Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Якось воно буде »
75 років тому з-під пера всенародного улюбленця Остапа Вишні вилетіла «усмішка» під назвою «Чухраїнці (спроба характеристики)», в якій він виписав «аж п’ять глибоко національних рис симпатичної вдачі чухраїнця», і одна з них це ЯКОСЬ-ТО ВОНО БУДЕ?
А які ж інші?! Приходьте на виставу і актори розкажуть про інші «глибоко національні риси симпатичної вдачі чухраїнця».
Юність, що виблискує чистотою помислів, що закохана й мріє, бунтує й спокушає. П'ятеро закоханих і залишилася тільки одна зоряна ніч в рідному українському селі, яку вони проведуть разом. А ще є українські пісні, за допомогою яких вони з'ясовують відносини, освідчуються в коханні, сваряться, миряться... А вранці їм належить розлучитися й можливо зустрінуться вони тільки через сім років як домовилися в цю ніч. Спектакль поставлений по п'єсі «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» напівзабутого українського класика Степана Васильовича Васильченко. Написана драматургом в окопах Першої світової війни, історія наповнена приголомшливим ліризмом й красою української пісні.
Життя без любові… Обожнювана усім світом співачка Марія Каллас усе життя намагалася заслужити любов. Спочатку – байдужої до неї матері. Потім – впливового чоловіка, старшого за неї на 27 років, котрий любив артистку Каллас, але не жінку. А замкнув цей ланцюжок найбагатший чоловік у світі – Арістотель Онассіс, котрий зрадив Марію заради власних інтересів. Каллас померла в 53 роки в порожній паризькій квартирі, так і не ставши по-справжньому щасливою… Найдивовижніше, що її доля була постійним віддзеркаленням сценічних подій. Інтерес до Марії Каллас з роками все більше зростає, та все ж ми дуже мало знаємо про справжню Каллас. ЇЇ життя і смерть залишили більше запитань ніж відповідей. (Не) біографічна драма «Каллас» – це історія пристрасті, що одразу захоплює глядача, який іде звивистим лабіринтом долі Сесілії Софії Ліни Марії Калогеропулос, таким було справжнє ім’я Марії Каллас… Основою вистави стали факти та домисли пов’язані з найважливішими моментами біографії Марії Каллас, які знаходяться у відкритому доступі.
Зустрічай нову творчу дитину, що прийшла у цей світ з відкритим серцем, щоб зростати разом з тобою, друже. Разом ставити актуальні питання, дорослішати і пізнавати цей світ, разом знаходити відповіді, щоб знову народитися сильною особистістю. Без масок, без костюмів і майже без шкіри. Час думати, час говорити серцем. Розпочинаємо нашу першу поетичну зустріч з питань: хто ми, чого прагнемо для себе і своїх близьких, для своєї країни, для своєї людської природи. Ми – єдиний організм, який дихає, пульсує в ритмі сучасного світу. Час прокидатися. Час не ховатися за чужими рожевими окулярами, Знайти усі грані своїх душевних алмазів. Час пролітає як літаки над хмарами. І саме час знайти свій квиток і летіти разом.
Поруч із смутком завжди знайдеться місце для посмішки, десь близько плачу завжди чекає сміх. Маленьке людське щастя та маленька особиста трагедія тісно переплітаються, створюючи коловорот почуттів, який ми і називаємо життям. «Холодна м’ята» – проста душевна розмова про прості, але такі важливі для кожного речі: стосунки між людьми, пошуки самих себе, кохання, дружбу, невиразний смуток та великі радощі… Життя героїв оповідань Григора Тютюнника плине від однієї крайності до іншої, а ми можемо на мить ніби зазирнути у вікно – побачити людину в її сакральний момент переосмислення самої себе – і піти далі, відчуваючи той присмак співпричетності. Вистава, жанр якої вкладається в формулу «чуттєві оповідання», – обрамлена в стильну та витончену театральну форму ностальгії за нами самими, відвертими, щасливими та нещасними однієї вхопленої миті.
Йдеться про віру в себе, в свою силу, свою правду, свою любов. І, звичайно, на шляху перешкоди. Різні, нездоланні і переборні. І буде одна близька людина, і друга близька людина. І одній близькій людині треба буде відпустити другого, щоб він жив своїм повним життям, хоча ... І буде романтична історія. Красива. А це вже на виставі ...
Дуже сподобалась вистава. Я сиділа в останньому ряду, і це давало мені свободу і змогу підтанцьовувати та підспівувати)), бо не можливо було всидіти на місці і залишатися осторонь пісень та музичного виконання відомих співаків (ВВ ""Танці"", ""Чорне море""). Актори просто неймовірно передали дійсніть чухраїнського громадянина в алегоричному контексті, розкрили усі п'ять рис національного характеру: якби ж знаття, забув, спізнивсь, я так і знав, ЯКОСЬ ВОНО БУДЕ, які, насправді, може знайти кожен з нас у собі. Тому, на мою думку, варто замислитися і почати виховувати у собі протилежні до цих п'яти рис якості. Згадала сама себе в університетські часи на здаванні заліків))). Актори дуже талановиті, музичний та хореографічний супровід на рівні ""БОГИ СЦЕНИ"")) . Однозначно, буду рекомендувати виставу друзям та знайомим! Респект акторам і усім, хто приймав участь у постановці. Для фото усі актори вийшли з гримерної і залюбки зробили фото на сцені.
Вже не вперше зустрічаюсь з цим чудовим молодим акторським складом. Колись це були площадки Київської Академічної Майстерні Театрального Мистецтва "" Сузір'я'' та театру «Молодий». Ось і цього разу я йшла з задоволенням і сподіванням на чудовий вечір. І, як приємно: сподівання справдились. За півтори години я пройшла історичний шлях народження Землі і життя на ній, подорожувала по Греції, Румунії, Грузії, а головне - побувала в «чухраїнському» селі . У виставі “Якось воно буде” чудово, з гумором відтворили неповторність відносин «чухраїнської» сім’ї , стійкої звички «чухраїнця» не замислюватись ні над чим і думкою багатіти, нездатність до дії, безініціативність, пасивність нашого люду, колорит «чухраїнського» селища. А також підтвердження того, що генотип «чухраїнця» зберігся і понині: це спонтанні, невпевнені, невизначені, напівсвідомі відповіді студентів сьогодення на іспиті. Відповіді 5-х рис «чухраїнця»: : 1) якби ж знаття 2) забув 3) спізнивсь 4) я так і знав 5) якось воно буде. Молодці. Чудова гра. Чудова постановка, музичне оформлення і виконання. Не дарма глядачі оплесками ще, і ще, і ще, і ще раз повертали акторів до зали. БРАВО! БРАВО!БРАВО! З задоволенням прийду сюди знову.
Народився Ігор Славинський у Києві 8 лютого 1952 року. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут.
Проте Славинський не завжди хотів бути актором і навіть збирався стати лікарем. Але перемогла любов до декламації.
Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони.
Творчість Володимира Висоцького була дуже близька Славинському. За його творами митець поставив спектаклі: «Ну я прийду по ваші душі», «Нерухома тінь від мікрофона», «Іноходець». А далі були численні спектаклі в творчому шляху актора і режисера в Театрі на Подолі. Крім того, Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі Миколи Рушковського. Зіграв, загалом, близько 50 ролей в серіалах і фільмах.
Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності: «Нині я шалено захоплений режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає чимало сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе… Для лицедійства залишається кіно»
Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Бачила, що професія поєднувала все, що мені подобалось: танець, вокал, музику, світло, слово...І головне, бачила щось, що не могла назвати. Ледь вловиме, духовне...
– Яку роль мрієте зіграти?
Мрію створити сучасну героїню. Яка стане маяком для людей у цьому хаотичному і не зрозумілому світі.
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
В дитинстві, зараз обережна з телешоу.
– Чим любите займатися у вільний час?
Танцюю. Люблю пізнавати світ різними інструментами, тому насправді це може бути будь що, головне іти вглиб пізнання.
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Хочу вибудувати продуктивну діяльність благодійності.
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Мені хочеться щоб Театр знову став живою розмовою із глядачем. Щоб ми знову об'єдналися у Просторі щирості.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого, майстерня М. М. Рушковського.
У театрі з 2016 року.
Я народився в невеликому містечку Мелітополі, що в Запорізькій області. У моїй родині, в якій батько музикант, а мама режисерка, вибору у мене особливого не було! Паралельно з театром я займався вокалом і футболом. Але життя розставило все по своїх місцях. У 23 роки я вступив до університету ім. Карпенка-Карого, Театральної Майстерні М. М. Рушковського, і знайшов своє місце в житті!!! У театрі я частинка веселощів, яка заряджає будь-кого, до кого я хоч трішки доторкнуся!!! Гарного всім настрою! Люблю та цілую!
Я ніколи не був ідеальним, починаючи від зовнішності і закінчуючи характером. Та проте я завжди був собою. Талановитий, мудрий, красивий, цілеспрямований, відповідальний, неконфліктний і скажено скромний. Театр, музика…Це те, що люблю і вмію. Отримую задоволення від своєї роботи. Граю на всьому, з чого можна вилучити хоч якийсь звук. Ціную дружбу і друзів. Тих самих, які і в біді, і в радості…Найбільше щастя в житті — донька.
Я народився 28-го жовтня 1993 р. В самому доброму з міст — Київ-місті. Моє знайомство з цим світом минало в декораціях тихого і квіткового Дніпровського району, що на лівому березі Дніпра. Тут маленький Моцарт грав для мене свої перші симфонії, Гоголь розповідав страшні байки і водив гуляти на Невський. До того ж щороку, протягом тринадцяти літ, мене відправляли на все літо на заслання під Канів. Там шевченківські пленери, теж, начебто, берег Дніпра, але зовсім інший. Там картопля по сезону, корови з сумними очима, босоногий натовп дітей на саморобних великах, зірки, які охоче падали заради наших дитячих бажань, стрибки через багаття і маленькі безнасінні яблучка — райські. А потім я віришів осягнути акторське ремесло і ніяк не можу припинити.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
Театральну практику веду не тільки в рідній Майстерні, а і в театрі на Подолі.
Знімав зі своїми друзями Антоном Сьоміним і Юрою Катинським короткометражні фестивальні фільми «Богомол», «Ровер», «Маніяк», що отримали певні нагороди.
За весь час перебування в Майстерні паралельно приймаю пропозиції щодо участі в зйомках і театральних проектах.
– Зіграв ролі в серіалах: «Метелики», «Світло та тінь маяка», «Той, хто дивиться в далечінь», «Дорога додому» та інших кінострічках.
– Брав участь у зйомках повнометражних фільмів «Черкаси» і «Моя бабуся Фані Каплан».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Сцена – єдине місце де я відчуваю право на вираження своїх думок.
– Яку роль мрієте зіграти?
Хочу зіграти БГ у старості)))))
– Чим любите займатися у вільний час?
Гітара, вино і вулиця)
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Хм... Співчуваю маршам легалізації та толерантності. І взагалі підтримую ідею
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Я з гордістю ношу звання актора театральної майстерні Миколи Рушковського.
Дитинство, проведене на каруселях в парку культури, татові фокуси (тільки не подумайте, це в прямому сенсі, скажімо так, магія), любов матері до віршів і книг — все в сукупності не змусило себе довго чекати. Вже з перших класів школи мене пронизує інтерес до творчості і художньої самодіяльності. Так 10 років: поетичні вечори, свята, загальношкільні збори, КВК. «Сцена за тобою плаче…» — говорили вони і в чомусь мали рацію…
Ось він 11 клас. Випуск і… БУУУУМ! Здрастуй, Вінницький будівельний технікум і вельми цікава спеціальність: «Землевпорядкування». Ні, правда, геодезія, нівеліри, теодоліти і тахеометри, цифри-цифри, формули. Я радий, що це було. Потім черговий випуск і слова завідувача кафедри: «Цей не пропаде!». Щось він знав. 2008 рік, криза, пошук…Роздача листівок, натирання посуду в ресторані, підвищення — офіціант у цьому ж ресторані, автомийник (не забуду ту сувору зиму: – 25 за Цельсієм, виходиш з боксу протерти дзеркала і перетворюєшся на крижаного чоловічка). І тут — СТОП!!! А чи не втілити мені свою шкільну мрію в реальність: сцена, театр, кіно? А ось і втілити.
Вступ. 1-ий курс. 5 років навчання + 4 роки наполегливих розмов про створення нашого театру дали свій перший результат. Ось ми. І ось наш театр.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
У дитинстві вчилася в музичній школі по класу фортепіано, займалася вокалом. Співає з трьох років. Її мама – педагог по вокалу. У дитинстві вона часто брала участь в пісенних конкурсах.
Актриса отримала головну роль в серіалі телеканалу «Україна» – 100-серійної авантюрної мелодрамі «Співачка». Не в останню чергу через своїх відмінних вокальних даних. Хоча їх також довелося вдосконалювати.
«Мені подобається співати, але скоріше для себе, про професійну кар'єру співачки я ніколи не замислювалася. Акторство – це моє все. Перед початком зйомок, зі мною займалися чудові викладачі по вокалу, адже більшість пісенних композицій в серіалі виконую саме я. Це життєвий серіал , тому все повинно бути максимально по-справжньому. А співом я планую займатися і далі – для душі», – говорила Олександра.
Серіал «Співачка» – перший великий проект Олександри.
Якось дуже давно, 8-го листопада 1993 року, я народилася у чудовому, сонячному, морському та сповненому гумору місті Одесі! З’явилась я в акторській родині!Зростала в театрі, в прямому сенсі цього слова. Моя мама ніколи не була в декретній відпустці, тому якщо у неї була вистава, то я була поруч! Насправді, все йшло добре. Я росла, пішла до дитячого садка, потім до школи, як усі звичайні діти. Все було б нічого! А виявилося, ще краще!!! Справа в тому, що все своє дитинство я ревнувала батьків до театру і навіть не подумала б, що колись я самостійно вирішу стати актрисою. Але одного разу це сталося. У 8-му класі я зрозуміла, що театр — моє покликання!!! Моя матуся мені довго пояснювала всі нюанси цієї професії, потім запропонувала вступити до медінституту і стати стоматологом. Але було запізно. В моїй душі вже панував ТЕАТР!!! Театр вже був в мені! І я пішла… Тепер я тут, тепер я з вами!!!
Театральна майстерня Миколи Рушковського – київський театр, створений народним артистом України Миколою Миколайовичем Рушковським і його 13 випускником акторського курсу Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Він завжди говорив, що це його улюблене число. Коли актори робили презентацію свого курсу, вони навіть жартували з цього приводу і, можливо, відсутність забобонів допомогли не піддаватися шаблону і 13-е число принесло успіх.
Театр – це проект «Театр+бібліотека» від Департаменту культури КМДА, за який команда отримала театральну премію «Київська пектораль» у номінації від Оргкомітету «Спеціальна премія» (2017 р.).
Перший театральний сезон відкритий в 2017 році, хоча самі «рушковці» вважають датою народження Театральної Майстерні липень 2011 року, коли Микола Рушковський набрав групу студентів на свій акторський курс.
Театр позиціонує себе як «літературний», бо поєднує в собі і драматургію, і прозу, і поезію. Або, як кажуть, «театр із книги». Все це гармонійно поєднується з тим фактом, що більшість вистав відбуваються «серед книг» (в бібліотеці).
« Якось воно буде »
