Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить…
Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю».
Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа.
Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Вистава викликала емоції подиву, нагнітала песимістичним поглядом героїв на їх життя. Спочатку було трохи страшнувато, але це напевне за рахунок малої сцени і того, що я сиділа на першому ряду. Було декілька смішних моментів, декілька не зрозумілих, про які я розмірковувала після закінчення. Дивна вистава з дивними роздумами героя. Його погляд на життя, його дитинство, спогади, люди, які його оточують, рідні і близькі — все непотріб, як і він сам і його життя. Він не розуміє: Для чого він, Навіщо і Кому це потрібно. Самотність, яка стала супутником по життю і вона його переслідує. Залишившись без батьків, яких в нього і не було ніколи, із рідних в нього є тільки тітка, а в неї є тільки він. Саме він її єдиний спадкоємець. Одного дня отримавши від неї листа "Приїжджай я помираю". Він кидає все роботу, місто, в якому жив і всіх тих, кого знав. Він їде до неї, за спадщиною, але.... Тітка швидко не вмирає, проходить день, за ним тиждень, за тижнем місяці і ось пройшло пів року. Під одним дахом з єдиною рідною людиною він готується до її похорон, наводить лад в її речах, знайомиться заново з нею, чекає завтра, яке можливо змінить його життя на краще. Ходячи по кімнаті йому не дає спокій жінка, яка весь час спостерігає за ними. Постійно в одній і тій же позі. Таємниця цього дивного спостерігача відкриється в кінці вистави. Дасть відповідь на запитання, але з'являться нові. Самотність і саркастичний погляд на життя і смерть розігрують герої вистави. Біль, який передає в монологу до глядача головний герой, сховавшись від тітки, як в дитинстві під ковдрою — він ділиться таємним. Мені було дуже дивно, що за весь час поки йшла вистава, в якій було задіяно два персонажі, а участь брав тільки один актор. Він розмовляє, веде монолог сам із собою, із тіткою. Було декілька не зрозумілих для мене моментів, як він потрапив в незнайому квартиру до чужої тітоньки? І скільки він сказав фразу «О Господи» Я рахувала, але збилася. Актори зіграли добре, особливо актор, які грав племінника. На нього було дуже приємно дивитися. Йому я повірила. В божевілля тітоньки також, але трохи дратувала, що вона весь час мовчить або видає якісь дивні звуки. Я б напевно порадила її відвідати людям, які люблять таємниці, тим, хто хоче відпочити. Дізнатися чужу таємницю і подивитися на самотність з боку.
Про що вистава? Про самотність? – Так. Про дивну пару? – Так. Про дитячі образи? – Так. А ще – про Любов. Бо впродовж 1,5 години ми дізнаємося не тільки історію життя героя, але й пізнаємо обох – небожа та його стареньку тітоньку. Вистава ніби не особливо динамічна. Майже немає музичного супроводу (втім, його невеликі вкраплення дуже влучні!), зміни декорацій; зміну костюмів героями також можна назвати доволі умовною, бо вдягнені вони більшу частину вистави у повсякденне вбрання. Але є цікавий режисерський хід: використання камери та проєктора, що дає додаткове забарвлення монологам героїв. Повторюсь, вистава майже нединамічна, але не відпускає глядача до кінця! Бо глядач відчуває різні емоції: цікавість, сум, сміх, здивування, співчуття. Тож вистава не для тих, хто прийшов розважитися. Вистава для тих, хто звик до роздумів і рефлексії. Цікавою вистава буде для тих, хто любить сучасний український театр, йде не на відомі імена, а для того, аби зустрітись з улюбленими акторами (Тамара Плашенко) або дізнатись більше про молоде покоління (Костянтин Темляк).
Професор, піаніст, композитор, аранжувальник.
Академічну освіту отримав у Львівській консерваторії. У 1992 р. став лауреатом Міжнародного конкурсу імпровізації в м. Вільнюсі. Успішно виступає як соліст, а також в різноманітних за складом ансамблях, включаючи симфонічні оркестри. Ім’я цього універсального музиканта відоме далеко за межами України, оскільки його гастрольні маршрути пролягли від берегів Ла-Маншу до Корейського півострову, де в університеті міста Сеул він вів майстер-класи.
В концертних програмах Тимура Полянського представлена музика найрізноманітніших жанрів, стилів та напрямів від Й.-С. Баха до Д. Гершвіна, але головною темою його творчості є імпровізація.
Коло творчих зацікавлень досить широке. Окрім виконавської і педагогічної діяльності він активно працює в області створення музики до театру, кіно та естради, співпрацюючи з відомими режисерами — Р. Віктюком, В. Малаховим, О. Лісовцом, І. Талалаєвським.
Кінороботи, в яких звучить музика Т. Полянського: «Міський романс», «Розплата за гріхи», «Тримай мене міцніше», «Третій зайвий», «Квартет на двох», «Король, дама, валет», «Лід у кавовій гущі», «Уроки зваблювання».
Записані ним оригінальні CD «Імпровізації на світові хіти», «Джазові настрої» користуються заслуженим успіхом не тільки у любителів імпровізаційної музики, але й у музикантів, які професійно займаються цим складним мистецтвом.
Провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого.
У театрі з 1987 року.
Лауреат премії “Київська пектораль” 1994-1995 років у номінації “За краще виконання головної ролі”.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого, майстерня М. М. Рушковського.
У театрі з 2016 року.
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).