Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« VIÑO »
Білоруський режисер Євген Корняг запрошує нас на територію фізичного театру. Це місце, де мало слів. Місце, в якому бере владу рух, символи та відчуття. Історії акторів, розказані мовою тіла, ритму, музики, звучать як відлуння зникаючих слів. Емоції, які перетворюються на жести. Чекаєте лінійного сюжету? Режисер вистави пропонує поринути у виставу по-новому. Поняття, про які говорять в театрі іноді наскільки крихкі, що не завжди їх можна виразити словами. Саме рух та образи донесуть те, що зазвичай лишається поміж рядків.
Чим можна заповнити самотність? Келихом вина. Скільки потрібно келихів? Один, два, три… самотність не зникає, а ти вже не в змозі зупинитися. Ти в пастці алкогольної ейфорії. Твоє почуття самотності вже заповнюється приємним післясмаком від ковтка жаданого напою. Ти опиняєшся на новій території, де стаєш сміливішим. В тебе виростають крила. Тепер ти можеш сказати щось «зайве», що може виявитись найважливішим – зізнатись у коханні, вибачитись, щиро відповісти правду. Відчуття алкогольної ейфорії поглинає тебе, але тепер ти боїшся втратити межу. Ковток – крок вперед, ковток – крок назад. Чи існує ідеальна формула винного міксу, яка здатна знищити самотність назавжди?
В якийсь момент настає час зривати маски… Карнавал людських доль – світ, в якому живе… Його ім'я – Фелікс Поенару. Він – розлучник…
Відморожена пластична казка «Холод» про те, як не замерзнути. Збірник метафоричних історій про дівчинку Герду, яка шукає тепло і вхід в зону комфорту. У світі, де панує секс, релігія, rock’n’war
Вистава, яка змінює свідомість. За найсміливішим задумом глядач повинен як би трохи «зійти з розуму» і потім «перезібратися» в новій точці. Без слів, тільки своїми рухами і тілами актори розкажуть правдиву історію про самотність, внутрішній боротьбі і відродженні в новій точці, де немає неприйняття іншого і бажання стерти його з лиця землі за інакшість, де кожен у міру сил бере відповідальність за свої почуття і думки, де радість співтворчості окрилює, де всі можуть вчитися один у одного і створювати прекрасне.
Надихнувшись традиційним українським карнавалом, творці «Модерн-Вертеп» винайшли власний спосіб пропагувати мовою театру абсолютні цінності – чесність і справедливість, довіру і любов. Суть лялькового вертепу: дія, що розігрується на двох поверхах. На верхньому – різдвяна драма про народження Ісуса Христа, на нижньому – сатирично-побутові інтермедії. Сучасне бачення та головна ідея «Модерн-вертепу»: розповісти про відвічний діалог тіла і душі, зберігаючи структуру двоповерхового лялькового театру. І якщо душа мріє про любов та прагне порозуміння, то тіло – загрузло у побуті та не дослухається порухів душі. Одна з ключових ознак вистави – мультижанровість: вона побудована на взаємодії одразу багатьох сценічних форм виразності – ляльки, пантоміми, мультимедійного зображення та сучасної електронної музики. Ця п'єса пройшла тернистий шлях – від поневірянь театральними майданчиками до оскароносної екранізації з Елізабет Тейлор у головній ролі. Врешті-решт тонку поетичну притчу про складні відносини душі та тіла можна буде побачити на київських театральних підмостках.
Перша вистава театрального бюро Promin' за одноіменною п'єсою сучасного драматурга Олексія Доричевського. 12-поверховий самострой, самотня корова, що стоїть посеред міста, локомотив «Иосиф Сталин 2» – проміжні персонажі п'єси. Але саме вони і формують її характер. Із чого ліпити життя? –основне питання вистави. Головний герой ліпить його із зефіру, будівельників і компросів. Але історія п'єси «Архітектор» не лише про архітектуру. А про всю пост-радянську ментальність. Події розгортаються в 70 рр минулого століття, а 80% житлового фонду лишилось нам саме з радянських часів. У цій роботі ми звертаємось до мислення комуністичної доби. Намагаємось зрозуміти, як та ідеологія впливає на наше сьогодення. За якими моделями ми створюємо своє життя? Що це за «Архітектор», який будує наш світ?
З початку вистави я затамувала подих і намагаль не дихати упродовж всього дійства, аби не пропустити ні одного звуку, ні однієї деталі. Це бажання не покидало мене до кінця спектаклю. Особисто мені на виставі взагалі не було смішно, хоча в залі інколи стояв регіт. Не сміялась, так як кумедність рухів резонували з трагічною атмосферою і були символом ніяковості. Сюжет вистави наглядно демонструє, що відбувається з людиною та її відчуттями після декількох келихів вина. Але це спектакль не про алкоголь та його наслідки, а про істинні бажання людей, які вони не можуть собі дозволити у тверезому стані. У центрі вистави - людське тіло, гнучке та рухливе. Не використовуючи жодних слів, режисер передає п'янку атмосферу, у якій вирує сміливість та страх. Досягти йому цього вдалося шляхом влучним застосуванням звуків, а також щирих, але дивакувати рухів. Мені здалось, що для фізичного театру, в якому надважливу роль грають рухи та звуки, не зовсім підходить велике приміщення з великою кількістю людей. Звуки, які лунали від глядачів з різних частнин залу, відволікали. Тому я надали би перевагу приміщенню з кількістю глядацьких місців, що не перевищує 50 чоловік. Виставою насолодяться справжні поціновувачі мінімалистичної краси. Якщо ви хочете піддати свій мозок активні роботі, то ця вистава вам також підійде. Актори віддавали себе на сцені повністю, не боючись падати, вдарятися, мокнути, ходити високими декораціями. Вони надихали і за ними було цікаво спостерігати. Тому вважаю, що свою найголовнішу мету вони досягли. Образи акторів змінювалися упродовж вистави доволі часто. Іноді вони переодягалися прямо на сцені, що було нестандартним кроком з боку режисера. Найважливіше те, що одяг та декорації не відволікали увагу від акторів, а зливались в єдину синергію. Приміщення театру відразу налаштовує на творчий настрій, тому ідеально підходить для постановок. Хочу відмітити привітний персонал та широкий асортимент в театральному кафе.
Я не знала чого очікувати від вистави, але те що я побачила мене вразило і приємно здивувало, бораніше я такі вистави бачила лише за кордоном. Фізичний театр - де актори розмовляють тілом, а не словами і таким чином передають емоції та думки, це важка робота. Спочатку було дещо смішно від ситуації, яка склалася у людини через похмілля. А вже від другої ситуації стало незрозуміло, та вистава розкривається як вино, яке треба продекантувати. І чим більше ти дивишся, тим краще смак. Кожна історія окрема, але всі вони пов'язані одночасно. Колаж з історій про людські відносини, про почуття людей, їх взаємовідносини. Про те що час швидкоплинний і непердбачуваний. Також було про самотність, і як в цьому допомогає алкоголь. Як все пронизане алкоголем. Про баланс життя, як важко втриматись, що людина постійно рухається. Вона може кинути свій багаж, а може тягти ту ношу за собою. Вистава про людські гріхи та засоби, за допомогою яких можна впоратись із проблемами. І звісно ж вистава про кохання, кохання до чоловіка, подруги, та кохання до себе. Це мовчазна розмова про те, що важко сказати. Можна тільки дати відчути. Кожен актор фізично дуже гарно підготовлений. Стільки енергії та сил покладено в кожен образ. Особливо незобутнім був образ жінки, яка перестала бути прибиральницею і розкрилась різнокольоровими фарбами, тримаючи баланс життя з різними перемонаи, які постійно додавались. Неймовірно відчуття свого тіла. Вистава для тих, хто любить танці, балет, вино, перформативне мистецтво. Хто любить дивитися, а не слухати. Я відчула всі емоції від абсолютного непорозуміння до шаленого захвату. Вистава розквітала, як квіти навесні. У виставі кожен побачить свої образи, треба трохи подумати і пофантазувати, щоб вистава заграла всіма фарбами. Рішення зі зміною історій, жартами на сцені, розпачем, романтикою - все було особивливим. Як підібрана музика, вона абсолютна різна для кожного відрізку, але поєднана ідеально, та складає цілісне враження. Цю виставу хочеться смакувати.
Євген Корняг – актор, режисер, хореограф. Закінчив Білоруську державну академію мистецтв. З 2005 по 2007 рр. працював актором в Білоруському державному театрі ляльок. На сьогодні Євген працює хореографом в Національному академічному драматичному театрі ім. М. Горького (м. Мінськ). Поставив спектаклі «Birthday party (День народження)» (Міжнародний фестиваль «Blickwechsel», Магдебург, 2005), «Не танці» і «Нескінченно» (театр-студія ім. Є. Мировича, 2007, 2008), «Бетон» (Республіканський театр білоруської драматургії 2017), «Сестри Грайи», «Кафе «Поглинання», «Інтерв’ю з відьмами», «Латентні чоловіки». В якості хореографа працював над виставами «Пригоди Бибигона» (Театр юного глядача), «Легенда про бідного диявола» (Національний академічний драматичний театр ім. М. Горького), «Валентинів день» (Національний академічний драматичний театр ім. М. Горького).
Батько — міліціонер, а мати — косметолог. У 1996 році родина переїхала до селища Немішаєве Бородянського району Київської області.
З третього класу вона співала в народному хорі «Калинка». Пізніше стала брати участь в конкурсах читців віршів. Далі займалася зі своєю сусідкою, яка закінчила театральний інститут. Під її впливом і сама вирішила стати актрисою.
Після 9-го класу Анастасія Пустовіт вступила до акторського коледжу. Вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенко-Карого вона змогла лише з третього разу і лише на контракт у 2014 році за спеціалізацією «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно (жінки, український курс)».
Третій курс навчання оплатила з гонорару за зйомки у серіалі «Коли падають дерева». Після цього її перевели на бюджетне навчання.
Паралельно з навчанням Анастасія Пустовіт грає в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі.
З 2017 року почала зніматися в кіно. Першими роботами стали невеликі ролі в стрічках «Пташка співоча» (Арина) та «Підкидьки-2» (Світлана Писарюк).
У 2018 році зіграла головну роль Лариси в соціальній драмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Також зіграла головну роль у 95-серійному серіалі «Таємниці».
У 2009 році став випускником майстерні Віталія Кашперських при Полтавському музичному училищі.
У 2015 році закінчив Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого, де вчився на курсі народного артиста України Дмитра Богомазова. Відразу ж отримав роботу в київському театрі «Золоті ворота». Незважаючи на юний вік, вже задіяний в декількох популярних постановках.
У 2014 році вперше знявся у фільмі «Особиста справа», роком пізніше отримав роль в «Офіцерських дружин».
У 2016 році зіграв одразу чотири ролі в чотирьох телевізійних проектах «Не зарікайся», «Центральна лікарня», «Лист надії», «Забудь і згадай».
У 2017 році отримав роль в «Танці метелика». Глядачі сприймають актора, як неймовірно талановитого представника сучасної артистичної молоді.
Владислав веде непублічний спосіб життя, він невибагливий в побуті і не любить розповідати про особисті переживання.
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
У 2007 р закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, курс Ю.Ф.Висоцкого.
2005-2007 – актриса Театру «Золоті Ворота» (Київ)
2007-2016 – актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2016 р.
У 2015 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня Ю.Ф.Висоцкого).
З 2016 року – актор дубляжу і озвучування у «POSTMODERN»
З 2016 року – викладач акторської майстерності у студії творчого розвитку «Open art studio».
Оксана Жданова – українська актриса театру і кіно. Популярною артисткою дівчина стала завдяки участі в драматичних серіалах «Дворняжка Ляля», «Нитки долі» і «Суддя». Зіграла в художньому фільмі «11 Дітей з Моршина», «Я працюю на цвинтарі». З 2013 року по 2020 була актрисою театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Там зіграла свої перші головні ролі у виставах «Радість сердечна», «Співай, Лоло, співай», «Все життя попереду», «Карнавал плоті». Тепер працює в Національному театрі ім. Івана Франка.
Оксана народилася 3 лютого 1993 року в Херсоні. Батьком і матір'ю дівчинки стали актори, які працювали в місцевому музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. У Жданової Оксани є рідний брат Павло, який обрав професію кінооператора. Будучи дворічною дитиною, дівчина вперше виступила на театральній сцені разом з іншими дітьми. Згодом родина юної актриси перебралася до Донецька. У дев'ятирічному віці Оксана грала у виставі «Милий друг» (за романом Гі де Мопассана) в Музично-драматичному театрі м. Донецька. Оксана мріяла про професію балерини, приходила на прослуховування до В. Писарєва в балетну школу, але дані актриси не підходили. І її вибір припав на танцювальну студію ТОДЕС, де вона займалася довгий час.
Після випуску зі школи Оксана вирішила продовжувати удосконалювати свою акторську гру в одному з київських вузів. Батьки підтримали вибір дочки, незважаючи на те, що мама мріяла бачити свою дочку в ролі лікаря. Оксана вступила з першого разу і стала студенткою курсу заслуженого діяча мистецтв України Д. М. Богомазова в Національному університеті театру ім. В. К. Карпенка-Карого.
Жданова Оксана дебютувала в мелодрамі «Дворняжка Ляля», у якій їй пощастило зіграти головного персонажа, а саме Рубіновим Лялю. Ця роль стала візитівкою Жданової.
Говорячи про свою любов до читання, Жданова насамперед згадує твори Достоєвського, Коваля, Толстого, Акуніна, Бродського, Ахматову, Маяковського. Щодо кіно, то Оксана Жданова вважає за краще дивитися британські і американські фільми.
У 2000-2010 роках грав в спектаклях Національного академічного драматичного театру імені І. Франка.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2014 року.
Український актор театру і кіно.
Олександр Соколов народився 1988 року в Києві.
У 2011 році він закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченко та отримав ступінь магістра економічних наук за спеціальністю «міжнародна економіка».
Також у 2010 році вступив на факультет театрального мистецтва Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенко-Карого за спеціальністю «акторське мистецтво драматичного театру і кіно» та продовжив навчання у 2014 році в майстерні Дмитра Богомазова. У 2015 році здобув фах актора драматичного театру і кіно.
У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.
Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — приєднатись до трупи театру.
Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам — викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.
З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами.
Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму — актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.
Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.
Народилася у Харкові. Саме там вона закінчила Національний Університет Мистецтв імені Івана Котляревського, почала працювати в експериментальному театрі «Прекрасні квіти», пізніше «прописалася» у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2018 році акторка зіграла головну роль у виставі польської режисерки Катажини Шинґери «Lwów nie oddamy» («Левів не віддамо»), за яку була визнана у Польщі найкращою театральною актрисою року на XXV Конкурсі польської сучасної вистави.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
В 2013 році закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (майстерня О. Васильєва).
В 2011 – 2014 рр. працювала в Харківському російському драматичному театру ім. О. Пушкіна.
В трупі Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька — з травня 2014 року.
З 2020 року – актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
« VIÑO »
