На безлюдний острів у крижаному норвезькому морі, де останні 15 років відлюдником мешкає відомий письменник, приїздить журналіст з маленької провінційної газети, аби взяти інтерв’ю. Чому нобелевський лауреат погоджується на це, адже він ненавидить журналістів? А можливо, це зовсім і не журналіст? Тоді для чого він приїхав? Вони розмовляють про якусь жінку. Хто вона?
Ця надзвичайна детективна історія з багатьма пострілами, що була написана видатним драматургом Е.-Е. Шміттом спеціально для бенефісу зірки французького кінематографа Алена Делона, занурить Вас у вир шалених пристрастей, несподіваних сюжетних поворотів, чуттєвих любовних історій та неповторного французького гумору у виконанні неперевершених акторів МОЛОДОГО театру Станіслава Боклана та Олексія Вертинського.
Очень понравился спектакль. Интересный сюжет с философским смыслом. Вертинский бесподобный! Очень душевная игра актёров. На этот спектакль ходила дважды и думаю пойду ещё))
Олексій Сергійович Вертинський народився 2 січня 1956 року в Сумах, Сумська область, Українська РСР, СРСР (зараз Україна), у сім'ї Сергія Вертинського. У нього є дві сестри (Ганна та Надія) і брат (Микола). Актор отримав середню освіту в рідному місті, після чого деякий час виступав у Театрі ім. Щолкіна в Сумах. Пізніше Олексій відслужив у армії. Вертинський навчався в Московському естрадно-цирковому училищі за класом «артист розмовного жанру». Згодом актор працював у Новосибірському цирку, директором портового Будинку культури в Бухті Врангеля, а також був зайнятий у постановках Сумського театру та Київського молодого театру.
Дебют Олексія в кінематографі відбувся в 1980 році з маловідомого фільму Олександра Карпова «Весільна ніч».
Перші великі проекти в кар'єрі Вертинського з'явилися у проміжку часу між 1999 і 2005 роками. Тоді актор знявся в роботах Режиса Варньє «Схід-Захід» (1999), Семена Горова «Божевільний день або Одруження Фігаро», Максима Паперника «12 стільців» (2005).
Протягом 2007-2008 років фільмографію Олексія поповнили такі картини, як «Інді», «Помаранчеве кохання», «Свої діти», «Червоні перли любові» (2008).
У період із 2012 по 2015 роки Вертинський узяв участь у створенні стрічок «Ржевський проти Наполеона», «Матч», «Іван Сила» (2013), «Під електричними хмарами» (2015). Окрім того, у 2015 році актор отримав звання Народного артиста України.
Олексій Вертинський був чотири рази у шлюбі. Його останню дружину звуть Тетяна, у них є дочка Ксенія. Також в актора є син від попереднього шлюбу.
З 2004 по 2011 — актор Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2010 зняв свій перший короткометражний фільм «Мама», головну роль у якому виконала Ада Роговцева.
З 2015 року працює в Київському академічному Молодому театрі.
Був одружений на Аллі Мартинюк. Має двох доньок Емілію та Поліну від попереднього шлюбу.
Після закінчення школи юнак за компанію з другом вирушив вступати до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого. Однак ця спроба виявилася невдалою – Станіславу в приймальній комісії сказали, що у нього немає таланту.
Він не здався і через рік знову з'явився на іспити. Як іронізує сам актор, ймовірно тепер дар у нього з'явився, оскільки його зарахували на курс Бориса Ставицького. Трохи пізніше по стопах Станіслава пішов і його молодший брат Микола Боклан.
1984 року закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, курс Бориса Ставицького і поїхав працювати в Донецький обласний російський драматичний театр (м. Маріуполь). Там він пропрацював десять років.
У 1994 році Станіслав Боклан перейшов в Київський Академічний Молодий театр. За роки роботи Станіслав Боклан проявив себе як актор широкого діапазону. Глядачі і фахівці відзначають його яскраві сценічні образи, своєрідну пластику, емоційність і досконале відчуття жанру.
Окрім акторської діяльності Станіслав Боклан деякий час займався педагогікою. Він викладав в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
У 2006 році за значний особистий внесок у культурний розвиток України актору Станіславу Боклану присвоїли титул Заслуженого артиста України, а у 2016 – Народного артиста.
Станіслав Боклан одружений на актрисі Київського молодого театру Наталії Кленіній.
За словами Станіслава Боклана, Наталія дуже любить, щоб на городі щось росло, а чоловіку подобається, коли можна щось зірвати і з'їсти прямо з грядки.
Син Станіслава Боклана – Dj Кирил Думский, а донька працює кастинг-директором на Star Media.
Найбільшу популярність актору Станіславу Боклану приніс не театр, а кіно. Головна роль кобзаря Івана Кочерги у фільмі «Поводир» (2014 р.) мало не принесла акторові Оскара. На Одеському міжнародному кінофестивалі Станіслав Боклан переміг у номінації «Найкраща акторська робота».
Після зйомок в українському комедійному серіалі виробництва студії Квартал-95« Слуга народу» (2015) Станіслава Боклана стали називати прем'єр-міністром.
У 2015 році актор також знявся у історико-драматичні стрічці «Незламна» (Битва за Севастополь). В основу сюжету покладений життєвий шлях жінки-снайпера, майора Людмили Павличенко, упродовж 1937-1957 років. Актор Станіслав Боклан зіграв роль батька Людмили.
У 2016 році на каналі 1+1 вийшла кінострічка «Століття Якова» за однойменним романом-лауреатом літературної премії «Коронація слова» Володимира Лиса. Майстерна гра Станіслава Боклана, який зіграв Якова Меха у зрілому віці, найбільше вразила письменника. За його словами, за професіоналізмом актор сягає рівня Богдана Ступки.
У 2018-му – член журі Ліги сміху.
Режисер Київського Академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра з 2003 року.
Викладач режисури та акторської майстерності Київського Національного університету театру імені Івана Карпенка-Карого з 2005 року.
Художній керівник театру «Театральна майстерня Андрія Білоуса» (А. Бетка) з 2009 року. З 2012 року — Художній керівник Київського академічного Молодого театру.
Лауреат Державної премії імені Олександра Довженка (2004).
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України «народився» 24 вересня 1917 року в місті Києві в будинку №17 по вулиці Прорізній.
У 1870 р. садибу, розташовану за цією адресою, придбав Микола Григорович-Барський «під спорудження мурованого будинку». Три роки потому з’явився проект двоповерхової будівлі, складений архітектором Федоровим. З роками під час реконструкцій було добудовано третій (у 1902 р.), а потім і четвертий (у 1913 р.) поверхи. До вересня 1917-го це був звичайний прибутковий будинок з декількома крамницями на 1-му поверсі. Силою обставин новостворений Молодий ненадовго затримався в цьому будинку. Після нього тут деякий час працював польський театр, пізніше тут знаходився Будинок Червоної армії та флоту, а в 1944-85 рр. – кінотеатр «Комсомолець України». До речі, це одна з небагатьох будівель на Прорізній, що вціліли після Другої світової війни.
У 1916 р. молоді актори створюють театральну студію. Приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила переїзд у 1919 р. до Харкова та злиття з трупою великого театру.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру.
Студійці, що стали видатними акторами, режисерами, продовжували пропагувати ідеали Молодого, сформульовані в маніфесті (до глядачів): «...бачити в театрі не кафедру чеснот, не дзеркало правди, не місце навчання та популяризації програм політичних партій, а театр, і тільки театр!»
За наказом Мінкульта УРСР у 1979 р. створюється «Молодіжний театр». Вистава «…З весною я до тебе повернусь!» (1980 р.) – перша в новітній історії театру. 6 років потому Молодий – знову на Прорізній, 17, знову в переліку найпопулярніших театрів Києва! Історичну назву відновлено в 1995 р. завдяки Лесеві Танюку, який сприяв і поверненню театру до рідної домівки.
Керівників театру за 100 років його існування було багато. Особливе місце серед них посідає Віктор Шулаков: його вистави «За двома зайцями» та «Сватання на Гончарівці» стали візитівками Молодого. У 1996-2012 рр. театр очолює Станіслав Мойсеєв. Він опікується оновленням репертуару, запрошує закордонних режисерів, налагоджує зв'язок з театрами країн-сусідів. З 2012 р. художнім керівником театру став молодий режисер Андрій Білоус.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого. Найцікавіші вистави Києва – саме тут! Як і раніше, вони різні за тематикою, формою та стилем. Приєднання до Європейської театральної конвенції відкрило шляхи інтеграції театру у світовий культурний простір. Як і 100 років тому, сенс існування Молодого – пошук тем, що хвилюють людство в усі часи, та їх самобутнє відтворення сучасними засобами драматичного мистецтва.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!
