Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера.
Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності.
Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту.
У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними.
Творча біографія актора розпочалася у 1978 році на сцені Київського театру юного глядача, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З 1980 року Богдан Бенюк – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
За час, що минув, актор створив галерею найрізноманітніших образів і по праву став одним з провідних митців колективу. Його акторській палітрі притаманний м'який гумор, вміння проникнути в глибинну сутність створеного образу. Тонке відчуття жанру драматичного театру, художня інтуїція стали запорукою того, що актор вільно почуває себе як в комедії, так і в драмі, а прекрасні вокальні дані дають можливість працювати у мюзиклах.
Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка не знайома із творчістю майстра. Адже ним створені ролі, що увійшли до «золотого фонду» сучасного українського сценічного мистецтва: Пастрона «Благочестива Марта» Тірсо де Моліно, Герасим Калитка «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Крістофер Мегон «Герой західного краю» Дж. Сінга, Бегемот «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Мотл «Тев'є-Тевель» Шолом-Алейхема, Цахес за однойменною казкою Є. Гофмана, Евріал «Енеїда» І. Котляревського, Юркевич «Талан» М. Старицького, Собакевич «Брате Чичиков» за М. Гоголем.
Кожна зустріч з Богданом Бенюком – це мистецьке потрясіння, це справжній бенкет акторської винахідливості, імпровізації та людяності. Актор володіє широким діапазоном: від ексцентричного Дулітла у «Пігмаліоні» Б. Шоу до – саркастичного Яна у «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали. Трагізмом безвиході і мудрості був сповнений його Езоп з однойменної п'єси Г. Фігейредо. Зворушливо-каскадний Швейк Я. Гашека перетворився на бенефіс Майстра.
Серед ролей Богдана Бенюка: авантюрно-ексцентричний, звабливо-привабливий жононенависник, гравець за натурою Кочкарьов у виставі «Одруження» за М. Гоголем (Гран-Прі за кращу чоловічу роль на Міжнародному театральному фестивалі імені А. Чехова, м. Ялта, 2010 р.), Муж («Жона є жона» за А. Чеховим): ця вистава за режисерським задумом побудована таким чином, що протягом дії актор проживає життя декількох персонажів, його миттєве перевтілення, філігранність найменших нюансів вражає органікою і мистецьким відбором. Образ Івана у виставі «Райське діло» І. Малковича відкрив нові якості таланту актора: пронизливу людяність, невимовну трагічну тугу за тим, якими стали українці у третьому тисячолітті. Іван-Бенюк, звертаючись до джерел нашої культури, традицій, прагнув повернути гідність і красу, якими живився наш народ, звідки він черпав сили вистояти заради життя, духовності, прийдешніх поколінь. І зовсім іншим постає актор у виставі «Квітка Будяк» Н. Ворожбит – його герой Магар є хазяїном життя, практиком і стратегом власної долі, який звик диктувати і нав'язувати своє розуміння сенсу буття всім і кожному.
Особливе місце в творчому доробку Митця займає звернення до драматургії В. Шекспіра. Серед ролей Б. Бенюка: парадоксальний у своїй людоненависті Яго з «Отелло»; у виставі «Буря» актор зіграв двох абсолютно різних персонажів: владного царедворця, інтригана Антоніо і життєрадісного гультяя Трінколо. Сьогоднішній Річард для багатьох прихильників творчості актора став справжнім відкриттям-потрясінням глибиною та багатогранністю невичерпного таланту актора, його мудрості у сприйнятті складної філософії Буття.
Любов до мистецтва, бажання говорити із глядачем близькою йому мовою, ініціатива та високопрофесійні організаторські здібності призвели до того, що (Б. М. Бенюк у 2009 році закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю організатор театральної справи, викладач) разом із Анатолієм Хостікоєвим актор створив власну «Театральну компанію». На їхньому творчому рахунку вистави: «Моя професія – синьйор з вищого світу» де Скарначчі, Р. Тарабузі (Б. М. Бенюк зіграв роль Велутто), «Задунаєць за порогом» за Г. Артемовським (Карась), «Люкс для іноземців» Д. Фрімена (Клод). Не один театральний сезон вони з успіхом виступають у численних містах України та за її межами, даруючи свій талант, свою закоханість в мистецтво людям.
Народилася 22 лютого.
Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).
В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.
З 2004 року працює у Новому Драматичному театрі на Печерську.
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).
Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. Зі сцени звучала музика Михайла Вериківського, Платона Майбороди, Ігоря Поклада. Сьогодні театр співпрацює із Сергієм Бідусенком, Юрієм Шевченком, Володимиром Бистряковим.
Українська мистецька еліта: драматурги, сценографи, режисери, вважали й вважають за честь бути представленими на кону франківців, який пам'ятає і пишається іменами Наталії Ужвій, Амвросія Бучми, Поліни Нятко, Юрія Шумського, Мар'яна Крушельницького, Ольги Кусенко, Аркадія Гашинського, Віктора Цимбаліста, Нонни Копержинської, і багатьох, багатьох акторів, які впродовж десятиліть творили театр.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 року у постановці фундатора театру, видатного режисера, актора, театрального діяча Гната Юри. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася у 1979 році, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Постановку її здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
Національний театр Франка неодноразово представляв українське сценічне мистецтво на численних міжнародних фестивалях, театральних форумах, гастрольних турне. З ним знайомі глядачі Болгарії, Югославії, Македонії, Росії, Грузії, Німеччини, Австрії, Італії, Греції, Сполучених Штатів Америки.
