Богдан Ревкевич

Сюжет п’єси побудований на основі реальної історії родини з Буковини. Драматургиня, описуючи життя персонажів, зобразила українське село на межі глобалізації з існуючими пограничними станами: бідності і уявлення про заможність, убогості культури та прагнення до нематеріальних благ цивілізації. Головна героїня твору – Буна (з буковинського діалекту «бабуся») – уособлює українські традиції, забобони, вірування. Вона жива представниця людини, що ввібрала в себе національну пам’ять з її автентичністю та «скелетами в шафі». Як сказала режисерка Олена Роман: «Буна – це гостро схоплений Вірою образ України, яка пройшла через радянську добу і не загубила коріння». Події в житті персонажів п’єси розвертаються так, що старенькій Буні доводиться самотужки виховувати дев’ятнадцятирічну онуку Орисю. Але це виховання для сучасної людини виглядає жорстким: Буна контролює ледь не кожен крок онуки. Орися – нове покоління, котре вже не може жити в межах традиційних консервативних форм, але як жити по новому вона ще не знає. Лише увесь час мріє поїхати до столиці, вступити в університет. Натомість вона переживає руйнацію мрій і, коли вже доходить до межі відчаю, відважується на відчайдушний крок – їде на заробітки до Сполучених Штатів. Якою вона повернеться і чи повернеться взагалі – питання які знаходять розв’язку в п’єсі, але для більшості сучасної молоді вони лишаються відкритими.

Найочікуваніша прем’єра кінця 2019 року – «Фредерік, або Бульвар Злочину» Е.-Е.Шмітта у Заньківчан Ерік-Емманюель Шмітт – всесвітньо відомий письменник, драматург, філософ і сценарист, творчість якого перекладена понад 40 мовами. Автор кіносценаріїв до фільмів «Небезпечні зв'язки» та «Підступний лис». У фільмах, знятих за його книжками та сценаріями, грають такі зірки, як Катрін Деньов, Жерар Депардьє, Венсан Перес, Жозіан Баласко, Фанні Ардан, Омар Шаріф… П'єси Шмітта йдуть на багатьох театральних сценах світу від Нью-Йорка до Шанхая, а ролі в них свого часу виконували найвідоміші кінопостаті: Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо, Франсіс Юстер. Автор бестселерів: «Оскар і рожева пані», «Зрада Анштайна», «Дитя Ноя», «Готель між двох світів», «Мадам Пилінська і таємниця Шопена», які так полюбилися українському читачеві. «Фредерік, або Бульвар Злочину» – неймовірна історія любові та ворожнечі, відчаю й натхненної пристрасті, оповідь про життя легендарного французького актора XIX століття Фредеріка Леметра. Його талантом захоплювалися Гюго, Бальзак, Діккенс. Актор прожив бурхливе життя. Він був багатим і знаменитим, його любили жінки та публіка… Шмітт присвятив свою п’єсу відомому французькому акторові Жану-Полю Бельмондо. Театр ім. Марії Заньковецької запросив для театрального прочитання твору режисера, з. д. м. України, лауреата численних премій Олексія Кравчука. Унікальна нагода побачити цю прем’єру в останні дні 2019 року – лише 28 та 29 грудня.

«Ішов, ішов дорогою, та і в яму впав, любив, любив хорошую, та й плюгаву взяв». Не пропустіть вперше на заньківчанській сцені нове прочитання містико-казкового твору Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». У Конотопі немає дощу, красуня Олена підкинула гарбуза сотнику Микиті Забрьосі, писар Пістряк хоче влади, а конотопська сотня має вирушити в похід. Усі проблеми, як відомо, від жінок, а якщо вони відьми… Вихід тільки один :«Треба топити відьом!… Бо ще наші предки знали: справжня відьма не потоне ніколи. » Чи знайдеться козарлюга, якому начхати на відьом і начальство?... На вас чекають карколомний сюжет, пісні, танці та багато сміху.

За 180 років сценічного життя класичний твір Миколи Гоголя «Ревізор» пережив величезну кількість прочитань та інтерпретацій у різних куточках світу. В театрі імені Марії Заньковецької до п’єси звертались лише раз – у 1922 році, коли театр перебував ще у місті свого заснування Києві, поставив виставу один з корифеїв заньківчан Олександр Корольчук. Який він – Хлестаков нашого часу, що своєю появою розбурхує вади сонного містечка та демонструє різні прояви слабкості людської істоти? Діапазон можливої його яви величезний – шахрай, дурник, мудрець, мисливець, здобич, пророк і, навіть, месія… Режисер вистави Вадим Сікорський обранням на роль Хлестакова Юрія Хвостенка, актора експресивного та, одночасно, ліричного темпераменту, задає певний тон постановці. Адже Хлестаков може бути і персонажем стихійної природи, який пристрасно вживається у кожного разу нову, щойно придуману ним небилицю, заманюючи у вир гри глядача. Фантасмагорійності та гротеску виставі додасть сценічне рішення Наталії Тарасенко – персонажі постануть у «шкірі» різноманітних звірів та птахів у барвисто-розписній декорації. Отож, роздуми постановників над похмурим гоголівським «Ревізором» очікуються з елементами казковості, але, як і передбачає таке забарвлення – за видимою легкістю виблискуватиме алегорія тваринної природи людини у яскравому привабливому вбранні. Придивімося до героїв відомої історії ще раз.

За автором твір має визначення як «етнографічне представленє в IV діях». На сцені перед глядачем направду відбуватиметься містерія з гуцульського життя упродовж року, створена на основі найзначніших ритуальних дійств (Святий вечір-Коляда, Великдень, весілля, похорон). Унікальний та неповторний світ гуцульського краю глядачі зможуть побачити завдяки костюмам, художньому оформленню, багатому фольклорно-пісенному матеріалу та головне – акторській закоханості у гуцульську тематику. Самі ж образи головних героїв є втіленням природного бажання людини жити в злагоді з собою, Богом та людьми, мати мир у власній душі та спокій у серці. Спостерігаючи за життям і побутом гуцулів, сам Гнат Хоткевич зауважив, що вони прекрасні актори і тоді йому спало на думку: «А що, як гуцула та показати всьому світу!?»… Приходьте на покази вистави – будемо дивитися разом!

Ця вистава особлива і неповторна, адже її автором і режисером є людина, якій болить за нас – українців. Мова йде про Ореста Огородника, відомого усім творця «Кризи», яка з великим успіхом, вже протягом 2-ох років іде на сцені нашого театру. Вистава, яку цього разу пропонує до перегляду Орест Огородник, неоднозначна та різноманітна, як людське життя. Проблематика п’єси виходить за межі однієї родини, однієї сім’ї. Тема зачіпає поняття, які формують національну свідомість та ідентичність кожного з нас. Мова йтиме про землю, як символ нації, землю, як складову формування держави та державності. Чи вміємо ми визначати пріоритети, які формують нас як націю? Чи здатні ми зрозуміти і почути один одного? Що дорожче – гроші чи родина? Кого ми шукаємо і що знаходимо? Що таке любов? Що таке сім’я? За що ми боремось? Це запитання, що постійно кружляють у просторі над нашими головами, як ворони. Це запитання до нашого сумління, до нашої свідомості, до нашого серця. Запитання, які неодноразово кожний з нас, хоч раз в житті, але промовляв. Запрошуємо Вас переглянути нову історію про нас самих, про те, що ми робимо, коли відключається серце і душа, а прорахунок та гроші стають нашими поводарями та божками. «Останній гречкосій» – лакмусовий папірець, ідентифікатор нашої громадянської, суспільної та життєвої позиції.

Казали люди, коли сватаєшся до дівки, то треба дивитися і на дівку, і на придане. Але ж воно по різному буває… Може бути гарна дівка, а скринь нема. А як є скрині, то дівка якась не до ладу. А ще казали, що потрібно добре дивитись, бо любов, то – любов, а гарбузи на городі ще не перевелися. Вродливі дівчата та мужні хлопці, запальні танці та співи, вир емоцій та почуттів. «Сватання на Гончарівці» – це наш дух, наша традиція, наша історія!

Вистава-сповідь (автор Н. Боймук), пронизана віршами Богдана-Ігора Антонича, нікого не залишить осторонь. Ми рідко задумуємося що на душі в тих, хто знаходиться поряд з нами. Звикли ставити клеймо: тиран, боягуз, мажорка… Але в більшості випадків бачимо в людині лише наслідок всіх попередніх подій в її житті. Персонажі вистави через грозу випадково опиняються в закритому приміщенні. Причиною для повторного знайомства стає незначна річ – книга з поезією, котра мала б піти на розпал вогнища, але події складаються зовсім по іншому.  Замість звичайного походу з піснями під зоряним небом, друзі спочатку сваряться між собою, а потім дізнаються щось таке, що назавжди змінює їхні стосунки. Здається їхні життя теж не залишаться без змін. Поезія великого українського поета спонукає кожного персонажа цієї постановки зрозуміти, що є щось вище, аніж проста суєта мирського життя.

Венеція – місто карнавалів та загадок. Тут живуть безтурботні, темпераментні та щедрі люди. Тому вони й висміюють іновірця-іудея Шейлока – жадібного і похмурого лихваря, який рахує кожну монету. Шейлок, в свою чергу, відповідає місцевим жителям взаємністю. Особливо він не любить Антоніо, який не бере відсотків за позики – занадто безкорисливо як для купця. Тому, заради «жарту», Шейлок пропонує теж безвідсоткову позику для юного Басаніо – друга нашого честолюбного купця. Умова одна: за невчасну сплату боргу, він виріже в Антоніо фунт м’яса. Що переможе – комерція чи людяність? Чи готовий закоханий герой сплатити борг і врятувати друга? Здається кровопролиття неминуче. Але в події несподівано втручається сила жіночої любові, яка може протистояти всім перешкодам і в підсумку – перемагати.

Дія п’єси відбувається у 70-80-х роках XVII століття. Цей період в історії недарма називається Руїною. «Від Богдана до Івана не було гетьмана…» Славні справи козаків лишилися в минулому. Прийшов час пристосуванства та прагнення збагачення за будь-яку ціну. Головний герой драми Хома Кичатий намагається віддати доньку заміж за багатого полковника. Цим він ламає давню клятву, дану Назарові Стодолі, що Галя – його. Як складеться їхня доля відомо с шкільних підручників. Питання в іншому – чи можлива у наш час перемога добра? У суспільстві, у власному домі, в самій людині? Чи віримо ми у покаяння грішної людини? Чи даємо ми собі право на помилку й її виправлення… У світі формалізму та конформізму немає місця почуттям та братерським клятвам. Чи можливо щось змінити? Піти наперекір подіям та перемогти? Про це у постановці останнього лицаря українського театру – Федора Стригуна.

Театр імені Марії Заньковецької звертався до твору італійського драматурга Карло Гольдоні «Слуга двох панів», написаної у 1749 році у жанрі комедії дель-арте, в період десятилітнього перебування у Запоріжжі. Тоді, у 1933-му, роль Труффальдіно виконував корифей театру, один із його засновників Борис Романицький. Сьогоднішнє покоління заньківчан має свіжі фарби для написання атмосфери Венеції доби Відродження з її духом масових гулянь, блиску костюмів і прикрас, посмішок вродливих жінок та сміливістю відчайдушних юнаків. Відчуття краси миті – це те, за що комедія дель арти є вічно живою, але тільки за умови, що ми пустимо її в свій світ. «Маски ролі обирають, ти можеш стати навіть королем!» Чи злидарем, жінкою або чоловіком, слугою й переможцем одночасно. Неможливо можливим, якщо любов є релігія й рушійна сила вчинків. Зняти маску та не загубити себе серед тисяч інших блазнів – непросте питання у зовні легковажній, повітрянії комедії. Труффальдіно родом із Бергамо заплутає й без того непрості життєві перипетії двох головних пар закоханих – Беатріче та Флоріндо, Кларіче та Сільвіо, прислуговуючи одразу двом панам, й, кмітливо, сміючись, вивертається з пасток у які на кожному кроці потрапляє, знайшовши чарівну дівчину й для себе, улагодивши фінансові проблеми свої та чужі. Усе з легкістю, гумором, пританцьовуючи та співаючи, змушуючи повірити що життя й справді гра, гра благородна, красива, з щасливим фіналом.

Вистава Марія Заньковецька була презентована 1972 року і не зникала з репертуару театру майже 20 років. Режисер О. Ріпко потрактував виставу як документальну повість. І тому складалася вона із найважливіших подій життя. Вистава «Марія Заньковецька» стала своєрідною творчою візитівкою заньківчан на багато років. Здавалося з примітивно біографічної п’єси неможливо зробити цікаву виставу. Виявилось можна! Вистава стала справді доленосною і для театру, і для виконавців головних ролей, і для глядачів, які з цією виставою ще більше полюбили свій театр. Цю виставу можна було дивитись безліч разів…

«Хто у кого вкрав щастя?» – питання навчальної програми до найрепертуарнішого твору Івана Франка. Замислившись над цим, навіть непрофесійні критики знайдуть декілька відповідей – брати, які віддали Анну за нелюба, Микола Задорожній, що став перепоною на шляху у закоханих, Михайло Гурман, увірвавшись у розмірене життя подружжя, та і сама Анна, яка так і не вгамувала своє серце. Театр, як організм спресованої критичної думки, вбачає в «Украденому щасті» привід для серйознішої розмови. Заньківчани зверталися до драми Франка щонайменше 4 рази (за останніми дослідженнями 5) – у 1922, 1923, 1940, 1949, 1976 роках. З тих крихт газетних відгуків про перші постановки «Щастя» театром імені Марії Заньковецької є очевидною вага акторського ансамблю у його успіху (що є зрозумілим, адже цей театр є від зародків – від традиції театру корифеїв – акторським). Поставлена як психологічна драма, вистава була максимально наближеною до твору Франка навіть відтворенням авторських ремарок, говорила з тодішнім глядачем, який будував комуністичне суспільство, мовою «соціально-проблематичною», актори додавали барв злободенній проблематиці. Федір Стригун (Михайло Гурман у виставі 1976 року) повернувся до «Украденого щастя» у якості режисера – ставить про шалену пристрасть, яка ламає стіни. Тож невдовзі матимемо іншу відповідь Заньківчан на запитання: «Хто у кого вкрав щастя?»

Що таке дружба? Яка її форма та обриси? Колись давно було сказано: «Немає більшої любові за ту, якщо ти життя своє віддаси за друга». Пройшли століття, а слова застигли у просторі. Ясміна Реза вибрала дуже тонкий підхід до тлумачення суті послання. Дружба – це коли ти сприймаєш людину такою, якою вона є і не намагаєшся силоміць її змінити. Біла картина, яка стала основним персонажем п’єси, – це символ універсального друга, у якому кожний герой намагається відшукати ідеальний для себе варіант близькості, довіри та дружби. Витвір сучасного мистецтва, як лакмусовий папірець, відкриває приховані думки і правду про людину, яка прагне дружби заради себе, дружби заради неї самої. «Арт» – це своєрідний погляд на людину – її чорні та білі сторони, а головне те, що стається, коли зрозумілі кольори перемішуються у сіру масу буденності. Усі ми є митцями свого життя, кожний малює свою долю і лише від нас залежить наскільки барвистим вийде картина, коли життя добіжить свого логічного кінця. Ми завжди шукаємо чудес, відповідей на запитання, але не помічаємо однієї важливої речі: чудеса є довкола нас, у людях, що поряд, у їхніх іноді безглуздих вчинках. «Арт» – це історія про дружбу, її прояви та настрої, адже стосунки між людьми набагато складніші ніж витвір мистецтва…

Ранок, ліс прокидається, всі танцюють щасливі… Це початок сонячної казкової історії. Так й мало би бути – люди радіють кожному дню життя, знаходять у дрібницях радість й привід для посмішки. Але ж існують й недобрі сили, вони засмучують, перетворюючи сміх у сльози… Диво-квітка, Веселочка, Княжич Левко і їхні друзі проти відьми Гарганелли й її гвардії. У такому казковому протистоянні – модель світу, яку ми, дорослі, бачимо щодня у подіях, що нас оточують. Як побороти зло, творячи саме лише добро – розкаже казка «Диво-квітка». Саме цього ми мусимо навчити наших дітей – недобре завжди нас оточуватиме й лізтиме у наше життя, проте знайдімо слова й дії, які його знешкодять й зроблять кожен день – святом. Нова казка Заньківчан – з вірою й надією на краще…

«Шевченко – містик, який існує на ментальному рівні. Коли я працював над постановкою, вразило, що він спілкується наодинці і безпосередньо через Бога. Тарас Григорович пронизаний самотністю, тому всю свою сповідь виливав на папір. Мене у ньому цікавить перед усім його актуальність сьогодні. Шевченко працював з душею, промовляв через душу. Душа – це сутність, вона не змінюється. Ще мене вражає тонке відчуття жінки, її внутрішній світ, пориви, переживання. «Катерина» – це узагальнення того, що доля жінки – це віддзеркалення долі нашої держави, така собі сумна паралель. Якщо уважно простежити за його твором все пронизане словами: «люди серця не побачать, скажуть ледащо», «люди не простять», «свої люди, як чужії» тощо – все це слова, які вказують про нашу ментальність. Біда у нас самих, адже лише ми господарі свого дому, і доки ми в ньому не наведемо ладу, доти не будемо мати спокою», - каже про свою постановку Богдан Ревкевич. До уваги глядачів особлива історія, особливої жінки, яка шукала дивних скарбів, а знайшла тяжку ношу. Доля - це шлях і чи готові ми прийняти усі покарання за наші вчинки і пройти всі випробування, щоб досягти раю? Чи відповідаємо ми за свої дії не перед людьми, а перш за все перед собою?

З давніх часів існували так звані постановки на релігійну тематику, які здійснювалися за підтримки церкви, щоб викликати «богобоязнь» у віруючих прихожан, а також для пропаганди релігії. (Ми знаємо такі жанри, як: містерія, мораліте та міракль). Час йшов, все змінювалося, театр набув нового розвитку, на світ народилися геніальні драматурги, актори, виникла режисура, як напрямок, з’явилося кіно. Саме останньому ми завдячуємо появі «несправжнього» Христа, а саме: створеного образу. У 1905 році виходить перший німий повнометражний фільм «Життя і страсті Ісуса Христа», де головний герой – Син Божий. Реакція церкви неоднозначна: з одного боку – це богохульство, а з іншого – тисячі глядачів, які відкривають для себе сакральне. (Опускаємо світову літературу). В театрі також починається ера «позитивного героя», кожний шукає свого Ісуса. Одвічна тема хвилювала і художнього керівника Національного театру імені Марій Заньковецької народного артиста України Федора Стригуна. І це не дивно, адже поставити виставу про Ісуса Христа – це те ж саме, що знову написати Євангеліє, але вже власними руками. Це велика відповідальність і разом з тим велике щастя та благословення. Він здійснив мрію багатьох, адже «Ісус – син Бога живого» – це трепет душі, це емоції, які важко приховати, це неймовірна вистава, яку варто дивитися безліч разів.

Режисер постановник вистави народна артистка України Таїсія Литвиненко розкриває нові грані кохання та його розуміння людьми, проводить тонкі паралелі між зрадою і вірністю, між часом і простором. «Це – тема вічна, тема класична, – зазначає Таїсія Йосипівна, – вона мені близька, хоча в житті я щаслива, бо кохання не зрадила, а навпаки – знайшла». Головним у творі є символ жінки, а саме: жінки-матері, жінки-коханки, жінки первозданної і сміливої за своєю природою, жінки, що виросла з туману сутінок.

«Із життя комах» п’єса чеського письменника, прозаїка, драматурга, перекладача та фантаста Карела Чапека, написана у співавторстві з старшим братом Йозефом Чапеком. У ній автори показали сенс людського буття через комашиний світ, зобразивши людські вади корисливості та збагачення за рахунок іншого. Карел Чапек все своє життя пропрацював журналістом. Отримав ступінь доктора філософії, був номінований на Нобелівську премію з літератури 1936 р. Упродовж 22-х років письменницької діяльності написав 44 книги. Йозеф Чапек – чеський художник, графік, фотограф, ілюстратор книжок, також есеїст і поет; класик чеської дитячої літератури. Саме він є винахідником слова «робот», яке його брат Карел увів у свої твори. Іменем братів Чапеків у теперішній час названо вулиці у Празі та багатьох інших містах.

Весна завітає до Львів‘ян яскраво та емоційно - ми гарантуємо. Чому? - Ось п‘ять причин! По-перше: Ця унікальна п‘єса збирає аншлаги у всьому світі. Нещодавно прем‘єра відбулась у Берліні. По-друге: Лише подумайте: відомий американський журнал «BOSTON GLOBE» написав: «Весело, мило та рухливо».; світового рівня видання «WASHINGTON JOURNAL» у своїй статті зазначило: «Дуже зворушливо та гумористично. Ви матимете чудовий вечір, який з насолодою проведете у театрі». І це тільки маленька піщинка у морі відгуків про цю п’єсу. По-третє: Заньківчани придбали унікальне авторське право на постановку п‘єси українською мовою. Кількість вистав чітко визначено, тому будьте першими. По-четверте: Окремим героєм цієї вистави є тонкий гумор, який не залишить байдужим нікого. Історія трьох жінок, які відчайдушно намагаються влаштувати собі нове життя. Вистава буде цікаво для молоді, адже гламурні «бабусі», як зі сторінок журналу «VOGUE» змусять інакше поглянути на зрілість. Саме ж зріле ж покоління відчинить двері у світ «милих шаленств». По-п’яте: У виставі задіяні чудові актори, тому можна сказати, що ця вистава отримала золотий склад. Судіть самі: народні артисти України Лобов Боровська, Олександра Бонковська, Олександра Гуменецька, Дарія Зелізна, Наталія Лань, Ярослав Мука, заслужені артисти України, а саме: Роман Біль, Галина Давидова, Валентина Щербань, також Мар‘яна Фехтель.

Різдвяна ніч – і ми знову дорослі діти, з вірою у диво і гармонію. Оксана чекатиме черевички від цариці, а Вакула спіймає чорта за хвоста – аби лише прихилити до себе чорнобриву красуню, чорт вкраде місяця, а Чуб і компанія сидітимуть у мішках у звабливої Солохи… Микола Гоголь був малозрозумілою особою навіть для сучасників. Його життя, творчість, смерть просякнуті містицизмом, прадавнім етосом та любов’ю до українського духу. Видається, ніби він знав більше ніж дозволено людині й міг поділитися цим знанням лише опосередковано – через творчість. А ми, як вміємо, розшифровуємо заповіти генія у його текстах, які він ласкаво не спалив. Тож «Різдвяна ніч» належить до «легкого» жанру лише умовно. Під оболонкою феєрії різдвяних колядок, дівочого сміху й блиску зимових зірок, знаходимо тугу автора за славним минулим народу. Коли козак не чекає рік аудієнції у цариці, як великої ласки, а потім вдовольняється парою чобітків, а Оксана не «крутить» козаком Вакулою. Коли запорізька «Чайка» розсікає хвилі Дніпра, як грізний і красивий прояв свободи… Сцена з «паломництвом» до хати Солохи у святвечір поважних панів хутора – простір для роздумів про силу жіночої зваби. Відьмацтво у природі жінки, лише не кожна обирає життя за законами такої природи. Яскравий і приречений світ Солохи як альтернатива пуританській моралі? Чи розповідь у кумедній формі про принади гріха та небажання йому протистояти? «Різдвяна ніч» – зігріваюча душу казка нашого загадкового класика. А також – хвилина для роздумів про те, ким ми є.

Дивно говорити про казки на сцені великих національних театрів, позаяк здається, що велика сцена та майже тисячний глядацький зал завеликі для постановок цього жанру. Проте Заньківчанська трупа зробила виняток із цього правила. Адже в постановку вистави для найменшого глядача вкладається стільки праці, старання, таланту та творчого натхнення, що недооцінити її просто неможливо. Ось уже другий рік поспіль з великим успіхом проходить казка за мотивами української народної «Івасик Телесик» О. Огородника. Авторові вдалося зацікавити маленьких глядачів осучасненими головними героями та цікавою постановкою. Навіть позбувшись «жаховичків», якими зазвичай лякають дітей, авторові та режисерові вдалося зробити казку доброю та веселою. Хоча жанр казки передбачає певну вікову категорію, переглянути її варто не лише малятам, адже усе пізнається у порівнянні.

Ця історія стала класикою англо-американської дитячої літератури. В основі сюжету життя звичайної дівчинки, сироти, яку через «почуття обов'язку» взяла до себе сувора тітка. Полліанна має незвичайний дар – бачити у всіх життєвих ситуаціях позитив та жити своєю «грою у радість». Добротою, щирістю, чистотою думок та дій вона змінює життя всього міста, навчивши багатьох людей простого шляху до щастя: «Завжди радіти». Запрошуємо і Вас познайомитися з дівчинкою із дивним ім’ям Полліанна. Запевняємо, буде над чим замислитися…

Вистава-спогад «Асcо та Піаф» – це історія про відому співачку Едіт Піаф устами невідомої, тої, що завжди в тіні куліс і слави, її сестри Симони. Історія сестер виринає у спогадах Симони і оживає перед глядачем. І ось вони, такі молоді Симона та Едіт – завжди разом, завжди ділять і скруту, і радість… аж поки не з’явився чоловік – Ассо. Він все більше витісняє Симону з життя Едіт, наповнює собою весь її простір і час, він «творить зірку». І Симоні залишається зрештою прийняти це – з болем, жалем, затаєною образою. Через багато років, вона ніби повертає час назад, щоб знайти примирення з сестрою, але ж так важко миритися з тими, кого вже немає поруч… бо ще стільки треба сказати, зрозуміти, пояснити, почути… Ця історія не лише про відому Едіт Піаф і, напевно, не мотивуюча історія одного успіху. Це – сповідь… за несамовите щастя там, де воно не повинне було трапитись; за талант, який був і дарунком, і карою одночасно; за болючі рішення, зраду, за так і не вимовлені слова про найважливіше. Вистава про невидимі зв’язки між рідними людьми, які, наче струни, не обриваються з плином часу, можуть затихнути, не звучати, але… не зникнути.

Іван заньківчанський, той що Калита... Історія цього Івана, не бідняка, і не пана, філософа, що торбу за собою всюди носить, прийшла з віків далеких. З тих часів, коли для того, щоб зробити дію не потрібно було зайвих слів. Коли жив той Калита, то місія його була не проста: бо Калита – князем був і слави собі трохи за життя здобув. Чи був він праведним, чи мав гріхів цілу торбину, нам не судити, але про це не будемо говорити. Пізніше калитою коржик називали, і краснії дівиці на ньому доленьку шукали. А Калита все світом мандрував. І обійшовши довгую дорогу, що провела його крізь пекло до самого Бога, явився, як Месія, перед наші очі. Прийшов Іван до Львова, щоб нам повідать казку: про пана, що на санях, про бабку, що прагне ласки, про двох філософів, які не годні були правду з кривдою розділити. Іван все знає, він розповість, як потрібно жити. Він не боїться відьминої хати, він знає, як прозріти й сліпих полікувати. Дівиць довкола Івана, як червінців у пана. Вони його люблять, усе пригортають, цілують, кохають. Чи то попадя, чи стрілиця-десятниця, а завше біля Калити рум’яна дівиця. Іван – борець, Іван – герой, медалей повні груди. Іван прийшов, він просто тут, то ж зустрічайте його люди!