« Земля »
Вистава «Земля» є інсценізацією однойменної повісті (1901 р.) класика української літератури Ольги Кобилянської (1863-1942). Як відомо, в основу твору покладено реальну подію, що сталася в одному із сіл Буковини, а саме – братовбивство заради володіння землею.
Використавши цей нечуваний за жорстокістю факт, письменниця, у відтворенні непростих колізій створила багатошарову, поліфонічну сакральну історію, яка багато в чому перегукується із біблійською притчею про Каїна та Авеля. Про вічні для кожної людини категорії, поняття Гріха, Материнської Любові, Свободи Вибору, Честі та Кохання. Всіх тих чеснот, які мають бути домінуючими у людському існуванні. І кожна з яких тим чи іншим чином впливає на наші Долю та Талан. В центрі оповіді плин буденності родини Федорчуків: батька Івоніки, мати Марії та двох братів – Михайла та Сави.
Земля була й лишається сенсом життя батьків. Заради неї вони гарували, недоїдали, відчували її та плекали як живу істоту. Гадали, що й сини продовжуватимуть цю майже святу місію. Проте надто різними Господь створив синів. Михайло – працьовитий, лагідний, покірний та чемний до батьківського слова, так само міцно і майже фанатично, як і батьки, був зв’язаний усім своїм їством із землею та господарством. І абсолютно протилежний Михайлові – Сава. Волелюбний, вільний у вчинках та своєму виборі. Та й навіть покохали брати різних за вдачею дівчат: Михайло – тиху, працьовиту наймичку Анну, що повсякчас потерпала від рідних; Сава – напівциганку, напівмолдаванку Рахіль, свою двоюрідну сестру (що в свою чергу вже є гріхом), яка живе, куди вітер понесе. Але вона єдина, хто має вплив на Саву та міцно володіє не лише його серцем, а душею… Двоє рідних братів і такі різні долі…
Свою творчу діяльність Василь Баша розпочав на сцені Львівського театру юного глядача імені М. Горького у 1980 році після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).
З 1999 року Василь Баша працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка.
Актор одразу увійшов до діючого репертуару. За період роботи в театрі ним створено чимало різнопланових образів у виставах театру, кожен з яких відзначається справжнім професіоналізмом: Степан - «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха, Капітан Снєгірьов - «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, Афанасій - «Буквар Миру» Г. Сковороди, Портос - «Ех, мушкетери-мушкетери» Є. Євтушенка.
У якій би виставі актор не брав участь, він завжди гранично правдивий, щирий, азартний. За останні роки ним створено діаметрально протилежні образи у виставах: Козак Шило «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, Бартоло «Весілля Фігаро» Бомарше, Дончук «У неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською, Себастьян, Трінколо «Буря» У. Шекспіра, Старий «Morituri te salutant» В. Стефаника, Іван Петрович Бичок «Гімн демократичної молоді» С. Жадана, Сесіл «Віват, королево!» Р. Болта, Іван Голий «Така її доля…» за Т. Шевченком, Феноген «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.
Декілька років в театрі в фойє з успіхом йшла моновистава «Зачарована Десна» за О. Довженком. Образи, що їх створив Василь Баша в останніх роботах театру: Сванте Стуре у п’єсі А. Стріндберга «Ерік XIV» та Брекенбері у «Річарді ІІІ» У. Шекспіра – стали ще одним підтвердженням непересічності і багатомірності творчої палітри актора.
Сьогодні Василь Баша по праву займає провідне місце у франківському колективі. Досвід, вишуканий смак і відчуття глибини національної культури, що притаманні акторові, дали можливість через його творчість відчути час, минуле і прийдешнє українського мистецтва, що заряджають вірою в духовне відродження нації глядний зал.
З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.
Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».
Знімається в кіно.
У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.
У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.
1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Народився 14 листопада 1985 року в місті Запоріжжя.
Закінчивши ліцей водного транспорту, пропрацював 2 роки у морі на кораблі.
У 2010 році закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (курс Богдана Сильвестровича Ступки).
Актор Київського національного українського драматичного театру ім. Івана Франка.
Олександр Іванович Форманчук — український актор театру, кіно, телебачення та дубляжу, Заслужений артист України.
Олександр Форманчук народився 2 жовтня 1982 року в місті Житомирі[1], у нього п'ятеро рідних сестер[2].
У 2004 році закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського).
З 2004 року Олександр Форманчук актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Народилася 22 лютого.
Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).
В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
« Земля »
