комедія – танцювально-пісенна веселогра про ярмарок, з розіграшами та переодяганнями, зі сватанням і весіллям, з черговим примиренням Солопія Черевика з його жінкою Хіврею, яка хоч і лається, і гуляє, а все ж – своя, рідна жінка!

Місто мого дитинства
« Місто мого дитинства » вистава на 2 дії, за п'єсою "Старі будинки"

Хтось стверджує, що Одеса – це не місто, а Рай. Інші кажуть, що Одеса – справжній, що зачаровує оазис в пустелі Космосу. А що ж – самі одесити? А вони просто живуть тут. І, звичайно, посміхаються, коли чують чергову баєчку про себе … А як живуть вони, чим живуть, яким повітрям дихають? Про це, власне кажучи, і та п’єса, яку створили колись три талановитих і молодих тоді одесита – Георгій Голубенко, Леонід Сущенко та Валерій Хаїт. І назвали її “Старі будинки”. І поставили по ній уявлення, де головну роль виконував легендарний Михайло Водяний. Що й казати, запам’яталося багатьом! І так полюбилося, що через кілька десятиліть вже в нашому театрі поставив Ігор Равицький цей спектакль, і зазвучав він під новою назвою “Місто мого дитинства” – по-новому, але зберігши те неперевершене тепло одеське, яким славиться з давніх часів наша чорноморська перлина . Тому одесити одеситам відтворять на сцені нашу з вами улюблену і рідну Одесу. Погодьтеся, це варто подивитися і послухати

Кожен любить, як вміє! Вона його любила! Вона – Таня. Він – Сергій. Вона – його учениця. Дика, пристрасна, справжня. Ні, це – не “Лоліта”, і не шукайте тут аналогій. «Вона його любила» – гостріше, жорсткіше і… смішніше! Де все відбувається? Тут. В Одесі, в Україні, на Землі – поруч з вами… Тут є Славік – мажор, якому бракує адреналіну в житті. Є мама Сергія, котра понад усе мріє оженити сина! Є французький бульдог – Джон Сноу! А батько Тані не може жити без алкоголю і чекає на Костю, якого ось-ось випустять із в’язниці… Ні, ні, це не “чєрнуха”, як декому може здатися. Це «висока історія» непростих стосунків. Головне – не бути ханжою. Герої діють швидко, говорять прямо, мріють пристрасно. А! Є ще Костя. Костя любить Таню. А вона? А вона його любила! Але своєю любов’ю. Кожен любить, як вміє… Це історія про шалені почуття, про безглузде парі, яке призводить до майже античної трагедії, історія про нас, про вас… А ще буде смішно, дуже… Кажуть, всі пісні про любов. Ця пісня – точно. Актори Одеського українського театру та київський режисер Стас Жирков спілкуються з глядачами сучасною мовою. Вистава йде у форматі творчої майстерні «Глядач на сцені»

Собаче серце
« Собаче серце » Жахлива історія
4.0 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
3.5
3.5
4.5
4.5

Професор Преображенський, який займався питаннями збереження молодості й водночас мріяв поліпшити людську расу, відчувши себе спроможним на експеремент, із науковою метою пересадив безпритульному псу людські залози та гіпофіз мозку, намаагаючись перетворити собаку на людину. Але зухвалий експеримент мав непрогнозовані й трагікомічні результати. Поліграф Поліграфович Шаріков, а саме так назвали новостворену істоту, починає все більше нагадувати чоловіка, органи якого йому пересадили (донора) — п’яницю Клима Чугункіна, і починає руйнувати затишний і гармонійний світ професора і його близьких. Саме тому лікар вирішує повернути пацієнта до його початкового стану. А чи вдасться це йому, дізнайтеся безпосередньо на виставі! В інсценуванні, окрім знаних метафор та алегорій, з’являються ремінісценції на інші твори Михайла Булгакова («Фатальні яйця» та «Морфій»), та прозорі алюзії на наше сьогодення. Цитати, які давно вже стали афоризмами, отримають нове звучання. Адже відоме в 20-х роках минулого століття листування Енгельса з Каутським, яке в повісті Швондер порадив почитати Шарікову, мало хто з сучасників осилив, тому режисер й авторка інсценування апелюють до впізнаваних сучасних реалей – листування сьогоднішніх політичних діячів. У виставі також актуалізовані соціально-політичні й морально-філософські проблеми: ставлення до революційних перетворень, до влади, проблеми відповідальності людини за свої дії і вчинки, особливо щодо брутального втручання в закони природи. Нове звучання отримали питання відповідальності інтелігенції перед своєю країною, «внутрішня еміграція» творців, загострене почуття власної гідності, прагнення понад усе бути вільною людиною, сміливе викриття вад державної системи, протест проти абсурдного соціального устрою, проти насильства.

Енеїда ХХІ
« Енеїда ХХІ » Епічна травестія на 2 дії
4.6 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
3.5
3.5
5.5
6.0

Бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» відома нам з шкільної хрестоматії. Троянський отаман Еней після багаторічних поневірянь разом зі своїм військом засновує омріяну державу в Римі – такий сюжет був описаний римським поетом Вергілієм. Потім – переспіваний на новий лад українським письменником Іваном Котляревським. А що ж у наш час? Наш сучасник, драматург Віталій Ченський, також переосмислив давній сюжет, запропонувавши свою версію про мандри та долю Енея і його побратимів. «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…». Був і таким залишився, прийшовши до нас, у XXI століття – третє тисячоліття? Але ж часи змінилися. Змінився світ. І як почувається в ньому Еней, всі Енеади? Чи продовжують впливати на світ ті, що сидять на Олімпі? У виставі «Енеїда XXI» давній сюжет, класичні сатира і гумор, перекладені на сьогодення. Тому і виникають час від часу в цій виставі сучасні реалії, прикмети нашої доби – сьогодення із звичним Інтернетом, Фейсбуком, літаками, мітингами, з далеко не нормативними словесними суперечками на зборах, на вулицях, в транспорті тощо… Та й Боги все частіше спускаються на Землю і втручаються в справи громадян. А Еней… чи знайде він у нас свою «обітовану», омріяну землю? Театр запрошує глядачів поміркувати над всіма цими питаннями. І посміятися, і, можливо, уважніше подивитися на навколишній світ.

Головний герой – Жорж – єдиний син у сім’ї, але з батьками нема порозуміння і близькості. Вони – сибарити, розпещені розкішшю, на яку ніколи не вміли заробити, легковажні марнотрати, які ніколи не жили винятково на власні кошти. Кожен пильнує свої власні інтереси й проживає своє життя. Батько – франт і пустомеля, мати – екстравагантна модниця, зусилля якої направленні перш за все на збереження молодості й «тримання планки» перед подругами. Є у Жоржа і друг Робер, який разом зі своєю дружиною живе в його ж домі, і теж вважає себе частиною родини. Робер – дармоїд і нахаба, цинік, який знає про інтимні стосунки між його дружиною і Жоржем, але продовжує вдавати сліпого, виправдовуючи своє існування життєвими обставинами. «Сім'я» переконала Жоржа одружитися з жінкою, яку він не кохав, і змушує Жоржа залишатися в ненависному шлюбі, оскільки саме його дружина Анрієтта і утримує в розкоші всю цю ораву. Чи вистачить рішучості Жоржу хоч щось змінити у своєму житті? У виставі лунає жива музика у виконанні тріо (кларнет, акордеон і скрипка), яка допомагає зануритися в атмосферу Франції 30-их рр. ХХ століття. Вистава естетична: красиві актори, вишукані костюми, атмосферна музика..

Політ у ритмі танго
« Політ у ритмі танго » Музично-пластична вистава

Аеровокзал живе своїм звичним життям… Тут завжди багатолюддя. Літаки прилітають і відлітають. Працівники митниці, стюардеси, інші працівники аеропорту зосереджено виконують свою роботу. У кожного пасажира, що очікує свого авіарейсу своя історія, свої турботи. Тут, в аеровокзалі, дивовижним чином переплітаються поезія і проза життя… Плине життя, показане засобами танцю. Об’єднує всіх чуттєвий, емоційний, виразний танець – танго. В ньому сконцентроване життя, долі… зустрічі й прощання, кохання й біль від непорозуміння, втрати, надії й сподівання.

Останній день літа
« Останній день літа » Історія без антракту
6.0 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 1
6.0
6.0
6.0
6.0

Показано один день з життя головного персонажа – Віктора Олексійовича Зілова. Один день з життя, в якому є начебто все, що потрібно людині: успішна кар’єра, ті, кого називають друзями, кохана дружина, інші жінки, котрі закохані в нього… І є мрія, що збувається один раз на рік, – полювання на качок. Тільки чи здійсниться ця мрія цього разу? В останній день літа для Віктора Зілова стільки накопичилося подій, що про полювання годі й думати. «Хоча п’єса була написана за радянських часів, наприкінці 60-х років минулого століття, історія Віктора Зілова в нашій виставі – поза часом. Певною мірою це – психологічний трилер. Ми прагнули зрозуміти першопричину, чому Зілов дійшов до своєї духовної кризи. І запросити глядачів до діалогу про проблеми сьогодення, щоб всім разом замислитись над тим питанням, чи є у Зілова в його житті вибір?», – так пояснює режисер вистави Іван Уривський свій творчий задум.

Кайдаші
« Кайдаші » Сімейна хроніка на 2 частини

Повість «Кайдашева сім’я» була написана у 1879 році. Стільки часу минуло відтоді, а що змінилося?! Отже, жили-були Кайдаші – велика родина: Омелько Кайдаш, його дружина, сини, невістки…  Поруч з ними – їхні сусіди, куми, що святкували разом з ними весілля, родини і таке інше. Було в їхньому житті все, як зазвичай буває у людей: свої радості, клопоти, сварки й примирення. Турбували їх вічні проблеми, пов’язані з поколіннями, – «батьки і діти». Також вічні повсякденні проблеми життя, коли стикаються «моє» і «спільне». Комічні ситуації в цій сімейній хроніці межують з драматичними подіями. Щоправда, суперечки в родині Кайдашів, такі смішні, дріб’язкові й дуже нагадують декого з нас, сьогоднішніх, в наших складних родинних взаєминах, в стосунках із сусідами, та й на ширшому рівні, так би мовити, в загальнодержавних масштабах, у нашому суспільному житті.