« Всі мої сини »
Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера.
Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності.
Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту.
У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними.
Фото та анотації надано театром.
Не могла оторваться от просмотра. Огромное впечатление после спектакля, тем более, что события, показанные в спектакле, происходящие в 1947 году , можно сопоставить с ситуацией в Украине сейчас. Очень глубокий, эмоциональный спектакль. Не смотря на то, что в первом действии динамики событий нет, всё компенсируется вторым действием - это просто взрыв и такой накал эмоций и событий. Гениальная пьеса и не менее достойное воплощение в театре Франка. Все эмоции на пике, мощная игра актёров, впечатления усиливали декорации и использование камеры, когда действующие лица говорили о сокровенном. Этот спектакль - живая рана, зеркало современной Украины. Рекомендовала бы всем, кто интересуется современными событиями в мире, проецируя на аналогичные в истории. Здание с историей, с солидным возрастом, с впечатляющим интерьером.
Вистава починається з грози і декорації на сцені оформлені так, що це викликає насторогу, відчуття чогось тривожного, але з надією на просвітлення. З появою акторів у костюмах кольору хакі (нагадують військову форму), все більше розумієш серйозність сюжету. Було цікаво спостерігати за сюжетом і чим все закінчиться. Та десь в глибині душі, ти розумієш, що вже не буде щасливого кінця і скалічених душ ніхто не вилікую, тому не варто сподіватися на чудо. Історія про повоєнні роки. Як люди живуть на кладовищі, і самі того не відчувають. Коли батьки ставлять свої пріорітети вище за пріорітети дітей, та гадають, що це правильно. Коли люди просто не чують одне одного. Підіймається важлива тема і для України сьогодні, це бізнес на війні. Як жити із кровью на руках. Сюжет тримає на нерві. Стіна з залізних пластин, яка відтворює звуки грому при здриганні, доволі чітко передає емоційний стан, напругу чи розрядку. Дерево немов квіточка на могилі. А паркан окреслює межі (своєрідний цвинтар) на якому живуть люди. Але все інше в декораціях не має ніякого сенсу. В даній постановці звучала американська музика, але це було якось ніби з іншої вистави. Не було цілісності картинки. Також танці для мене лишились незрозумілими, бо візуально вони виглядали доволі сирими, а зміст іх був незрозумілий. З огляду на сильний сюжет, то вистава цікава. Але гра акторів не змогла мене захопити. Не було помітно, що вони прожили свого персонажа та його історію. Особливо це було помітно, коли крупним планом показували обличчя акторів у об'єктиві камери. Не було щирості. Тому в мене не викликав жоден персонаж співчуття. Я не переживала за героїв. Впринципі буде цікава для всих категорій глядачів. Але вистава досить важка, а теми що в ній підіймаються актуальні і сьогодні.
Народився в акторській родині (мати – Воробйова Євгенія Василівна – актриса, народна артистка УРСР, вітчим –Крутюк В'ячеслав Миколайович, заслужений артист України).
Вперше вийшов на сцену коли йому виповнилося чотири роки, однак, батьки не хотіли, щоб син пов'язав життя з акторською професією.
1981 року С. Мойсеєв закінчив об'єднаний акторсько-режисерський курс Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (художній керівник курсу — Л. Олійник, режисуру викладав — Р. Коломієць). Під час навчання створив музичний рок-гурт (де грав на фортепіано і гітарі).
Одружений з актрисою Риммою Зюбіною, має сина Данила.
Творча біографія актора розпочалася у 1978 році на сцені Київського театру юного глядача, куди він був запрошений після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З 1980 року Богдан Бенюк – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
За час, що минув, актор створив галерею найрізноманітніших образів і по праву став одним з провідних митців колективу. Його акторській палітрі притаманний м'який гумор, вміння проникнути в глибинну сутність створеного образу. Тонке відчуття жанру драматичного театру, художня інтуїція стали запорукою того, що актор вільно почуває себе як в комедії, так і в драмі, а прекрасні вокальні дані дають можливість працювати у мюзиклах.
Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка не знайома із творчістю майстра. Адже ним створені ролі, що увійшли до «золотого фонду» сучасного українського сценічного мистецтва: Пастрона «Благочестива Марта» Тірсо де Моліно, Герасим Калитка «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Крістофер Мегон «Герой західного краю» Дж. Сінга, Бегемот «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Мотл «Тев'є-Тевель» Шолом-Алейхема, Цахес за однойменною казкою Є. Гофмана, Евріал «Енеїда» І. Котляревського, Юркевич «Талан» М. Старицького, Собакевич «Брате Чичиков» за М. Гоголем.
Кожна зустріч з Богданом Бенюком – це мистецьке потрясіння, це справжній бенкет акторської винахідливості, імпровізації та людяності. Актор володіє широким діапазоном: від ексцентричного Дулітла у «Пігмаліоні» Б. Шоу до – саркастичного Яна у «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали. Трагізмом безвиході і мудрості був сповнений його Езоп з однойменної п'єси Г. Фігейредо. Зворушливо-каскадний Швейк Я. Гашека перетворився на бенефіс Майстра.
Серед ролей Богдана Бенюка: авантюрно-ексцентричний, звабливо-привабливий жононенависник, гравець за натурою Кочкарьов у виставі «Одруження» за М. Гоголем (Гран-Прі за кращу чоловічу роль на Міжнародному театральному фестивалі імені А. Чехова, м. Ялта, 2010 р.), Муж («Жона є жона» за А. Чеховим): ця вистава за режисерським задумом побудована таким чином, що протягом дії актор проживає життя декількох персонажів, його миттєве перевтілення, філігранність найменших нюансів вражає органікою і мистецьким відбором. Образ Івана у виставі «Райське діло» І. Малковича відкрив нові якості таланту актора: пронизливу людяність, невимовну трагічну тугу за тим, якими стали українці у третьому тисячолітті. Іван-Бенюк, звертаючись до джерел нашої культури, традицій, прагнув повернути гідність і красу, якими живився наш народ, звідки він черпав сили вистояти заради життя, духовності, прийдешніх поколінь. І зовсім іншим постає актор у виставі «Квітка Будяк» Н. Ворожбит – його герой Магар є хазяїном життя, практиком і стратегом власної долі, який звик диктувати і нав'язувати своє розуміння сенсу буття всім і кожному.
Особливе місце в творчому доробку Митця займає звернення до драматургії В. Шекспіра. Серед ролей Б. Бенюка: парадоксальний у своїй людоненависті Яго з «Отелло»; у виставі «Буря» актор зіграв двох абсолютно різних персонажів: владного царедворця, інтригана Антоніо і життєрадісного гультяя Трінколо. Сьогоднішній Річард для багатьох прихильників творчості актора став справжнім відкриттям-потрясінням глибиною та багатогранністю невичерпного таланту актора, його мудрості у сприйнятті складної філософії Буття.
Любов до мистецтва, бажання говорити із глядачем близькою йому мовою, ініціатива та високопрофесійні організаторські здібності призвели до того, що (Б. М. Бенюк у 2009 році закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю організатор театральної справи, викладач) разом із Анатолієм Хостікоєвим актор створив власну «Театральну компанію». На їхньому творчому рахунку вистави: «Моя професія – синьйор з вищого світу» де Скарначчі, Р. Тарабузі (Б. М. Бенюк зіграв роль Велутто), «Задунаєць за порогом» за Г. Артемовським (Карась), «Люкс для іноземців» Д. Фрімена (Клод). Не один театральний сезон вони з успіхом виступають у численних містах України та за її межами, даруючи свій талант, свою закоханість в мистецтво людям.
Народилася 22 лютого.
Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).
В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.
Олексій Михайлович Зубков — український актор театру і кіно. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (2001). З 2001 року працює у Національному українському драматичному театрі ім. І. Франка.
Народився 31 липня.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.
З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).
Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Народилася 7 серпня.
Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого 2010 року (бакалавр з акторського мистецтва).
В театрі ім. Івана Франка працює з 2010 року.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.
« Всі мої сини »
