Алла Сергійко

Одвічна історія людських пристрастей з тонким гумором від Чехова та яскравими сценами з елементами американського вестерну. Запальні, нестримані, заклопотані, допитливі, розгнівані герої, що потрапили у полон своїх амбіцій і бажань. Де кожен жадає перемогти, але для цього хтось повинен поступитись. А цього ніколи ніхто не зможе.

Говорити для жінки так само важливо, як дихати. Бути почутою не менш цінно, ніж бачити. А потреба у суспільній роботі інколи навіть сильніша, ніж потреба у сім’ї. «Жінка – не ложка, поїв, помив і знов поїв. Жінка – це людина, частина суспільства». Але коли таких поборниць справедливості збирається ціле товариство, про яку роботу може йти мова? Якщо твоїй колезі зраджує чоловік, а у сусідки роман з секретарем її ж благовірного. Кому потрібні буденні турботи, якщо за них не поставлять пам’ятник? Інша справа допомогти нещасному племені Манджуко, що постраждало від жорстокості тирана Чунг-Чанг-Хуя. Ці та інші проблеми неймовірно турбують членкинь славного об’єднання “ОБЕЖ”. Вистава, поставлена за п’єсою сербського комедіографа Бранислава Нушича, стала однією із найуспішніших постановок Києва середини 80-х років минулого століття (режисером виступила Ірина Молостова). Та пройшла на аншлаг рекордну кількість разів. Сьогодні театр на Подолі пропонує власну версію!

Мелодраматична історія про пошук кохання, запропонована Іваном Вирипаєвим, ілюструє сучасну модель стосунків. Сьогодні, коли ми маємо знання про все, люди отримують його без особистого досвіду, існуючи в сухих теоріях, невмінні почути ближнього і внутрішньому спустошенні, оскільки кокаїн, алкоголь і бездушні роздуми про Буддійську порожнечу не дають героям того наповнення і щастя, якого всі так пристрасно чекають. Чекають, але нічого не роблять для того, щоб це щастя подарувати тим, хто поруч з ними. Головний герой Девід після смерті дружини не може відпустити її і продовжити жити далі. Часто він з нею розмовляє і відмовляється повірити в те, що сталося … Перебуваючи в кайданах своєї прив’язаності, вона приводить його до думки, що усі його страждання викликані тим, що він так і не любив її по-справжньому, саме тому він нещасний, адже «щастя – це робота, яку будь-що-будь, потрібно виконати добре». Сценічний простір, в якому перебувають герої, нагадує чи то велику душову кабінку, чи психлікарню. Чи зможуть вони позбутися своїх страждань і почати працювати на своє щастя?

Ці слова мають різні значення, але все набуває одного відтінку, коли починається війна. Тоді люди знімають маски. І кожен стає тим, ким він є. Боягузи, гульвіси, негідники, шахраї - живуть серед нас, але у мирний час вдають порядних людей. «Вічно живі» - на перший погляд, історія однієї дівчини, наречений якої пішов на війну. Але це лише на перший погляд. Якщо зануритися глибше, то побачите сім'ю, у якій відображена ціла держава, а може, і цілий світ. Для когось обов’язок – це взяти зброю і піти на передову, хтось цілодобово працює, воскрешаючи поранених, хтось продовжує вчити дітей, хтось продовжує любити і чекати. Але є ті, хто не бажає змінювати свої звички, ті для яких танці, пісні та кортежі дорожчі за людське життя. Вистава не розділяє людей на хороших і поганих. Вона відтворює справжнє життя, а не ілюструє військові гасла, якими вони були як 75 років тому, так і зараз.

Повість Олександра Купріна «Яма» користувалась шаленою популярністю. Зробити героїнями жінок найдревнішої професії, розповісти їх справжні і такі людяні історії було нечуваною вільністю, навіть нахабством. Купрін прагнув не проповідувати фемінізм, проституцію чи розпусту – він закликав до людяності. Кожна з героїнь потрапила до публічного дому з різних причин, але жодна не хотіла собі такої долі. І за великим рахунком дівчата опинилися у «Ямі» через людську жорстокість та байдужість. Як і у іншій виставі Театру на Подолі «На дні» за М. Горьким, звучить заклик до віри, надії і любові, що можуть змінити не тільки тебе, а і увесь світ. Віру у себе сповідує головна героїня Тамара (Даша Малахова). Її розум, нахабство і сила дозволяють їй ходити з високо піднятою головою навіть у будинку де, кохання стало професією. Женя, героїня Анни Саліванчук, має надію, що світ зміниться, а вона знайде у ньому своє місце. Любов відкрилася Любі (Анні Тамбовій) випадково, дівчина віддалася цьому пориву повністю і… розчарувалася, зіштовхнувшись з людською байдужістю. Андріївський узвіз у середині 19 століття славився зовсім не архітектурними пам'ятками, та не зважаючи на те, що та доба давно минула, ніколи не завадить навчитися співчуттю. Добро, що кожен зробить ближньому своєму, обов'язково повернеться.

Кохання може наздогнати у будь-якму віці, будь-кого, будь-де. Навіть якщо їй усього 16, а Він її учитель. Недопустима вільність чи справжнє почуття? Ми маємо свою відповідь. «його полонила молода дівчинка, що на його очах з дівчинки перетворюється на молоду жінку. Чи існує для дорослого чоловіка щось більш привабливе, аніж спостерігати цей розквіт дівчачої душі». Історія кохання як пригодницький роман: з несподіваним фіналом і відкритою навстіж прірвою людської душі. Стас Жирков про виставу: «Для мене цей текст – справжня знахідка української літератури. Те, про що мало знають, але саме таке потрібно нам зараз. Звісно вистава – це наш особистий погляд на цей текст, тому що театр – окремий вид мистецтва і він не має обслуговувати літературу. Фантастичні образи і характери надзвичайно талановитих акторів: В’ячеслава Довженка, Катерини Вайвали, Катерини Шенфельд, Катерини Рубашкіної, Максима Максимюка, Алли Сергійко. У нас виникла справжня вибухова суміш з гумору, кохання, пристрасті і любовного страждання»» Інсценізація Павла Ар’є твору «Дівчина з ведмедиком» українського письменника Віктора Домонтовича. Життєва історія автора, як і героя роману, має безліч таємниць і білих плям. Він був розвідником і націоналістом. Бунтарем і слугою закону. Він вважав себе киянином, хоч народився в Одесі, а значну частину життя провів у Німеччині. Зі своєю власною коханою він одружився лише у 62, хоч полюбив її ще в юності.

Любите заплутані детективні історії? Володієте дедуктивним методом, розбираєтесь в мотивах і маєте залізну витримку? Салон краси на Андріївському узвозі стає місцем злочину. Відому піаністку жорстоко вбивають… ножицями. Під підозрою ексцентричний перукар, меркантильна асистентка, багата, але безталанна оперна діва і таємничий антиквар. А, можливо, вбивця – слідчий? Приходьте – зло мусить бути покараним!

Щоб не належати до «другосортного народу», Мина Мазайло намагається змінити своє українське прізвище на російське, співзвучне прізвищу Єсенін. У родині розігралася справжня трагедія. Син Мини - свідомий українець Мокій - засуджує батьків вчинок. На допомогу приїхала тітка Мотя. От вона якраз вважає, що краще бути десять разів згвалтованою, ніж один раз українізованою.

Родина із чотирьох жінок - а це чотири покоління - живуть у будинку, який незабаром піде на злом. Він мусить зникнути з обличчя землі разом із двадцятим століттям. Сторінка історії перегортається, щоб дати дорогу новому вікові. Найстарша у цій родині Малу – прабабуся, ровесниця століття, її життя розпочалося при керосиновій лампі, зараз вона живе у світі відео та інтернету. Життя героїні промайнуло весело і яскраво, у неї були знамениті коханці. Дочка Марель – принесене в жертву покоління дітей війни. Її онука Ніна – представниця епохи хіппі та сексуальної революції. Праонука Фостін – юна генерація нового століття, втрачених орієнтирів, сумнівів, пошуків нових ідеалів.