З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Завтра я завжди була левом
Завтра я завжди була левом
Завтра я завжди була левом
Завтра я завжди була левом
Завтра я завжди була левом

« Завтра я завжди була левом »

Оригінальна назва вистави: « Завтра я всегда была львом »
18 (1)
Вистава має вікове обмеження
5.3 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 0
0.0
0.0
0.0
0.0

Вистава, яка змінює свідомість. За найсміливішим задумом глядач повинен як би трохи «зійти з розуму» і потім «перезібратися» в новій точці. Без слів, тільки своїми рухами і тілами актори розкажуть правдиву історію про самотність, внутрішній боротьбі і відродженні в новій точці, де немає неприйняття іншого і бажання стерти його з лиця землі за інакшість, де кожен у міру сил бере відповідальність за свої почуття і думки, де радість співтворчості окрилює, де всі можуть вчитися один у одного і створювати прекрасне.

Жанр: безсловесна вистава
Ми відвідали цю виставу
Показати всі
preloader
На жаль для цієї вистави немає найближчих дат
Дивились виставу?
Ви вже оцінили цю виставу
Оцініть ваше загальне враження
Ми знайшли 5 схожих вистав
Розлучник

« Розлучник »

Трагікомедія
Холод

« Холод »

Казка
На краю світу

« На краю світу »

Архітектор

« Архітектор »

Відгуки
Роксолана

Цікава та неординарна. Актори через рухи свого тіла показували виставу, без слів, тому це було незвичайно. Сподобалося те , що ти починаєш відчувати героїв , те що вони показують.

Оксана

Я не могла оторвать, почти все представление я была напряжена. Хорошо , что возле меня был свободный стул ,я пересаживалась то с одного стула на другой. Я нервничала, вернее нервничало моё тело. С зрительного зала я вышла уставшая, как выжитый лимон. Емоций грусти, которые немного позже перешли в облегчение и радость. На эту поставку я хотела пойти ещё весной, но наверное тогда ещё было не время. Сюжет мне очень откликнулся в нем я узнала себе. Я была одной из тех кто бороться за своё место под солнцем, я одна из тех, кого называют белой воронов, я так кто чувствует себя овечкой с душой льва, я так кто ищет выход , когда во круг тебя стоят стены и я одно из тех , кто все таки находит дверь в стене и входит в нее. Очень эмоциональное сильная , я не могла просто сидеть и не пропускат через себя. Каждый жест, крик ,смех , истерика откликался , мне хотелось встать и тоже позволить телу говорить, рассказать , что эго мучит, где болит. Мурашки по телу бегали, я кусала губы, сжимала кулаки, обнимала себя, что то сжималось внутрь я хваталась за стул, что бы не встать, были и минуту покоя, когда тело просто расслаблялось, я улибалась. Был очень сильный момент, когда после борьбы герои плакали они подходили к жалостливым видом к зрителям в первум ряду с просьбой пожелеть их. Так и в жизни происходит, даже самому сильному человек нужно иногда раслабится и что бы его просто пожелели , когда нужны теплые объятья. После этого момента у меня пошли слёзы, чаша эмоции была переполнена и вылилась. Спасибо огромное за такой работу, это не просто спектакль ..это работа над собой. Сппектакль для тех, кто умеет себя слушать или хочет научиться. Для , тех , кто знает ,что тело умеет говорить и одним только взгляом можно рассказать то что трудно объяснить словами. Я прочувствовала эмоции , которые были показаны на сцене. Я смеялась вместе с ними, плакала и хотела, чтобы меня пожалели.

Дарія

Часом страшно, але цікаво спостерігати за акторами. Враховуючи, що більшість вистави - це пластика, мені сприймалося, більше як танець, з 2х монологів було зрозуміло, що це історія вівці, яка завжди знала що вона є Левом. Раджу молодим, а також людям до 45, яким б була цікава пластична драма, або хотів відкрити для себе цей напрямок. Не всім акторам, я змогла повірити.

Вікторія

Мала змішані відчуття, неоднозначні. Настрій після перегляду був трохи розбитим. Актори справді змогли передати великий спектр емоцій: і позитивні і негативі. Але в пам'яті залишилось більше спогадів про божевільний стан акторів. У виставі грали 10 акторів. У першій частині драми всі вони передавали стан психічно-хворих людей. Ти міг дивитися на будь-якого героя, але кожен з них був по-своєму психічно-хворим та грав свою сценку. Але робив це синхронно з іншими своїми колегами по сцені. У цей час я шкодувала, що в мене немає 10 пар очей, щоб я могла спостерігати за кожною міні-сценкою. Разом актори передавали атмосферу психічної лікарні, яка іноді була схожою на "здоровий" світ. У другій частині вистави актори ніби приходять до тями і виліковуються від своїх психічний проблем. Лише своїми рухами та мімікою вони "заразилі" усіх присутніх божевіллям, а потім окрилили глядачів щастям. Спочатку я відчувала легку спантеличеність, адже я вперше була на німій виставі, але згодом я просто почала відчувати акторів.

Ольга І.

На виставу я потрапила невипадково, кому, як не мені треба було подивитись, та поринути в цей мир. Чому так? Не відповім:,, Тому що‘‘ .Двадцять п‘ять років свого життя , це половина , страждаю безсонням, ні не завжди, але наступає час в котрому не існує рідних, близьких, ти залишаєшься в темряві на самоті; та коли наступає світло і для тебе, душа ростє, наче бажає вискочити з грудей. Зараз я пишу і мої очи застилають сльози. , тому що цей біль більше ніж фізичний. Дуже сподобався задум режісера. Білі стіни, костюми тілесного кольору, нічого зайвого, на мій погляд, краще дівчата, були зовсім без макіяжу. На початку вистави їх рухи, іскажені обличчя, затулені вуха, закриті очи, кожен з своїм болем на самоті. Як лупцювали і знущалися з однієї дівчини, не один не став на захист, нічого , вона видродилась та стала ще сильніше. Не заважали крики, бійня, нічого, я поринула в цей мир з головою. Війна- жах, кров, нестерпний біль, рубці на серці, які не загоюваються. Все закінчувається позитивно, є інше життя , його треба народити в себе і існувати щасливо та гідно.

Елена

Впервые побывала в театре - студии "Белая ворона" под руководством Натальи Яновской , попав на премьерный показ нового пластического спектакля. Молодые непрофессиональные актеры, которые обучаются в этой студии много лет, продемонстрировали сложную работу по произведению норвежской писательницы Арнхильды Лаувенг, которая много лет страдала от шизофрении, лечилась в больнице, выздоровела чудом и сама стала практикующим психиатром. Ее ощущения в период болезни и описаны в книге, которую ребята воплотили в пластике. Сложно, не все понятно, потому что они играли психически больных людей, 6 девушек и 2 парня. Приступы агрессии сменялись затишьем, красивые медленные движения- драками и криками, плачем.. Внезапно у всех начинался сексуальный приступ, потом они красиво перекатывались, сплетались в клубок... Смотреть было интересно, не скучно, костюмы приятные, стильные, ребята с хорошими лицами, но кому адресована эта постановка? Людям с устойчивой психикой, желающим развлечься и подумать о том, что происходит с человеком в периоды потери сознания или болезни душевной. Кому точно не надо это- впечатлительным, нездоровым, детям и подросткам. Перед началом режиссёр пояснила замысел публике, презентовала своих учеников. Меня вещь не увлекла и не захватила. Мне больше понравилось пространство, в котором она происходила- павильон растениеводства, переоборудованный под фотостудию. Ради интереса туда стоит пойти однажды.