Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Голохвастий, котрий, бажаючи вибратися із злиднів й збагатіти, почав залицятися до Проні Прокопівни, але не міг обминути своєю ласкою і красунечку Галю. Як каже народне прислів’я: «За двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш».
Остання «вигадка» Мольєра. Весела, яскрава, життєрадісна вистава-феєрія з піснями, танцями, несподіваними комічними ефектами. Дивовижне поєднання класики і сучасності в режисурі та музиці. Вистава брала участь у Міжнародному театральному фестивалі в Брянську (Росія).
П'єса «Дами і гусари» польського комедіографа і поета Олександра Фредро (1793-1876 рр.) належить до «золотого фонду» класичної літератури. 175 років вона не сходить зі сцен світового театру, надаючи можливість акторам і режисерам поринути у вишукану театральність, відчути витонченість польського гумору, в якому граціозність романтизму співіснує з легкою самоіронією. Дія відбувається в маєтку Майора – затятого холостяка, який, зібравши добірне товариство бойових друзів, відгородившись від примарних принад життя, а власне, усього, що пов'язане із жіноцтвом, «бавиться» і відпочиває між походами. Спокійну, суто гусарську ідилію буквально висаджує в повітря приїзд цілої кавалькади жінок – кузин Майора на чолі з пані Оргоновою. З їхньою появою стале гусарське життя летить до дідька, маєток – лихоманить. І це все можна було б стерпіти, якби не підступний план кузин: одружити Майора на донці пані Оргонової – Зосі. Жінки розробляють тактику і стратегію: пані Диндальська опікується Капеланом, панна Анеля пускає бісиків Ротмістру, їхні служниці Юзя, Зузя, Фрузя також не втрачають часу марно... Поки жіноцтво приводить план у дію, Зося зустрічає поручика Едмунда і впізнає в ньому своє омріяне кохання... Автори вистави на чолі із режисером-постановником, автором сценічної версії Юрієм Одиноким створили яскраве сценічне дійство, насичене легкістю акторської імпровізації, граціозністю пластично-танцювального малюнку, сповнене музики і вічних мрій про кохання. У фіналі вистави звучить «Тетянин вальс» Тараса Жирка. Фото та анотації надано театром.
Здавалося б, відома анекдотична ситуація. В одному купе зіткнулися одесит, вічний холостяк, що не робить жодного руху без дозволу мами, і «щира красуня» – українка. Начебто все зрозуміло. Смішно, грайливо, блискуче, проте... Ніхто навіть не може припустити, чим це все закінчиться. Приголомшливо весела і неймовірно зворушлива історія змусить вас не тільки сміятися, але і плакати.
Це – спектакль про життя «за лаштунками» провінційної театральної трупи. Між виставами актори вирішують безліч проблемних питань: побутових – латання костюмів i розірваних декорацій, написання оркестровок до п'єс; особистісних – залицяння одруженого капельмейстера до актриси Зоні, заздрощі акторів, підлабузництво до керівництва трупи; філософсько-мистецьких: залежність театру від замовника, а відтак – його гнучкість у підборі репертуару... Висвітлені проблеми так майстерно переплетені що зрада капельмейстера з молодою акторкою чи лестощі управляючому аж ніяк не здаються дрібними та недоречними. У виставі грають 14 дійових ociб, i кожен є відображенням певного типу людини: кокетка Зоня, скандальна Ціпа Львовна, улеслива i зрадлива Олена Степанівна, гультяй Лука Карпович, догодливий управляючий Іван Васильович, гордий виконавець драма-тичних ролей...
Коли ви закоханий студент, а дядько вашої дівчини – скупий та черствий тиран, діяти треба рішуче. Двоє друзів Джек і Чарлі сподіваються освідчитися своїм коханим напередодні їхнього від'їзду на канікули до Шотландії. Гарантією успіху стане присутність багатої покровительки Чарлі – тітоньки Люції, що має приїхати з Бразилії. Але не так склалося, як гадалося: чергова телеграма руйнує всі плани. Приїзд тітоньки відкладається, а отже вередливий дядечко Спетлайг може відмовитися видати племінниць за закоханих студентів..
У 1973 році закінчив Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського.
Трудову діяльність розпочав у 1973 році на Закарпатті. Працював в Ужгородському обласному драматичному та Мукачівському російському драматичному театрах. За 15 років створив більше 30 образів з найкращих творів української та зарубіжної драматургії. Найбільш яскраві з них: Возний — “Наталка-Полтавка” І. Котляревського, Йосип — “Ревізор” М. Гоголя, Микола — “Пізня любов” О. Островського, Тесей — “Федра” Ж. Расіна, Степан — “Бояриня” Лесі Українки.
За майстерне виконання ролі Дмитра у виставі “Повінь” В. Руснака, Бортнічук С. К. став лауреатом Закарпатської обласної премії ім. Л. Вакарова. Найкращі вистави за його участю – “Біла хвороба” К. Чапека (Гален), “Бояриня” Лесі Українки (Степан) було записано і неодноразово транслювались республіканським телебаченням.
Вистава за п’єсою М. Куліша “Тілетія”, в якій С. Бортнічук зіграв одну з головних ролей – Овдія Пупа, ввійшла до золотого фонду української класики на Українському радіо.
З 1992 року С. Бортнічук – актор Хмельницького обласного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. Паралельно з акторською діяльністю займав посаду завідувача трупою театру.
Герасименко Т. А. розпочала трудову діяльність в 1999 році на посаді артистки Ніжинського драматичного театру ім. М. Коцюбинського.
В Хмельницькому обласному муздрамтеатрі працює з 2006 року. Зарекомендувала себе як талановита актриса з гарними сценічними даними, здатна на цікаве художнє втілення режисерських завдань. За короткий термін створила самобутні образи
Мужевітіна Е. В. працює в театрі на посаді артистки драми з 1985 року.
Зарекомендувала себе як цікава професійна актриса, на рахунку якої низка яскравих і самобутніх ролей
Санько Е. В. працює в театрі імені Михайла Старицького з 1986 року. За період роботи створила на сцені ряд цікавих і самобутніх образів.
Резнік Віра Іванівна розпочала свою трудову діяльність з 1977 року. Працювала актрисою Ніжинського драмтеатру, Львівського драмтеатру ім. Галана, Волинського драмтеатру ім. Шевченка, артисткою Союздержцирку «Цирк на арені» в м. Києві, актрисою та художнім керівником кооперативного театру «Камерна сцена» в м. Хмельницькому.
З 1993 року Резнік В. І. – актриса Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького. За період роботи виявила себе перспективною артисткою з гарними сценічними даними, здатною на втілення складних творчих завдань. Нею створено ряд цікавих, самобутніх образів.
Шпунт В. М. розпочав свою трудову діяльність у 2001 році артистом драми Хмельницького обласного тепер академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького після закінчення Кам’янець-Подільського училища культури.
За цей період роботи створив образи героїв з кращих творів української та зарубіжної драматургії.
Пшенична О. М. працює в театрі з 1994 року. О. Пшенична артистка з гарними сценічними даними, надзвичайно природна і органічна.
Власенко К. Д. розпочала трудову діяльність з 2011 року з посади артистки допоміжного складу Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького.
Творча ініціатива, глибоке проникнення в суть ролі дозволили їй створити на сцені театру низку образів у виставах, в тому числі для юного глядача.
У 1970р. закінчив акторський факультет Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського.
Працював у Рівненському обласному театрі, Київському обласному театрі, Львівському театрі юного глядача.
Головний період творчості припадає на Хмельницький обласний музично драматичний театр – 26 років.
За час роботи в театрі було створено понад 150 сценічних образів, які схвально відзначили в пресі. Нагороджений багатьма почесними нагородами області, міністерства культури, Всесоюзним орденом «Знак пошани» (1986 р.), дипломом конкурсу «Прем’єри сезону» в м. Івано-Франківську за роль Мини Мазайла в однойменній виставі.
Навчалася в студії ім. І. Франка. Два роки працювала в Київському академічному національному театрі ім. І. Франка.
1990 р. — закінчила навчання в Київському університеті ім. І. Карпенка-Карого.
Власенко Л. К. працює в Хмельницькому обласному музично-драматичному театрі з 1969 року. Виявила себе як обдарована артистка з широким творчим діапазоном.
Творча ініціатива, глибоке проникнення в суть ролі дозволили їй створити на сцені театру низку різнопланових образів
Попач Поліна Андріївна розпочала свою трудову діяльність у 1969 році на посаді артистки Вінницького облмуздрамтеатру ім. М. Садовського. З квітня 1970 року вона є актрисою Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. Г. І. Петровського (нині — ім. М. Старицького).
Поліна Попач — високопрофесійна драматична актриса, на рахунку якої ряд яскравих, ведучих ролей.
В 1931-му році на Північному Кавказі у місті Новочеркаську було засновано пересувний театр для української діаспори, який називався Північнокавказький крайовий український драматичний театр.
Та доленосною для нього стала поїздка у Мінеральні Води восени 1931року. Саме тоді там лікувався відомий державний і політичний діяч Григорій Петровський. Він відвідав усі вистави колективу. А після одної з них, запросив артистів крайового українського драматичного театру до себе. З тої пори, очевидно завдячуючи спонсорській допомозі політика, до назви додалося його ім’я – драматичний театр ім. Г.І. Петровського, під яким театр був 78 років.
1932 р. колектив переїжджає до Краснодару. А ще через рік, 1933-го перебирається до України. З переїздом змінилась і назва. Він став Вінницьким пересувним робітничо-колгоспним театром, хоча й базувався в Бердичеві, виїжджаючи з виставами до Вінницької, Житомирської, Київської та інших областей. Керувати ним продовжував С. Чернявський, а художню частину очолив Г. Лаврик.
1935 року колектив був у відрядженні в місті Києві. Відвідавши виставу академічного українського драматичного театру імені Івана Франка, ближче познайомившись з їхніми артистами та режисерами, колективи заклали міцні відносини. Театр імені Івана Франка взяв шефство над молодою трупою. Відчутну творчу допомогу артистам надавали народні артисти СРСР Г. Юра, А. Бучма, Ю. Шумський, І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, А. Крамов. Уславлені майстри сцени брали участь у постановках, грали у виставах, виступали з лекціями, що було хорошою школою для молодих артистів.
В лютому того ж року театр отримав статус обласного, який мав би знаменувати осілість трупи. Та вже в 1938 році увесь колектив знову переїжджає. Цього разу до м. Кам’янця-Подільського — адміністративного центру новоствореної області. Але й там не довелось навіть добре звикнути до сцени. Розпочалась Велика Вітчизняна війна, і трупу, разом з родинами, відправили у тимчасову евакуацію.
Так, тільки з 4 серпня 1941-го року по жовтень 1943-го театр відвідав двадцять шість пунктів: міста Закавказзя, Середньої Азії, Далекого Сходу, Півночі.
В 1944 році, після визволення України від німецько-фашистських загарбників, мистецький колектив повернувся до свого краю. Радісна звістка зустріла Петровців в місті Есентукі. Згідно наказу №128 Вказівкою Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У та облвиконкому від 15 жовтня 1944
року Припиняються гастролі театру на КМВ і призначається реевакуація театру на Україну до міста Проскурова в обласний центр області. А 25 листопада в обласній газеті повідомлялося, що виставою “Украдене щастя” І. Франка він розпочав у Проскурові театральний сезон 1944-1945 рр. у 2007-му було організовано фестиваль «Театральна осінь» або «На краю осені з Мельпоменою». Основні цілі якого були – знайомство з сучасним театральним мистецтвом регіону, обмін досвідом і залучення більшого кола глядача.
25 березня 2009 року Хмельницький театр ім. Г.І. Петровського перейменовано на честь корифея українського театру Михайла Старицького.
А у 2012 році за високі творчі досягнення та мистецький рівень театру ім. М.
Старицького надано статус «Академічний». 2019р. відкриття Малої сцени. Проведення Всеукраїнського театрального фестивалю «Starytskiy Theatre Fest-2019».