З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Як це – «Жити в Києві»?
Як це – «Жити в Києві»?
Як це – «Жити в Києві»?

« Як це – «Жити в Києві»? »

16 (1)
Вистава має вікове обмеження
Вистава містить нецензурну лексику або сцени насильства
5.7 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 0
0.0
0.0
0.0
0.0

Київ – місто можливостей та щоденних викліків. Хтось у столиці народився, хтось сюди переїхав.

У кожного з жителів – своє ставлення до цього міста, свої прагнення, свої сподівання. Перед глядачами постає яскрава мозаїка різноманітних характерів, кумедних й водночас важливих ситуацій. Вистава «Жити в Києві» складається з вербатімів, тобто реальних історій реальних людей, над яким працювали юні студенти-другокурсники Київського університету культури (курс Стаса Жиркова та Ксенії Ромашенко): «0,5 для знайомства», «Мої правила», «Філософ», «Кожен день як свято», «Аргентинець», «Коваль-екстрасенс», «Між госпіталізацією і GUCCI», а також прозових творів «Леся і стоматолог» та «Я і моя священна Корова» сучасної авторки Тані Малярчук.

Цей спектакль створено поколінням, що прагне поділитися тими проблемами, які його справді хвилюють: дискримінація, буллінг, еміграція, любовні переживання, самоідентифікація, взаємини з батьками...

Жанр: комедія
Тривалість: 1 година 10 хвилин
Мова: українська
Ми відвідали цю виставу
Показати всі
preloader
Нажаль для цієї вистави немає найближчих дат
Дивились виставу?
Ви вже оцінили цю виставу
Оцініть ваше загальне враження
Ми знайшли 5 схожих вистав
5.3 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
5.0
4.5
5.5
6.0

Отже, уявімо: 2049 рік. Світ змінився. Світом править Система, що карає усіх, хто не слідує правилам. Люди – нікчемні. Роботи – кращі. Десь, чагарниками і лісами ховаються колишні фермери та офіціанти, а поштарка доживає віку у старій закинутій однушці без вікон на ДВРЗ. В який момент людство переступило власну ланку розвитку і люди стали непотрібними? Чи готові ми впустити в свій світ машини, що будуть вирішувати за нас? Німецько-український проєкт «Поки що люди» від Інституту дослідження театру «Шостий поверх», Дикого театру і гамбургського театру Playstation вивчає досвід двох країн, які впроваджують автоматизовані і роботизовані системи замість людського ресурсу. Чи дійсно може робот бути кращим за людину, куди мають подіти себе люди, чиї професії – помирають? Проєкт відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Українська пост реальність зустрічається з німецькою. Проєкт створений на основі десятків вербатімів з людьми різних професій (офіціанти, кондуктори, працівники секс-шопів і ритуальних агенств, фермери, касири, оператори кол-центрів) двох різних країн.

5.1 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 5
5.0
4.4
5.8
5.2

Володя, Ігор, Інга і Валерія. Хтось відсвяткує День народження. Хтось навчиться палити. Хтось дізнається головну таємницю. Хтось буде говорити про Гипербореїв. До речі, знаєте, хто це? Дивіться нижче. Хтось розповість про зраду. Хтось, мінімум, тричі отримає по обличчю. Хтось вивчить 13 перших правил баскетболу, сформульованих Джеймсом Нейсмітом. Хтось буде цілуватися. Хтось буде танцювати. Хтось кине торт на підлогу. Хтось буде сміятися до сліз. Хтось скаже останні слова. Хтось загине. Ми всі носимо маски. Ми щасливі в момент найсильнішого горя. Ця вистава створена за п’єсою відомого білоруського драматурга Дмитра Богославського “13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом”, яка була написана у 2018 році. Для Стаса Жиркова це вже третя п’єса Богославського, із якою він працює (за матеріалом Дмитра режисером вже поставлені вистави “Любов людей” та “Тату, ти мене любив?”). Хто такі гипербореї? Це народ однойменної легендарної країни, про яку ми дізнаємося з Давньогрецької міфології. Це, рахуйте, та сама Атлантида, чі то острів, чи то материк, що затонув і всі запитуються, де саме. Варіантів безліч – від Гренландії до (увага!) України. На користь української версії виступають наступні факти: «Гіперборея» фактично перекладається, як «за Бореєм», стародавні греки вважали місцем перебування Борея древню Фракію, Гугл вам в поміч. Власне, за Фракією і знаходиться територія сучасної України. В Гіпербореї люди живуть тисячу років, всі багаті і ні в чому не знають нестачі. Смерть там настає не від старості і хвороб, а від пересичення благами життя. В цій щасливій країні живуть суперлюди. Цікаво, а що вони відчувають? Чи ця опція доступна лише простим, звичайним, які взагалі не супер і у яких завжди щось болить та стається. Може нам на хвилинку зробити це – повірити в красиву, глибоку, сильну історію? Треба спробувати.

Поїхати не можна залишитися
« Поїхати не можна залишитися » Історія одного рішення
5.5 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
6.0
6.0
5.0
5.0

Ця історія про Максима. Максима легко впізнати в одному з ваших знайомих – випускник з юридичною освітою, без роботи за фахом та стабільного заробітку. І Макс ніби все зробив як має бути – отримав престижну професію, має власну квартиру в Києві та дівчину Лєну. Проте, в Києві йому живеться не так як мріялось – диплом юриста виявився не потрібним, а гроші на весілля треба десь шукати. Макс прагне більшого і, за рекомендацією знайомого, вирішує їхати до Польщі на заробітки. Але що чекатиме його там – казочка про кар’єрний зріст та щасливу сім’ю, чи сувора реальність з усіма форс-мажорами? Добре там, де нас нема. За статистикою близько 4-х мільйонів українців працюють за кордоном. Чому так стається? Ніби все добре, ніби і земля і руки-ноги є, і голова на плечах, але все одно нам не вдається влаштувати своє життя в рідній країні. Через інтернет, соціальні мережі, завдячуючи яким ми практично розучилися спілкуватись вживу, ми бачимо як добре десь там. Здається, що за кордоном все легко, там на кожного чекає справжнє щастя, великі можливості. Наша реальність ввижається сірою, поганою – тож хочеться втекти в красиву закордонну картинку, де все буде добре, або ж.. все-таки лишитись і спробувати владнати все тут. «Поїхати не можна залишитися» – де має стояти кома? Кожен обиратиме для себе.

6.0 / 6

Загальне враження

Сюжет

Гра акторів

Декорації, костюми

Загалом оцінок: 2
6.0
6.0
6.0
6.0

«Я здригаюся від кожного звуку. Боюся й усвідомлюю свій страх. Здається, що усі здогадуються, підозрюють. Наркоманка... страшне, далеке колись від мене слово... наркоманка... Тепер я ототожнюю себе з цим словом. Я зневажала їх, боялася. Прокажені душею. До них немає співчуття. Немає жалю. Я — це вони?! Як страшно, як незрозуміло. Я — наркоманка?! Ніхто не подивиться зі співчуттям. Лише з презирством будуть дивитись на мене тепер люди.»  Як приходять до наркотиків? Які є шляхи і мотиви? Чому не спиняються, знаючи про їх вплив, навіть про загрозу смерті? Кому це вигідно? І чому в Україні після шуму кінця 80-х - початку 90-х ця тема відійшла на задвірки, майже зникли організації з протидії поширенню наркоманії?  Ми вважаємо, що ці питання варто ставити знов і знов - вже хоча б для того, щоб змусити замислитись бодай невелику частку тих, хто вважає, що «в житті треба спробувати все» та «в кого сильна воля - той не стане залежним». Замислитись – і не зробити фатальний крок, за яким немає повернення до повноцінного життя. Стівен Тайлер, вокліст «Aerosmith»: «Спершу це був чудовий засіб. Але все, що наркотик дає тобі, він починає забирати назад. Незабаром все, про що ти мрієш – це наркотик. Ти полізеш у пекло, щоб дістати його. Це вбиває тебе, але тобі байдуже». Мік Джаґґер, вокаліст «The Rolling Stones»: «Кожен, хто приймає героїн, думає про героїн більше, аніж про щось інше. Ти намагаєшся привести все в рух, але наркотик виходить на перше місце». Ерік Клептон, рок-музикант, гітарист: «Це як примара. Частина мого характеру прагне довести щось до межі. Добре, якщо ця примара переплавляється у творчість, але вона намагається бути також руйнівною як у фізичному, так і у духовному сенсі». Стівен Тайлер, вокліст «Aerosmith»: «Це називається ейфорійним пригадуванням. Його викарбувано в моїх клітинах. Ти завжди будеш згадувати про це. Воно намагається повторитися, і ти ніколи не зможеш сказати: «Все, я зав’язав». 

Сучасна німецька п’єса. Пристрасні закони офісного життя, мікс емоцій, почуттів, еротичних бажань та нездійсненних мрій. Щоб вижити, треба залишитися людиною. Сенс життя - підйом на наступний поверх корпорації, найсміливіші плани - переведення у закордонний філіал, творчість – плагіат, дозвілля – перегляд порно чи велотренажер. Як тут пізнати просте людське щастя? 6 героїв п’єси «Push Up 1-3» у виконанні акторів театру «Колесо» - люди, в яких є багато і нема нічого. Гроші, успіх, статус виглядають примарними, коли зсередини кожен – спустошений. Життя з фальшивими цінностями обмежене мільйонами умовностей і постійні бої на рингу…

Відгуки
Юлия

Интересный экскурс в видение мира молодым поколением студентов-актеров. Общее впечатление только положительное. Немного преувелична тема сексуальной ориентации молодого поколения в украинском обществе. Однако, возможно, сами студенты приняли активное участие в выборе тем. Тогда, стоит задуматься. Спектакль, представленный студентами Института культуры, включал реальные истории из уст молодого поколения. Не совсем понятен до конца еще выбор эпатажных тем типа проблематики в украинском обществе тем лиц с нетрадиционной ориентацией. Хотелось бы увидеть больший срез молодежи и проблем, насущных тем. Чем просто секс. В общем, очень интересные сюжеты по самой расстановке спектакля, вовлечения молодежи, пластике, танцам. Все, кроме текстов с тз разнообразия сюжетов, кажется достаточно интересным и оригинальным.

Агата

Было очень интересно!! Спектакль «Жить в Киеве», поднимающий темы тревожащие действительное какой-то процент молодого поколения, так же рассказывает про людей связанных с ним. Данный спектакль был динамичным и не скучным. По ходу спектакля зрителя окунали в кардинально разные ситуации из жизни Киева, было довольно интересно. Весь спектакль удивлял и игрой актеров и сюжетом. Советую всем, кто хочет разнообразить свой досуг новыми, необычными постановками

Яна Геннадіївна

Мені було цікаво спостерігати, бо це вистава 2 курсу групи Жиркова. Якщо це показують студенти, то це нове покоління, в них мають бути свої таланти, які вже сяють. Тому все дійство викликало дикий інтерес. Це колаж із вербатимів. Студенти більше ніж пів року ходили по вулицях і записували інтерв'ю людей. Після чого обрали теми, які на їх погляд найбільше викликають інтерес. Тому всі історії реальні, а співпадіння - зовсім не співпадіння. Нажаль, вони не змогли поєднати всі фрагменти в одну історію. Але якщо брати окремо кожне інтерв'ю, то є дуже смішні та дуже сумні одночасно. Смішно дивитися, як дві алкоголічки відпочивають на лавочці, але гнітить, що таке відбувається, і такі люди не можуть дати собі ради, або не хочуть, бо легше пити. Забагато уважи було приділено ЛГБТ. Дуже порадувала реакція на правлючу партію, але водночас засмутило, що про війну всі забули. Що людей це більше не цікавить, хоча мало цікавити в першу чергу.Тому обурила остання історія першого акту, коли персонаж сказав, що в Україні "громадянська війна" - ніби струмом пробило. Але це ніяк не студентам претензія, це вже питання до суспільства. Далі був другий акт, який зовсім не пов'язаний з першим, але то вже була дійсно історія, смішна і складна водночас. Про проблеми суспільства, чому люди (діти) непотрібні іншим людям. Що світ буває жорстокий і байдужий. І ще 5 хвилин тому ти реготав на всю залу, а тепер від цього соромно, бо це зовсім не смішно, що суспільство хворе, і від цього стає лячно. Відчувалося, що актори грають від душі. Вірять в свого персонажа, та переживають за нього. Може тому я не відчула, що це ще грають студенти. Особливо сподобався Стас Мухін, та інший хлопчина, який розповідав про прості речі, нажаль не знаю його ім'я. Чудові діти.Театр чудовий. І персонал чудовий і привітний. Поділитися таким позитивом з іншими театрами, такими як молодий та сузір'я, театром франка.

Вікторія

Безумовно, не могла відвести погляд. Не хотілось, щоб вистава закінчувалась. Роздумувала про життя в Києві і над тими питаннями, які пиднімали актори. Вся вистава складалась з маленьких вистав. Кожен "мешканець" Києва розповідав свою історію життя у столиці інтервьюєру - тобто нам, глядачам. В основному, це були сумні, або ж навіть трагічні історії. Але актори розповідали їх з нотками чорного (дуже чорного) гумору.В залі ми познайомились з парою представників ЛГБТ-спільноти. Вони розповідали, як до них відносяться їхні батьки та як утискають їхні права "праві". Потім на сцену виходить чоловік, який заробляє собі на життя тим, що смішить людей на вулиці. Він нам розповів дещо. Після цієї розповіді "ми вже ніколи не будемо маленькими". А потім ми чуємо сповідь двох подруг 30+. Одна народила в 12, а інша - сумує за своїм померлим чоловіком. Вони такі різні. Але всі вони живуть в Києві. І вони серед нас. Теми, які піднімали актори, справді актуальні сьогодні. Вони змогли передати їх без пафосних декорацій та дорогого одягу. Лише своїми очами, голосом та неперевершеною мімікою тіла. Я би рекомендувала сходити на цю виставу підліткам (незважаючи на те, що була лайка). Адже самі підлітки й грали у цій виставі і вони передавали емоції, які сьогодні відчуває молодь.

Наталя

Вистава досить смішна, але часом було i сумно. Сильних емоцій не залишилося. Швидше просто інтерес до жанру. Єдиного сюжету у цій вистави немає. Перший акт складається з номерів-вербатімов, документальних оповідань людей про себе і про життя. Другий акт являє собою постановку двох невеликих оповідань. Друга частина мені сподобалася більше, самі тексти досить зворушливі і постановка їх вийшла сильною. Але, це очікувано, від студентського спектаклю, не вистачило цілісності. Мені здається, ті, міні історії, з яких складається спектакль, не зливаються в концепцію "Жити в Києві". У виставі грали студенти 2 курсу, але не було поччутя чогось штучного. Вистава підійде тим, хто захоплюється сучасним театром і кому цікаві театральні експерименти. Перший акт був більш смішним і менш захопливим. Другий - скоріше зворушливий і сумний, але набагато сильніше. Дуже мало місця у театрі.

Оксана

Вистава більше часа смішила історіями з життя людей, кожен з них розповідав свою смішну історію, в яких трохи було ноток суму і жалю до випадкового прохожого. Після вистави я почала згадути ,свій переїзд в Київ і задумалась, а що для мене жити в Києві. Вистава була схожа на прогулянку по місту з зустрічами випадкових людей. Так буває ніколи присідаєш на лавку в парку чи ідешь в метро і до тебе звертається взагалі тобі не знайома людина і починає розповідати як в нее пройшов день, що трапилось годину тому і навіть те ,що ти робишь вигляд ,що не слухаєш , тобі зовсім не цікаво , не зупиняє її . Вона розповість тобі все до кінця їй треба виговоритися. Так і тут вийшло. Розповіді цікаві , смішні і трохи з нотками суму. Трохи насторожило спочатку , що дві історію було про нетрадиційну орієнтацію, сподобалась історія про хлопця з села. Якби мені не сказали , що це студенти першого-другого курсу, я би не здогадалась. Дуже вправно перевтілитись і змогли вжитися в роли своїх героїв. Вистава поділена на дві дії. Друга дія це не частина вистава це повноцінна вистава. Тут все більше динамічно , історій всего дві, але які. Про одиноких батьків , які не потрібні своїм дітям ,а друга про батьків ,якім не потрібні свої діти. І все це і сумно і смішно. Актори хоть і студенти, але дуже вільно себе почувались на сцені. Якщо вони ще сумніваюся бути актором чи ні, то сегодні вони змогли переконати що так вони актори. Дуже гарно зіграли , передали емоції. Кожен хто розповідав, він розповідав не чужу, а свою історію. Це підвальне приміщення. Світло ,чисто і затишно. Коли заходиш в залу очікування увагу привертає телевізор , по якому крутяться ролики акторів і вистав, і вже поки очікуєшь виставу, можно зразу вибрати на яку наступну ти хочеш пити.