Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Вона+війна »
Війна не обирає, кого вбивати, проте, так склалось, що суспільство вирішує, кому можна гинути. Чому життя жінки цінніше за чоловіче? Чому вбите понівечене жіноче тіло виглядає страшніше, ніж тіло чоловіка? Існує певний суспільний договір про те, що війна – то справа чоловіча. Та правда в тому, що жінка завжди була на війні.
Ця вистава не про бойові дії, не про кулі і розшматовані тіла, вона про тих, які на своїх «тендітних жіночих плечах» тягнули тягар війни, але так і залишились непоміченими. Про жінок, які втрачали дітей, коханих, родини, домівки, свободу, життя. Жінок, які не менш завзято боролись за Україну, але так і залишались сірими тінями героїв визвольної боротьби.
Ви побачите декілька уривків з життя, які загубились між двома поколіннями. Ми спробуємо показати вам інше обличчя Української повстанської армії. Жіноче обличчя втоми, туги, затятості та перемоги.
Не чекайте в цій виставі оди жінці. Тут не про це. Адже і протилежний табір мав свою жіночу зброю, якою нищились українські життя.
Це музична драма про втрачений подвиг і спроба повернути історичну пам’ять в серця тих жінок, які зараз зі зброєю чи без зброї захищають свою державу в українсько-російській війні.
Події вистави відбуваються під час Другої Світової Війни. Рік 1943-й. Місце подій – південне містечко Білоксі на Місісіпі. Шість новобранців потрапляють в учбовий табір, де їх готують до смерті. Це історія про мрії, прагнення та бажання юної душі. Вистава розповідає про необхідність любити, створювати, бути потрібним. Але усе це перекреслено розумінням того, що молодих хлопців везуть на війну. Чи втратить людська душа свою індивідуальність, коли з людини почнуть ліпити машину для вбивств?
П’єса «Ми, Майдан» - переможець конкурсу мережі театрального перекладу «Євродрама» (Париж, Франція) і входить до антології п'єс "Майдан. До і після". В своєму творі Надія Симчич описує події листопаду 2013 - лютого 2014 років. Автор твору ретельно відбирала свідчення активістів у Facebook, згодом створивши свою п'єсу "Ми, Майдан". У кожного героя п'єси є реальний прототип, з якими драматург підтримує зв'язок й досі.
Ця історія заснована на реальних подіях, вони відбулися в Америці у 90-х. Головні герої – двоє хлопців: одного з них востаннє бачили у 1994 році на баскетбольному майданчику у місті Сан-Антоніо, штат Техас, а інший мав дуже дивне хобі – він видавав себе за зниклих безвісти дітей. 36 разів йому вдалося це зробити, поки Інтерпол нарешті його не розшукав. Ці дві долі одного разу перетнулися і змінили життя багатьох.
Чотири жінки зустрілись на автобусній зупинці по дорозі на Донбас. Кожна має свою історію. Кожна когось втратила. І кожна відправилась в саме пекло, щоб знайти відповіді на свої питання. І вже неважливо, чи вони дістануться туди. Адже боротьба проти агресора корінням проросла в їх серцях.
Вистава має дві основні теми: політична і громадська діяльність Івана Франка та історія його кохання із Ольгою Рошкевич. В виставі немає чітких персонажів, кожна з п'яти акторок, які беруть в ній участь, втілюють різні спогади, думки та ставлення Івана Франка до певних подій. Також особливістю вистави є те, що в ній немає актора, який би виконував роль самого Івана Франка. Колектив спробував показати сторону життя і характеру Івана Франка, яка невідома широкому сучасному загалу.
Вистава викликала почуття суму, жалю, незламності людської душі, відчуття сили та слабкості жінки, та ненависть до війни. Після перегляду було дуже сумно, що війна досі не закінчилася, та на ще треба поборотися за свободу нашої країни. В основі сюжету вистави - історія долі жінок під час війни часів Української повстанської армії та війни на Сході. В України - і тоді, і зараз був і залишається один і той самий ворог. Жінка у минулому - член підпілля Української повстанської армії, жінка сучасності - солдат Збройних Сил України - і тоді, і зараз - нарівні із чоловіками вибюрює свободу та захищає незалежність України. Але одночасно Вона - і жінка, і дружина, і мати, і дочка. Ми багато знаємо про героїв національно-визвольної боротьби, української революції та війни на Сході України, але так мало знаємо про жінок, які теж боролися, воювали, захищали, страждали, втрачали та вмирали на цих війнах. Образ акторки Анни Сухомлін очевидно був про повстанку Ганну Попович на псевдо «Ружа», військову Української повстанської армії. Була у виставі і погана героїня - чекістка, катувальниця. Глядачам на початку вистави натякнули, чому вона обрала інший шлях. У виставі присутній живий спів та гра на гітарі, було дуже душевно, пісні зі змістом. Важливі меседжи вистави - що свобода, це єдине, за що треба воювати, та що свободу завжди виборюєш, вона ніколи не дістається просто. Підійде дітям старшого шкільного віку, студентам, курсантам, молодим людм, дівчатам та жінкам. Для себе відзначила драматичну гру акторки Анни Сухомлин та проникливий спів акторки Марини Сороки. Не сподобалась гра та вимова акторки Ксенії Васильєвої, чомусь здовалося, що деякі слова ніби ковталися та нечітко проговорювалися.
Це сум та страх, бо жінка і війна - це жах. Але було цікаве поєднання сьогодення та часи УПА. Заарештовують та ведуться допити кегебісткою, українкою. Катування, розстріли. Паралельно показують сьогодення солдат-розвідник та солдатка-кухарка, хоч вчились разом. Гра неймовірна! В такій важкій темі акторки бездоганно відіграли ролі.Вистава про страшну тему, але не прийнявши бій, незалежність не отримати. Раджу всім до перегляду цю виставу, але сама більше не піду. Занадто емоційно для мене.
ЧЕсний театр – київський незалежний театр, що існує на кількох загальних принципах: українська мова, камерність, інтерактив із глядачем, соціальна значимість для українського простору.
Сам театр описує себе так: «Чесний театр – це театральна співдружність тих, хто прагне змінити світ. Без перебільшень і пафосу. Матеріал, який підбираємо для роботи обов'язково містить у собі питання, які є вкрай конфліктними для суспільства. Ми обираємо подібні теми саме для того, аби розв'язати проблеми, осмислити їх, і жити далі з новим поглядом на власний всесвіт. Чесний театр засновано на принципах поваги до самих себе, до своїх колег, і до землі, на якій ми живемо, і на якій творимо. Наш колектив є цілком відкритим для сторонніх поглядів, будь-хто може відвідати будь-яку репетицію, по завершенню поставити будь-які запитання чи висловити зауваження. Репетиції наших вистав відбуваються як в театральних залах, так і на міських площах, в парках та кав'ярнях. Ми експериментуємо і проводимо досліди, закликаючи публіку взяти в них участь».
Майбутній творчий склад Чесного театру зібрався для реалізації постановки драми «Між двох сил» за п'єсою Володимира Винниченка. Переважна більшість акторів, включно із режисеркою Катериною Чепурою, були одногрупниками, які навчалися в КНУКіМ на курсі викладачки Нінель Биченко. Перший показ цієї вистави відбувся в КНУКіМ, оскільки це була дипломна робота режисерки Катерини Чепури. Після цього виставу почали ставити на інших неуніверситетських майданчиках, зокрема у Київському будинку актора. Саме на цій постановці зародився майбутній колектив Чесного театру.
Колись Павло Флоренський зауважив: «Якщо є «Трійця» Рубльова – є Бог». Перефразовуючи Флоренського, можна сказати: «Якщо є Лесь Курбас – є український театр».
Театральний реформатор Лесь Курбас створив український модерний театр світового рівня, заклав нову лексику театру ХХ століття (навіть холодний ГУЛАГ став лише провокацією останніх шедеврів майстра). Саме йому належить чи не найтонше визначення актора майбутнього як «розумного Арлекіна».
Державний Центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, створенний постановою Кабінету Міністрів від 12 грудня 1994 року, розпочав роботу у 1995 році. Ми врахували новітній досвід сучасної світової культури, де передбачається «тотальність» функцій, легка взаємозамінність «елементів», паралельний розвиток теорії і практики, принцип багаторівневості і симультанності.
У Центрі три підрозділи: науково-дослідний, художньо-театральні пошукові лабораторії, культурологічний відділ. Перевага надається генерації ідей, молодим силам і новітнім методам і методологіям, експерименту у найширшому художньому просторі (сьогодні не можна досліджувати театр поза цілісним художнім контекстом). Центр ставить на меті провокацію експерименту й створення світобудівничих моделей Театру нової Мови, театру – конструктора національного духовного середовища. Інтелектуальна думка нової України, її культорологія і мистецтвознавство мають реінтегруватися у європейський і світовий контекст, з якого вони з відомих історичних причин випали.
Діяльність Центру має п'ять стратегічних напрямів:
1. Відпрацювання сучасної моделі діалогу: культура України і українська культура – культура Світу.
2. Написання історії українського театру ХХ ст. в контексті світової художньої культури, з використанням новітніх методологій.
3. Створення системи культурологічних проектів широкого спектру як механізму реінтеграції національної культури у світовий контекст.
4. Формування інноваційних моделей театральної і художньої освіти.
5. Аналіз державної культурної політики, пропозиції альтернативних та інноваційних її форм.
« Вона+війна »
