« Загадкове нічне вбивство собаки »
Ця п'єса представлена театру з люб'язного дозволу Warners Bros. Entertainment.
В основі вистави – роман Марка Хеддона, що давно вже став світовим бестселером.
Перед Крістофером лежить мертвий сусідський собака. На годиннику – сім хвилин на першу ночі, і хлопчик – головний підозрюваний. Крістофер вирішує знайти вбивцю собаки, не припускаючи, що це розслідування закине його у саме пекло складних та непередбачуваних відносин дорослих і змусить зробити неможливе – змінити звичний хід життя.
Крістофер Бун має феноменальну пам'ять і добре ставиться до тварин, але не зносить, коли до нього торкаються, і нічого не розуміє у людських емоціях. Він любить червоний колір, місію «Аполлон», Шерлока Холмса та мріє стати математиком.
Ця історія, в якій детектив переплітається із мелодрамою та комедією, сповнена глибоким драматизмом: не здатний відчувати емоції, підліток з аутизмом допоміг дорослим вирішити непосильне для них завдання – навчитися любити одне одного.
Вистава починається з того, що посеред сцени лежить вбитий собака. Ніч. А поряд підліток. У нього аутизм. І перша підозра падає на нього. Але далі події розгортаються неочікувано. Як у справжньому детективі. Перед нами проходять сцени життя головного героя – Крістофера; Його погляд на світ дорослих, його світогляд, його душа. І ця душа така щира і правдива, така тендітна. На фоні Крістофера, наш світ, світ дорослих, видається брехливим, огидним, перекрученим. Це одна із небагатьох вистав, яка глибоко вразила мене. На сцені було мінімум реквізиту, але те, як він використовувався, яскраво переносило нас разом з героями у різні події і стани. Також дуже сподобалася музика. Після вистави просто не хотілося говорити. Браво акторам і режисеру, Браво Театр Лесі Українки!
С первых минут ты попадаешь в приятную атмосферу старого театра: интересные выставочные экспозиции, интерьер зрительного зала, обходительный персонал, все это уже с первых минут погружает в творческую атмосферу. Спектакль завораживает с первых минут. После убийства соседской собаки, расследованием решил заняться особый мальчик по имени Кристофер. Как здорово передает чувства этого героя актер! Его маленький мир, в котором есть несколько правил: говорить только правду, за убийство собаки виновник должен быть наказан, вдруг начинает разрушаться. Как эмоционально тяжело видеть борьбу отца и сына, когда Кристофер узнает, что его мать жива. Как потрясающе подобрана музыка, интересный видеоряд, впечатляющий реквизит: стулья, чемоданы, тросы, освещение, удивительная игра актеров вызывает бурю эмоций внутри! Сердце то сжимается от жалости к главному герою, то разрывается на куски от безысходности. В восторге от просмотра этой работы!!! Кстати, в буфете театра есть очень вкусный домашний лимонад!
Кири́ло Григо́рович Ка́шліков — актор театру і кіно, режисер, педагог. Народний артист України (2011). Директор-розпорядник Національного театру російської драми ім. Лесі Українки.
1993 — закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (викладачі Аркадій Гашинський та Михайло Рєзникович).
Від 1993 — актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві, а з 2000 року також — художній керівник Професійної студії молодих акторів при театрі Лесі Українки.
2008 року отримав премію «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют (спектакль «Солдатики»).
Згодом став директором-розпорядником театру.
Одружений на актрисі Ользі Гришиній. 2011 року у пари народилась донька.
Олекса́ндр Микола́йович Кобза́р — український актор театру і кіно, режисер. Актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (2004—2016). Заслужений артист України (2017).
У 2000 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (зараз Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), курс Народного артиста України Б. П. Ставицького. У 2005 закінчив той ж університет за спеціальноістю «режисура драматичного театру», курс К. М. Дубініна.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працював з 2004 року по 2016.
У 2007 році — лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за роль Віктора у виставі «Останній герой» Олександра Марданя.
У 2009 році Олександр Кобзар разом з актором і режисером Андрієм Самініним написав інсценізацію і поставив виставу «Граємо Чонкіна» за романом Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».
у 2009 році грає в кінострічці «Прітяженіє» Олега Сергійовича Нестерова
У 2012-му році знявся у фільмі «Поводир», де виконав одну з головних ролей.
Доля Наталя Костянтинівна — українська акторка театру і кіно. Народна артистка України (2011). Грає у Національному театрі російської драми імені Лесі Українки в Києві.
Свою першу роль Наталя Доля отримала у фільмі білоруського виробництва «Белые одежды», ще за три роки до закінчення університету, це була другорядна роль в епізоді фільму. У 1994 році актриса зіграла головну роль у фільмі Олександра Муратова «Геть сором!». У 1995 році закінчила КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого і з цього ж року грає в київському Національному театрі російської драми імені Лесі Українки.
З 1994 по 1999 роки грає провідні ролі в театрі і лише в 1999, після довгої перерви, знову з'являється на великих екранах у чотирьохсерійному телесеріалі «Сьоме кільце чаклунки», де виконує роль Імеди — дружини Ігліта. У 2002 році бере участь у зйомках телесеріалу українсько-російського виробництва «День народження Буржуя-2» та «Слід перевертня». У 2005 році виконує головну роль у сучасному фільмі-екранізації «Украдене щастя», відомої однойменної п'єси Івана Франка. Також відома за ролями в таких стрічках як «Міф про ідеального чоловіка. Детектив від Тетяни Устинової», «Жага екстриму», «Про Любов», «Осінні турботи» та ін.
У червні 2018 у відеозверненні підтримала ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.
Ірина Дмитрівна Новак — українська акторка, телеведуча, Заслужена артистка України (2014). Народилася 8 квітня 1978 року.
У 1999 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого.
В кінці першого курсу телеканал «ТЕТ» запросив Ірину на роботу журналістом. Вона перекладала західні сюжети на українську мову, начитувала, і це йшло в прямий вечірній ефір. На другому курсі Ірина заряджала людей позитивом в гумористичній передачі «Шурум-бурумчіки, шарам-баранчики» на УТ-1. До третього курсу, пройшовши жорсткий кастинг, Ірина стала ведучою передачі «Шолом, Києве!». Два роки молода команда розповідала про традиції і свята євреїв, виїжджала на знакові для них місця України, зустрічалася з равинами.
Ірина була ведучою навіть на радіо. Вона вела «Шоу двох блондинок». У той же час на ТБ - соціальну рекламу «Як на долонях», програми «Кримська панорама» та «День для себе"» Знімалася в рекламних роликах.
Нині Ірина є актрисою театру імені Лесі Українки в Києві.
Заміжня, в 2009 році народила доньку — Меліссу
Наді́я Дми́трівна Кондрато́вська — українська актриса театру і кіно, народна артистка України (2018), лауреат премії «Київська пектораль» (2008 і 2013).
1968—1969 — навчання в Естрадно-цирковій студії при Львівському державному цирку.
1974 — закінчила Київський інститут театрального мистецтва (викладач О. Соломарський).
1969—1970; 1974—1978 — актриса Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
З 1978 — актриса Національного театру російської драми ім. Лесі Українки (м. Київ).
Закінчив Одеський театральний ліцей (педагог А.І.Падука).
З 1996 року – актор Одеського Театру юного глядача.
З 2017 року – актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« Загадкове нічне вбивство собаки »
