Артем Мяус

"Люди найголовніше залишають на потім, і серед цього найголовнішого є слова, які не встигнеш вимовити..." Це ностальгічні спогади єврейського хлопчика про щасливе дитинство поруч з його дорогими бабусями Розою і Дашею. Бабуся Даша водила його до церкви, а інша - в синагогу. На цьому маленький Льовушка зібрав кругленьку суму.

...українцю земля дає радість буття і самоствердження, змушує жити, народжувати дітей і мріяти, але нестримне бажання до оволодіння нею - його ж тяжкий хрест. Класика української драматургії вражає своєю актуальністю та іронічною відвертістю в розкритті національних характерів. У ролі Герасима Калитки - народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Бенюк.

Вистава відбувається за підтримки Посольства республіки Італія в Україні та Iталійського інституту культури в Україні Усі ми пам'ятаємого славетного Дон Кіхота чи кумедного Голохвостого або ж нахабу-Хлестакова? Наші улюблені персонажі жувуть на сцені, екранах у книгах та у наших історіях. Одного дня на репетицію театру увірвалося шестеро безумців, ненаписаних героїв, котрі жадають жити на сцені. Відтак рішення лише за режисером: подарувати їм шанс увійти в історію чи залишити безмовними? Непроста історія пошуків реальних цінностей від Нобелівського лауреата Луїджі Піранделло.

Ці слова мають різні значення, але все набуває одного відтінку, коли починається війна. Тоді люди знімають маски. І кожен стає тим, ким він є. Боягузи, гульвіси, негідники, шахраї - живуть серед нас, але у мирний час вдають порядних людей. «Вічно живі» - на перший погляд, історія однієї дівчини, наречений якої пішов на війну. Але це лише на перший погляд. Якщо зануритися глибше, то побачите сім'ю, у якій відображена ціла держава, а може, і цілий світ. Для когось обов’язок – це взяти зброю і піти на передову, хтось цілодобово працює, воскрешаючи поранених, хтось продовжує вчити дітей, хтось продовжує любити і чекати. Але є ті, хто не бажає змінювати свої звички, ті для яких танці, пісні та кортежі дорожчі за людське життя. Вистава не розділяє людей на хороших і поганих. Вона відтворює справжнє життя, а не ілюструє військові гасла, якими вони були як 75 років тому, так і зараз.

Комедія «Ліс» – справжній «театр в театрі». Історія про двох акторів-невдах, що потрапили в маєток заможної поміщиці Гурмижської, тітки одного з них. Тут панує різнобарвний «театр життя»: герої снують павутину змов, крадуть, шахраюють, спокушають і спокушаються, заважають щастю закоханих. Але благородні комедіанти – Нещасливцев і Щасливцев – виводять лиходіїв і лицемірів на чисту воду, допомагають возз'єднатися люблячим серцям. Вистава ставить і таке питання: чи дійсно «лиходії» лише обачливі і немилосердні? Або ж вони – просто люди, що заблукали в лісі своїх ілюзій і страхів? Вибратися з цього лісу можна – треба лише чесно відповісти собі на головні питання життя, наново знайти втрачену дорогу, якою б тернистою вона не була.

У театральному буриме «Вернісаж на Андріївському» ми намагаємося досліджувати нову і не зовсім звичайну для «солідного» академічного театру форму і метод спілкування з глядачем – форму популярного зараз «флеш-моба». Тобто форму спілкування, що ще більш наближає глядача до актора, форму супер-камерного «інтимного» театру. Теми для вистави черпалися, в першу чергу, з енергетичної аури улюбленого нами усіма Андріївського узвозу. І хоча у виставі трохи історії (дуже небагато), в «екскурсійному» сенсі цього слова, сподіваємося, що факти розказані акторами, відкриють глядачам, щось нове у добре відомому. Ми відібрали для вистави персонажів, які не виблискують оригінальністю і новизною, але сподіваємося, що Ви впізнаєте їх, якщо хоча б раз пройшли від «низу» Андріївського до його «верху».

У 1930 році Михайло Булгаков написав інсценізацію безсмертної поеми Миколи Гоголя "Мертві душі" для МХАТу. Письменник ввів у текст п`єси образ Першого, що дуже нагадував самого Гоголя. З 1931 року в постановку включився К. С. Станіславський, і вистава стала реалістичною, в дусі системи Станіславського. Душа безсмертна, вона є втіленням божественного начала в людині, а мертві душі на бізнес - це безумство, це край гріхопадіння, та в нашому божевільному світі про душу геть забули... І це свавілля - наслідок деградації суспільства, його руйнації.

Люди, ховаючись від самотності та депресій, знаходять втіху у штучному інтелекті, що здається наділеним людськими рисами. Але не є людиною. П’єса «Навігатор» грузинського автора Лаши Бугадзе – символ інфантилізму. Головний герой, перебуваючи вже у зрілому віці, лишається хлопчаком. Він не зазнав кохання, не був бунтарем, не очолював футбольну команду. Та ступені дорослішання має пройти кожен, навіть якщо йому вже за сорок. Покохати навігатор, знайти у його жіночому голосі однодумця – крик відчаю чи безумство? Чому люди перестали помічати одне одного та в чому причини відокремлення від суспільства – у новій виставі театру на Подолі досліджує режисерка Тамара Трунова. Фото: Іра Марконі

Культовий роман Ентоні Берджеса у постановці визнаного режисера сучасності – на сцені театру на Подолі!

Хто не здатен на ненависть, той не здатен і на любов.

Монгольське прислів’я

Людина помиляється. Раз, два, десять. Їй подобається шлях сильнішого, дорога насилля і крові. Людина створює прекрасне, розвивається і еволюціонує. Вона здатна на ЛЮБОВ. Якими бути нам? Ми робимо вибір щодня. Але якби нас позбавили можливості вирішувати, права на помилку – ми б стали прекрасними і керованими механічними ляльками, безвольними плодами людської Любові до влади над іншими.

Лікар Бомгарт читає щоденник свого товариша лікаря Полякова, в якому той описує муки людини, що потрапила у полон наркотиків. Сергій Поляков – людина тонкого душевного складу, він хороший лікар, який не зумів перемогти власний біль. Від нього пішла кохана дружина, і тепер життя його сповнене лише примарними спогадами про неї. Втікаючи від реальності, Поляков поринає у світ наркотиків. Та чи є в тому світі єдиноможлива реальність? Чи пам’ятає людина про невідворотність розплати за наркотичні ілюзії?

Це історія про розбагатілого, нерозумного пана, який всіма силами намагається увійти у вищий світ дворянства. Наймає вчителів співу, танцю, вчиться хорошим манерам, а головне – це видати дочку заміж за заморського принца, собі ж завести молоду коханку-дворянку.

Одвічна історія людських пристрастей з тонким гумором від Чехова та яскравими сценами з елементами американського вестерну. Запальні, нестримані, заклопотані, допитливі, розгнівані герої, що потрапили у полон своїх амбіцій і бажань. Де кожен жадає перемогти, але для цього хтось повинен поступитись. А цього ніколи ніхто не зможе.

Хто вона, успішна жінка? Та, хто має власну розкішну квартиру; Та, хто може утримувати коханого чоловіка; Та, кому під силу почати власний бізнес; Та, хто знає, як вирішити будь-яке питання. Але великі гроші не заробити чесною працею, а без них двері у Європу зачинені. Тому справжня комерсантка робить той бізнес, на який є попит – відкриває бордель – хіба не так стверджував Карл Маркс? Зоя Денисівна навчилася читати між рядків. Коли в країні вирує хаос – у її, зойчиній квартирі, процвітає капіталізм.

Коли згасає кохання, його, на жаль, шукають на стороні. Саме так і сталося у родині мсьє Бернара. І розвивалося б за знайомим сценарієм, якби не Анна... Завдяки витівкам та хитрощам, кмітливій служниці вдалося не лише зберегти сім'ю, але й запалити вогонь любові в серцях молодих людей, які випадково потрапили в цю історію. Легка, дотепна вистава у кращих традиціях французької комедії положень, де, як відомо, інтрига будується на випадковому і непередбаченому збігові обставин, подарує лише позитивні емоції та гарний настрій. Мова вистави - російська.

Ексклюзивно в театрі на Подолі вистава за романом Андрія Куркова «Сірі бджоли», який увійшов до шорт-листа «Книги року BBC-2018». Вороги дитинства не можуть стати вірними друзями, але їм доводиться проводити холодні зимові вечори у компанії один одного. Бо їх лишилося лише двоє. Два останні мешканці села. «Це загалом історія дуже звичайна. Про людей, далеких від банальної політики, від її лозунгів, про людей, які сумніваються. У п’єсі немає одного – за Україну, а іншого – проти неї. Персонажів ситуація змусила обирати сторону, життя поставило у такі обставини, що одному з них зручніше ходити за провіантом на територію, підконтрольну окупантам. Такий вибір не можна засуджувати, бо війна протиприродна для людини. Є такий вислів: «Ти можеш не звертати уваги на політику, але прийде час, коли політика візьметься за тебе».