Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Назва вистави надзвичайно красномовна. Жіноча логіка – це тверда впевненість у тому, що будь-яку об'єктивну реальність можна подолати бажанням.
Жіноча логіка – це абсолютно незрозуміла, але незвичайно приваблива якість, що властива кращій половині людства. Про жіночу логіку ходять незліченні анекдоти, афоризми, авторами яких є, звичайно ж, чоловіки... На їх думку, відсутність будь-якої логіки і є «жіноча логіка». (Але ніяка логіка не допоможе чоловікові довести це жінці!)
Чоловіки із задоволенням жартують над незбагненою жіночою логікою, але в результаті, на практиці, виявляються беззбройні перед нею. Самотньому чоловікові ніколи й у голову не прийшло б шукати собі супутницю життя на цвинтарі... А ось самотня жінка, героїня цієї історії, йде і знаходить. Та не одного, а відразу двох! В результаті їй чекає непростий вибір: з ким із них зв'язати свою долю. Але скільки голова не думай, а серце все одно змусить зробити по-своєму! В цьому й полягає феномен жіночої логіки – спонтанної, безглуздої, але незаперечної. Там де безсилий розум, перемагає жіноча логіка! В цьому глядачі вистави зможуть переконатися самі.
Вроде интересно, а вроде и нудновато. Да и развязка странная. Второй раз не хочется смотреть.
Затронута интересная тема
Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1964), де з 1993 р. його професор.
Працював у театрах Рязані, Києва.
1973—1975 — художній керівник Київського театру оперети.
З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З 1952 року був одружений на піаністці, доньці Михайла Вериківського Олені Вериківській (1932—2004). Від неї є син Дмитро (нар. 1958) — музикант, працює в оперному театрі міста Гера, Німеччина. Другий шлюб — музикантка Лариса Аблова (нар. 1945).
Критики називають Едуарда Марковича батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, спектаклі якого визначають "пульс" сучасності. Він створив свій театр — Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. На сценах різних країн поставив гучні вистави. У Литві, наприклад, в одній газеті так і написали: "Якби опинився цей режисер у Білокам'яній, він би запросто потіснив з п'єдесталу тамтешніх метрів режисури".
1984-1991 - Державна художня середня школа імені Т.Г. Шевченко
1991-1997 - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, театрально-декораційне відділення, майстерня Д. Лідера, А. Бурліна
1993 - художник-постановник в театрі
1995 - стажування в Міжнародному літньому молодіжному університеті, Франція
Рік випуску 1996 - стажування на Театральному фестивалі, Авіньйон, Франція
Рік випуску 1996 - працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
1997 - головний художник в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
Головний балетмейстер Національного Академічного Драматичного театру ім. Івана Франка. 6-й Всеукраїнський фестиваль. «Тернопильськи театральні вечори. Дебют-2006 за пластику у виставі «Boa-constrictor» І.Франка Коломийський драм театр. Лауреат премії «Київська Пектораль» в номінації за краще пластичне рішення 2013 року «Перехрестні стежки» І. Франка і у 2013 році «Morituri te salutant».
Співпраця з українськими театрами:
Театр «Ательє 16» – «Ключа немає», Король Фрешет; Казанова , Марина Цвєтаєва (за п'єсами «Пригода» і «Фенікс»). «Тригрошова опера» Б. Брехта. «Самогубець» Ердмана, «Як важливо бути серйозним» Уайльда, «Кабаре «ХЛАМ» Аверченко, Теффі і Бухова, «Сестри Прозорови» Чехова (режисер Л. Зайкаускас), «Inferno. Пісня 35» Сартра. «В очікуванні Годо »Б. Брехт (реж Л.Зайкаускас).
Драматичний театр ім.І.Франка: «Енеїда» І.Котляревського, «Оскар і Рожева дама» Е.Шмітт, «Гамлет» В. Шекспір, «Модельяні» інсценізація Р.Держепільского і т.д
Сумській Драм театр ім.Щепкина «Лісова пісня» Леся Українка Коломийський театр ім. І.Озаркевича «Боа констріктор» І.Франка, «Вій» М. Гоголь і т.д, Львівський театр ім.Л.Курбаса: «Ножі в курях, або Спадок мірошніка» Девід Гарровер, «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода, «Амнезія, або Маленькі подружні злочини»
Ерік-Емманюель Шмітт, «Так казав Заратустра» Ніцше/КЛІМ.
Львівський Національний Оперний театр: опера «Сільська честь» Маскані, «Циганський Барон» І. Штраус, Львівський Театр Юного Глядача: «Втеча з реальності» Т. Іващенко, «Таємниця буття» Т.Іващенко, театр ім. О. Кобилянської місто Чернівці «Солодка Даруся» М.Матіос, Театр Драми і Комедії на лівому березі: «Любов до трьох апельсинів» До Гоцці, «брешемо чисту правду »Х.Гербер, «Рожевий міст» Р.Уоллер, «Вася повинен зателефонувати» К. Рубіна, «Жіноча логіка» А.Крим, «Дні пролітають зі свистом» за п'єсою «Стара Зайчиха», «Любов на дотик» Леонард Герш, Київський театр «Сузір'я»: «Ассо та Піаф»; «Єсенін і Дункан» Т.Іващенко, «Випадкове танго »В.Аім, «Дивосвіт театр» М.Мітуа.
Брала участь в зйомках фільмів: «Orangelove» Алана Бадоєва, пластичне рішення у фільмі «Закохані в Київ» 2012 рік, цикл фільмів режисерів: «Туфлі» Д.Гамзінов;
«Останній день року» О.Борщевскій; Серіал «Остання електричка» А.Гресь хореограф постановник і т.д.
Була постановщиком відеокліпів для різних зірок українського шоу-бізнесу.
Приймала участь у телевізійних проектах Нового каналу, СТБ, 1+1.
У 1990 році закінчила Дніпропетровське театральне училище, в 1997 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенко- Карого за фахом «театрознавство».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2000 року.
У 2015 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
У 1983 році закінчила Школу-студію ім.В.І. Немировича-Данченка при МХАТ СРСР ім. М. Горького (м. Москва, Росія), курс засл. діяча мистецтв РСФСР В.К. Манюкова.
1983 - 2001 - артистка Театру-студії кіноактора при Київській кіностудії ім.А.П. Довженка.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2001 року.
У 2003 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Член Національної спілки кінематографістів України.
У 1995 році закінчила Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) курс нар. артистки України І.О. Молостової.
2001 - 2011 - артистка Київського театру «Вільна сцена».
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
З дитинства майбутній актор мріяв стати військовим пілотом - навіть збирався поступати до авіаучилища, однак ще в дев'ятому класі пробив ножем око, через що його мрія так і не здійснилася. Навчався у дитячій театральній студії ім. А. Гайдара, після закінчення школи протягом року працював токарем на заводі "Київгеофізприлад".
З 1991 грає у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, часто виконує головні ролі.
Після ролі криміналіста Іннокентія Садовського у телевізійному серіалі "Повернення Мухтара" набув популярності.
З 1996 по 2001 рік працював в Київському академічному Театрі юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року (з перервою 2006-2012 рр.)
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
У 2007 р закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, курс Ю.Ф.Висоцкого.
2005-2007 – актриса Театру «Золоті Ворота» (Київ)
2007-2016 – актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2016 р.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2010 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Якось саме так склалося
– Яку роль мрієте зіграти?
Не думав ніколи і конкретної ролі не було
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Не брав участь
– Чим любите займатися у вільний час?
Озвучення, дублювання
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Обожнюю солодке
В сільському хуліганському дитинстві Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки. Його виховали старші брати, мати і вулиця. Був маленьким ледащо, і разом з тим був лідером, романтиком і просто чудо-хлопчиком.
Під час навчання актор переміряв купу комічних амплуа, навіть зараз йому доводиться стримуватися, щоб не смішити журналіста. Канівець – актор неабиякої харизми, хоча в театрі йому ще довго доведеться шукати себе і своїх персонажів, які ледь балансують на межі видовищного гуморцю та тонкого психологізму.
У 2004-2005 році – актор Київського Молодого театру.
У 2005-2011 році – актор Київського театру «Вільна сцена».
З 2011 року – актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2003 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, нар. артиста України Л.С. Танюка.
2003 - 2011 - артист Київського театру «Вільна сцена».
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
Працював в Харківських театрах (Театрі юного глядача, «Новому театрі»).
З 2005 року – актор Київського Академічного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
У 2000-2010 роках грав в спектаклях Національного академічного драматичного театру імені І. Франка.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2014 року.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.