Анна Вишневська

Знаєш, друже, будь-яка зустріч більше, ніж розставання. До зустрічі – порожнеча, ніщо, а після розставання порожнечі вже не буває. Зустрівшись одного разу, повністю розлучитися неможливо. Людина залишається в пам'яті як її, пам'яті, частина. Цю частину створив він, і вона живе і іноді входить в зіткнення зі своїм творцем. Інакше чому ж ми відчуваємо дорогих людей на відстані?

«Наталі» – це і образ епохи, і в той же час, якась квінтесенція ніжних юнацьких спогадів взагалі. Він володіє рідкісною властивістю витягати з підкірки забуті відчуття про те, що було з усіма нами: перша любов, перші клятви вірності, перші непрощені образи. Пірнаючи вглиб незайманого вишуканого оповідання, мимоволі витягаєш з пам'яті і себе тодішнього, що не жив, безумовно у бунінські часи, але такого ж юного і безапеляційного максималіста, і радієш цьому безмірно, як ковток свіжого морозного повітря в надто натопленому будинку. «Наталі» – це вистава, яка не просто склалась, «зігралась», як кажуть про вдалі постановках, вона з тих вистав, які можна переглядати нескінченно, поки не вивчиш напам'ять, але і тоді теж. Тому що все у ній все добре від початку до кінця, і яким би сумним не був фінал, до «Наталі» хочеться повертатися – за чистими емоціями, за безумовними почуттями, за собою справжнім».