Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Дія розгортається на тлі найбільшої трагедії української історії XX століття, коли звичайні, життєві речі, як-от заздрість і релігійність, кохання і зрада, прагнення щастя набувають іншого морального виміру, а іронія долі не оминає нікого.
Вистава «Зерносховище» – це один із способів пам’ятати, розуміти та переосмислювати нашу історію. Попри хронологічну віддаленість сюжету, п’єса ставить дуже актуальні питання — що ми про себе пам’ятаємо; чи вміємо ми пам’ятати і хто нас має цьому навчити, коли майже всі «наші» залишились в далекому 1933-му.
Вистава «Зерносховище» – це перша театральна копродукція у Львові, котра покликана продемонструвати, що сучасний театр в Україні можливий і при співпраці та чесному партнерстві між державними інституціями та громадськими організаціями, митцями та кураторами.
П’єса «Ми, Майдан» - переможець конкурсу мережі театрального перекладу «Євродрама» (Париж, Франція) і входить до антології п'єс "Майдан. До і після". В своєму творі Надія Симчич описує події листопаду 2013 - лютого 2014 років. Автор твору ретельно відбирала свідчення активістів у Facebook, згодом створивши свою п'єсу "Ми, Майдан". У кожного героя п'єси є реальний прототип, з якими драматург підтримує зв'язок й досі.
Події вистави відбуваються під час Другої Світової Війни. Рік 1943-й. Місце подій – південне містечко Білоксі на Місісіпі. Шість новобранців потрапляють в учбовий табір, де їх готують до смерті. Це історія про мрії, прагнення та бажання юної душі. Вистава розповідає про необхідність любити, створювати, бути потрібним. Але усе це перекреслено розумінням того, що молодих хлопців везуть на війну. Чи втратить людська душа свою індивідуальність, коли з людини почнуть ліпити машину для вбивств?
Моноісторія зі стереоефектом починається інтригуюче, майже як у детективі, і розгортається у вогняній спіралі чужого минулого, яке стає твоїм майбутнім: таємничий спадок, загадкові умови, розмова з власним тілом, подорож до Парижу, нічний цирк, віртуальна вечірка, зрада батька, фатальне кохання, розстріл і раптом.... мільйон парашутиків... У кожного в житті є моменти, коли треба зупинитися, вийти на незнайомій зупинці та поринути в спогади, які ще не твої, але стануть твоїм життям, твоїм минулим і майбутнім. Блукаючи стежинами старих історій, раптом знаходиш себе, своє коріння, свою долю, яка прилетить з одним з мільйона парашутиків і зробить світ добріше. Сюжет заснований на щоденнику молодої дівчини, яка стала жертвою Холокосту у жовтні 1941р. У виставі піднімаються загальнолюдські цінності, а також питання самоідентифікації людини, яка в силу трагічних обставин починає розмірковувати про своє коріння, про нещасливу долю – і несподівано приходить до світла. Як в будь-якій єврейській історії смішне переплітається з печальним, але головна ідея – це те, що життя продовжується.
Білогвардійський офіцер, отаман, комісар – під “одним дахом”.«Що» чи «хто» їх поєднує?Автор п’єси належить до покоління драматургів, які в пострадянські часи створювали новий театральний простір, наповнюючи його новими темами, формами та змістом. Вистава була представлена на міжнародних фестивалях “Драма-Форум”(Польща) та “Перперикон-2002”(Болгарія).
Духу Майдану присвячується... «Думаешь, что трагедию можно пережить?.. Это то, что будет с тобой всегда. В тебе. Разделительной линией через всего тебя... Закрой рот и кричи. Ты – «умный Арлекин». Не больше. Не меньше.» П‘єса написана двома мовами: російською і українською, відображаючи реальний стан актуальної мовної ситуації у нашому соціумі. Вистава про важкий шлях України до себе, до свого відродження через подолання імперської спадщини. Є в нашій роботі рідкісні моменти, коли, стикаючись з новим для тебе матеріалом, ти отримуєш неочікувано гострого інфор(Е)моційного удару. Провокативного. Збуджуючого. Не люблю ярликів, будь-які наукові визначення лякають неминучою тенденцією до консервування і закостенілості, смерті самого явища, тому охарактеризую жанр твору Оксани Танюк для себе як «танок(юк) реальності» (друге мені здається точнішим). А як ще назвати опус, в якому діалоги, наповнені живою плоттю і кров'ю, перетікають у монологи біблійної сили, а потім все кришиться, атомізується, розбивається на квантово-абсурдний полілог? У постановці я йду за автором, обмежую себе у засобах виразності до максимально допустимого мінімалізму. Єдине, що я собі дозволив, – загнати всі ці сутності під єдиний скафандр.
Навчався у Миколаївській художній школі, закінчив Миколаївське вище училище культури, кафедра Образотворчого мистецтва.
У 2009 році був засновником та художником Незалежного Театрального Журналу «Коза».
У 2017 році був півфіналістом міжнародного конкурсу режисури та сценічного дизайну «Ring Award 2017» (м. Грац, Австрія), проект сценографії та костюмів до опери «Дон Паскуале» Г. Доніцетті (режисерська концепція Ю. Журавкова).
Закінчила Харківський інститут культури і мистецтв імені Івана Котляревського (2000).
Актриса Харківського театру «P. S.» (2000-2006) та Харківського театру імені Тараса Шевченка (2006-2009).
З 2006 року актриса театру імені Леся Курбаса.
У 2004-2006 викладала акторську майстерність у Харківському інституті культури і мистецтв імені Івана Котляревського).
Співачка, музикант гурту «КурбАси».
Ролі в театрі Лесі
2020 – Марокко, перформативне читання «Європа» (режисер – Дмитро Захоженко)
2019 – Женька, сімейна сага «Мої родичі та інші покидьки» (режисер – Ігор Білиць); Не шахтар, постдокументальна «Горизонт 200» (режисерка – Олена Апчел); Чоловік, перформативне читання «Дами чекають» (режисер – Дмитро Захоженко)
Професійний актор театру та кіно, режисер
Акторська улюблена цитата: «Кожен глядач приносить в театр свою власну акустику»
Закінчив ПНУ. ім. В. Стефаника, актор театру та кіно, майстерня Литвинова Ю.Ю.
«Люблю “валяти дурня”, “бити байдики”, “грати кіна”… що з того найбільше? – не знаю))»
Перший академічний український театр для дітей та юнацтва заснований у березні 1920 року у Харкові як «Театр казки» (офіційне відкриття — 21 березня 1921 року).
У створенні театру брали участь зокрема: мистецтвознавець і драматург Олександр Білецький, композитори І. Дунаєвський, Д. Ямпольський, художники Б. Косарєв, М. Акімов. Згодом у театрі працювала ціла плеяда вихованців та соратників Леся Курбаса: Михайло Верхацький, Леонтій Дубовик, Фавст Лопатинський, Володимир Скляренко, Борис Тягно, а потім і їхні учні.
У 1930-х роках театр починає називатись за стандартним каноном Харківським театром юного глядача, а у 1938 році театру присвоєно ім'я М.Горького (у 1990 році за рішенням колективу театр отримав свою теперішню назву). Після років Другої світової війни, які колектив у співпраці з трупою Київського театру юного глядача провів на Кузбасі, Казахстані, Узбекистані, у 1944 році театр переводять до Львова у приміщення колишнього єврейського театру. У львівський період у театрі у різний час працювали такі відомі режисери як: С. Данченко, В. Опанасенко, А. Куниця, М. Нестантінер, В. Козьменко-Делінде, А. Бабенко. Тут розпочинав свій творчий шлях Роман Віктюк.
У 2020 році Перший Театр святкує своє перше століття! За останні роки театр здійснив колосальний прорив як у творчій так і у соціальній. 2013 року Перший театр, єдиний з поміж дитячих театрів України, брав участь у фестивалі за кордоном м. Хургада (Єгипет). Започатковано співпрацю з Goethe-Institut в Україні. Впроваджено освітньо-культурний проект «Театральна педагогіка». В рамках проекту здійснюється: напрацювання ефективних методик співпраці «школа – театр»; включення уроків театру в навчальний процес школи.
Започатковано проект «Конкурс режисури», покликаний залучити як молодих так і знаних режисерів, до творення нових вистав у на сцені Першого театру.
Починаючи з 2017 року у Першому театрі започатковано проєкт «Урок в театрі». Після перегляду уривку з вистави з дітьми молодших класів говорять про казки та тренують вимову, емоції, та перші уроки акторської майстерності.
2018 року одразу два проекти від Першого театру стали переможцями конкурсу британської драми Taking the Stage 2018. Це вистави «Аліса» (за книгою Льюїса Керрола «Аліса в Дивокраї») та «Pentecost» («П'ятидесятниця» за однойменною п’єсою Девіда Едгара). Театр виступає співорганізатором мистецької акції ДРИҐ – Традиційні танці та співи у Львові.
З 2018 року у Першому Театрі стартував проект «Інклюзивний театр». Відтепер перегляд усіх вистав репертуару Першого Театру доступний людям з порушенням зору – для них передбачена послуга аудіодискрипції (коментування вистави через приймачі з навушниками). Для цього три актриси театру пройшли спеціальну підготовку з коментування. Також у глядацькій залі передбачені спеціальні сидіння для людей з порушенням опорно-рухового апарату, що користуються візком. Таким чином Перший театр став першим інклюзивним театром у Львові.
У репертуарі Першого театру можна знайти вистави і для дітей дошкільного віку, і для дорослих. Здається, що це чи не єдиний театр у Львові, репертуар якого може задовольнити абсолютно всі вікові категорії, зокрема, зацікавити і підлітків.