Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить…
Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю».
Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа.
Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
«Кожна людина сама відповідає за все, що з нею відбувається. Але уникнути нещасних випадків і помилок не дано нікому... Озираючись в минуле, ми відшукуємо той поворотний момент, коли русло нашого життя повернуло у бік... Для Люсі Краун це було літо. Воно починалося як будь-яке інше... Те, що могло залишитися безглуздою і пересічною пригодою, які трапляються з мільйонами жінок, невинною маленькою таємницею, спогади про яку здатні скрасити старість, обернулося лихом, ураганом, що розкидав три життя по сторонах.
Вистава за п'єсою Лідії Чупіс «Життя на трьох». Мелодраматичний трагіглюк. Ви колись бачили себе у дзеркалі? А коли те дзеркало давно розбилося, а ви все одно себе бачите? І це відображення живе своїм життям, таким, про яке ви напевно мріяли, але не досягли. А ще є кохання – таке ж омріяне і недосяжне. Може настав час зустрітися всім утрьох?
Скільки людей – стільки й думок про любов, про сенс життя, про сім’ю. Щирий, відвертий і зворушливий діалог двох сестер. Їхні долі переплетені і зв’язані не тільки родинними узами, а й…
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Людина у кімнаті. Так просто, так зрозуміло... І можна пройти повз, а можна затриматися і спробувати її почути. Вистава, яка не потребує пафосних слів. Це історія про людину, яка жадає людського тепла та дотику... «Людина у кімнаті» – безпрецедентна подія в Україні! Акторська гра – метод Майкла Чехова у дії! Кожне слово, рух і навіть подих можна роздивлятися з позиції Психологічного жесту, який ще недавно здавався нам чимось незрозумілим та містичним. Техніка, якою «жонглюють» американські та європейські актори, віднедавна з'явилася і в Україні. У червні на сцені «Сузір'я» глядач побачить результат роботи із загадковим методом Майкла Чехова, де активна уява породжує атмосферу та відчуття живої гри. Проте не тільки актори використовують доробок Чехова, але і сама режисер відверто користується режисерським розбором, яким поділився зі світом великий актор та педагог. Перформанс, у якому возз'єдналися «чотири брати» Майкла Чехова: почуття легкості, краси, форми та почуття цілого на сцені театру... Для режисера Алєсі Савченко «Людина у кімнаті» – ювілейна 10-та вистава і перша, поставлена українською мовою. Також у перформансі використовується пластика рук, що стало результатом етюдної роботи разом з актрисою Маріанною Модоло. Кохання, пристрасть, жага до життя – це іноді просто слова. «Людина у кімнаті» відкриває нам екзистенціальний, глибокий світ душі людської, яка просить торкнутися до її «оголених струн».
Вистава викликала емоції подиву, нагнітала песимістичним поглядом героїв на їх життя. Спочатку було трохи страшнувато, але це напевне за рахунок малої сцени і того, що я сиділа на першому ряду. Було декілька смішних моментів, декілька не зрозумілих, про які я розмірковувала після закінчення. Дивна вистава з дивними роздумами героя. Його погляд на життя, його дитинство, спогади, люди, які його оточують, рідні і близькі — все непотріб, як і він сам і його життя. Він не розуміє: Для чого він, Навіщо і Кому це потрібно. Самотність, яка стала супутником по життю і вона його переслідує. Залишившись без батьків, яких в нього і не було ніколи, із рідних в нього є тільки тітка, а в неї є тільки він. Саме він її єдиний спадкоємець. Одного дня отримавши від неї листа "Приїжджай я помираю". Він кидає все роботу, місто, в якому жив і всіх тих, кого знав. Він їде до неї, за спадщиною, але.... Тітка швидко не вмирає, проходить день, за ним тиждень, за тижнем місяці і ось пройшло пів року. Під одним дахом з єдиною рідною людиною він готується до її похорон, наводить лад в її речах, знайомиться заново з нею, чекає завтра, яке можливо змінить його життя на краще. Ходячи по кімнаті йому не дає спокій жінка, яка весь час спостерігає за ними. Постійно в одній і тій же позі. Таємниця цього дивного спостерігача відкриється в кінці вистави. Дасть відповідь на запитання, але з'являться нові. Самотність і саркастичний погляд на життя і смерть розігрують герої вистави. Біль, який передає в монологу до глядача головний герой, сховавшись від тітки, як в дитинстві під ковдрою — він ділиться таємним. Мені було дуже дивно, що за весь час поки йшла вистава, в якій було задіяно два персонажі, а участь брав тільки один актор. Він розмовляє, веде монолог сам із собою, із тіткою. Було декілька не зрозумілих для мене моментів, як він потрапив в незнайому квартиру до чужої тітоньки? І скільки він сказав фразу «О Господи» Я рахувала, але збилася. Актори зіграли добре, особливо актор, які грав племінника. На нього було дуже приємно дивитися. Йому я повірила. В божевілля тітоньки також, але трохи дратувала, що вона весь час мовчить або видає якісь дивні звуки. Я б напевно порадила її відвідати людям, які люблять таємниці, тим, хто хоче відпочити. Дізнатися чужу таємницю і подивитися на самотність з боку.
Про що вистава? Про самотність? – Так. Про дивну пару? – Так. Про дитячі образи? – Так. А ще – про Любов. Бо впродовж 1,5 години ми дізнаємося не тільки історію життя героя, але й пізнаємо обох – небожа та його стареньку тітоньку. Вистава ніби не особливо динамічна. Майже немає музичного супроводу (втім, його невеликі вкраплення дуже влучні!), зміни декорацій; зміну костюмів героями також можна назвати доволі умовною, бо вдягнені вони більшу частину вистави у повсякденне вбрання. Але є цікавий режисерський хід: використання камери та проєктора, що дає додаткове забарвлення монологам героїв. Повторюсь, вистава майже нединамічна, але не відпускає глядача до кінця! Бо глядач відчуває різні емоції: цікавість, сум, сміх, здивування, співчуття. Тож вистава не для тих, хто прийшов розважитися. Вистава для тих, хто звик до роздумів і рефлексії. Цікавою вистава буде для тих, хто любить сучасний український театр, йде не на відомі імена, а для того, аби зустрітись з улюбленими акторами (Тамара Плашенко) або дізнатись більше про молоде покоління (Костянтин Темляк).
Професор, піаніст, композитор, аранжувальник.
Академічну освіту отримав у Львівській консерваторії. У 1992 р. став лауреатом Міжнародного конкурсу імпровізації в м. Вільнюсі. Успішно виступає як соліст, а також в різноманітних за складом ансамблях, включаючи симфонічні оркестри. Ім’я цього універсального музиканта відоме далеко за межами України, оскільки його гастрольні маршрути пролягли від берегів Ла-Маншу до Корейського півострову, де в університеті міста Сеул він вів майстер-класи.
В концертних програмах Тимура Полянського представлена музика найрізноманітніших жанрів, стилів та напрямів від Й.-С. Баха до Д. Гершвіна, але головною темою його творчості є імпровізація.
Коло творчих зацікавлень досить широке. Окрім виконавської і педагогічної діяльності він активно працює в області створення музики до театру, кіно та естради, співпрацюючи з відомими режисерами — Р. Віктюком, В. Малаховим, О. Лісовцом, І. Талалаєвським.
Кінороботи, в яких звучить музика Т. Полянського: «Міський романс», «Розплата за гріхи», «Тримай мене міцніше», «Третій зайвий», «Квартет на двох», «Король, дама, валет», «Лід у кавовій гущі», «Уроки зваблювання».
Записані ним оригінальні CD «Імпровізації на світові хіти», «Джазові настрої» користуються заслуженим успіхом не тільки у любителів імпровізаційної музики, але й у музикантів, які професійно займаються цим складним мистецтвом.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого.
У театрі з 1987 року.
Лауреат премії “Київська пектораль” 1994-1995 років у номінації “За краще виконання головної ролі”.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого, майстерня М. М. Рушковського.
У театрі з 2016 року.
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).