Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Невеличке курортне містечко в південній Норвегії спіткала надзвичайна подія: лікувальна вода, завдяки якій функціонує курорт, виявляється зараженою бактеріями і не придатною до вживання. Це відкриття належить курортному лікарю Стокманну, який має намір поділитися своїм дослідженням із правлінням курорту та громадськістю, аби спільними зусиллями виправити ситуацію. Але міська влада не в захваті від його сміливих прогресивних ідей, спрямованих на благо суспільства, і, маніпулюючи суспільною свідомістю, схиляє «згуртовану більшість» міських обивателів на свій бік.
«Більшість ніколи не буває правою!», – кидає сміливий виклик лікар Стокманн.
Події, що відбулися понад сто років тому, в позаминулому столітті, не втрачають своєї актуальності і в наш час.
Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
Лобов Андріївна Раневська, разом зі своєю донькою, після кількох років проживання у Франції повертається в свій маєток. Грошей після перебування за кордоном не лишилося. Маєток, з квітучим вишневим садом, виставлений на продаж за борги, а місцевий купець Лопахін пропонує зрубати його та віддати землі під забудову. Такі розмови жахають мешканців маєтку і вони намагаються уникнути торгів. Та чи варто триматися за те, що вже не приносить користі, не плодоносить? Чи варто опиратися на минуле?
Роман «Ідіот» є одним з надзвичайно складних, непересічних за авторськими ідеями та граничною відвертістю їх художнього втілення серед творів світової класики. За висловом письменника, «головна думка роману – змалювати позитивно прекрасну людину. Складніше цього немає в світі нічого і особливо – зараз». Достоєвський ніби досліджує, що відбуватиметься з людиною, яка наділена абсолютними чеснотами, якщо вона потрапить у сучасне суспільство, яким чином складуться її стосунки з оточуючими і який вплив вона матиме на них, а вони на неї? Як кожен з романів Ф. М. Достоєвського, «Ідіот» насичений численними персонажами, кожен з яких володіє певними таємницями, вони також є визнаними майстрами інтриг, карколомних, неочікуваних душевних сповідей. Практично будь-хто з персонажів міг би стати героєм окремого роману чи повісті. Більшість з них знаходяться у стані хворобливого пошуку себе, ідеалу, сенсу буття і існують на межі життя, боротьби із Гординею, Пристрастями та готові до Самозречення в ім'я ближнього. Як і в романі, центральною фігурою постановки є образ князя Мишкіна та історія, що сталася із ним після того, як він повернувся в Санкт-Петербург через 4 роки після лікування у Швейцарії. З першої хвилини Мишкін потрапляє у вир неймовірних подій, що стрімко затягують, наперекір бажанню, перетворюючи його на співучасника. Неординарність Мишкіна, правдолюбство, безпосередність, дитяче світосприйняття, сповнене добрих намірів, розпалюють, провокують шаленство в кожного з оточуючих і мчать у прірву катастрофи. Зустріч з Рогожиним, родинами генерала Єпанчина та Іволгіна, жертовне хворобливе захоплення? Любов? До Настасії Пилипівни, що породжує певною мірою по дитячому фанатичне бажання її порятунку, свята віра у добро, людину штовхає героя палко доводити всім і кожному, що ненависть, заздрість, користолюбство, безчестя руйнують не лише душу кожного, але й спроможні розчавити світ як такий. І в цьому запалі він втрачає відчуття реальності… Роман «Ідіот» написаний Ф. М. Достоєвським у 1868-1869 роках, але й сьогодні він заворожує глибиною психологічної відвертості, художньою довершеністю та майстерністю геніального літератора. «Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей, – людей у повному значенні цього слова. Дуже важко визначити, що це таке, але можна сказати, що людина – це особа, яка, якщо не під кожним, то під багатьма оглядами, справляє на нас враження. Зустрівшись із такою людиною, ви відходите від неї кращим…» – Блаженніший Любомир Гузар. Фото та анотації надано театром.
Ця людина не потребує особливого представлення: Еркюль Савиньен Сірано де Бержерак. Він був відомий в XVII cт., в якому жив і творив, і ще більше з кінця XIX ст., коли в 1897 році Едмон Ростан написав п'єсу про свого співвітчизника і колегу. З тих пір п'єсу поставили неймовірну кількість разів на всіх підмостках світу, зняли божевільну кількість екранізацій, всі кращі актори всіх народів світу прагнули зіграти цього не привабливого зовні, але дуже розумного, талановитого, душевного, глибокого за своєю суттю Героя. Загалом, тепер дуже коротко: Петро Миронов і його Сірано де Бержерак! Тільки для театральних гурманів!
«Скляний звіринець» – п’єса одного з найвідоміших драматургів Америки XХст., класика світової літератури, «американського Чехова» - Теннессі Уїльямса, написана у 1944 році. В центрі уваги – маленька американська сім’я. Мати, що мріє про успішне майбутнє своїх дітей і весь час розповідає про свої минулі успіхи, донька, що живе у світі крихких ілюзій, і син, що мріє займатись творчістю, а натомість – працює у взуттєвому магазині. Є у виставі і батько, що покинув їх багато років тому і подався у мандри, залишивши сім’ю на тендітних плечах дружини, і ще маленького сина. В певний момент, «американська мрія» зустрічається з реальністю, і от чи виявиться вона спроможною суперечити дійсності – залежить від кожного з героїв. Тут іронія поєднується зі зворушливою наївністю, прагматизм – з жертовністю, дотепність – із розпачем, а крізь щоденний побут проступає висока трагедія: трагедія втрачених можливостей, пошуку і втрати гармонії та прекрасного, надто крихких і беззахисних для існування у світі, трагедія згаяного часу, який неможливо повернути. Що важливіше: обов’язок перед родиною і зв’язок з найближчими людьми чи обов’язок перед собою і пошук власного шляху? П’єса про те справжнє, найважливіше і найнеобхідніше, чого ми не помічаємо у щоденній біганині, і без чого світ перетворюється на велику людську пустелю. Фото та анотації надано театром.
Емоційно та змістовно сильна вистава, що спонукає замислитися про проблеми сучасного суспільства
Працював у театрі «Красный факел» у Новосибірську.
Закінчив інститут режисури у 1994 р. ( режисура драми). Потім поїхав у БДТ, де грав шість років.
З 2000 р. член Гільдії кіноакторів України.
З 2009 р. – доцент кафедри театрального мистецтва Київського Міжнародного Університету.
У театрі ім. Лесі Українки з 1.09.1996 року.
Олекса́ндр Микола́йович Кобза́р — український актор театру і кіно, режисер. Актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (2004—2016). Заслужений артист України (2017).
У 2000 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (зараз Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), курс Народного артиста України Б. П. Ставицького. У 2005 закінчив той ж університет за спеціальноістю «режисура драматичного театру», курс К. М. Дубініна.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працював з 2004 року по 2016.
У 2007 році — лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за роль Віктора у виставі «Останній герой» Олександра Марданя.
У 2009 році Олександр Кобзар разом з актором і режисером Андрієм Самініним написав інсценізацію і поставив виставу «Граємо Чонкіна» за романом Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».
у 2009 році грає в кінострічці «Прітяженіє» Олега Сергійовича Нестерова
У 2012-му році знявся у фільмі «Поводир», де виконав одну з головних ролей.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1984 р. Працює у театрі ім. Лесі Українки з 10.09.1984 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1997 р. У театрі ім. Лесі Українки з 11.04. 1996 р.
Доля Наталя Костянтинівна — українська акторка театру і кіно. Народна артистка України (2011). Грає у Національному театрі російської драми імені Лесі Українки в Києві.
Свою першу роль Наталя Доля отримала у фільмі білоруського виробництва «Белые одежды», ще за три роки до закінчення університету, це була другорядна роль в епізоді фільму. У 1994 році актриса зіграла головну роль у фільмі Олександра Муратова «Геть сором!». У 1995 році закінчила КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого і з цього ж року грає в київському Національному театрі російської драми імені Лесі Українки.
З 1994 по 1999 роки грає провідні ролі в театрі і лише в 1999, після довгої перерви, знову з'являється на великих екранах у чотирьохсерійному телесеріалі «Сьоме кільце чаклунки», де виконує роль Імеди — дружини Ігліта. У 2002 році бере участь у зйомках телесеріалу українсько-російського виробництва «День народження Буржуя-2» та «Слід перевертня». У 2005 році виконує головну роль у сучасному фільмі-екранізації «Украдене щастя», відомої однойменної п'єси Івана Франка. Також відома за ролями в таких стрічках як «Міф про ідеального чоловіка. Детектив від Тетяни Устинової», «Жага екстриму», «Про Любов», «Осінні турботи» та ін.
У червні 2018 у відеозверненні підтримала ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1984 р. Актор Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького (1984 – 1999 рр.). У театрі ім. Лесі Українки з 20.04.1999 р.
Сергій Олександрович Озіряний — український актор театру та кіно. Народний артист України (2004).
Народився 29 березня 1956 року в місті Києві в родині службовців.
Навчався у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого в майстерні народної артистки України Валентини Зимньої.
У 1977 році після закінчення ВНЗ головний режисер Київського театру юного глядача Микола Мерзлікін запросив молодого і здібного актора до театру. Разом із досвідченими та яскравими майстрами дитячого театру Сергій Озіряний упевнено робив свої перші кроки в мистецтві і впродовж 18 років створив ряд цікавих і неповторних образів. Чудовими наставниками були самобутні і визнані майстри своєї справи – актор, режисер Микола Єдлінський і Валерій Пацунов.
У 1995 році головний режисер Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, народний артист України Михайло Резнікович запросив артиста до театрального колективу.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2006 р. У театрі ім. Лесі Українки з 21.09.2006 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1994 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.02.1996 р.
У 1980-1995 роках працював актором Київського театру юного глядача.
У 1995 році Олександр Гетьманський перейшов до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З 2004 року він актор Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1970 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2.09.2007 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1967 р. У 1980 році актор Львівського ТЮГу. З 31. 08. 2003 р. – актор театру ім. Лесі Українки.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1964 р. (артист театру та кіно), у 1975 р. (режисура драми). 1964 – артист Київського театру юного глядача. У театрі ім. Лесі Українки з 29. 10. 1979 р.
Закінчив київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва в 2015 р Майстерня Народного артиста України Давида Бабаєва. У театрі імені Лесі Українки з 2016 р.
Закінчив Київський Національний університет театру, кіно, і телебачення ім. Карпенка-Карого. Курс М.Ю. Резніковича.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2015 р. У театрі ім. Лесі Українки з 2.01.2015 р.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.